Я нічого не сказав про свою знахідку Маттіасу. Зі свого боку, він нічого мені не говорить про свою підготовку, але часто звертається до книжки, яку саме читає — у ній мешканці села посеред джунґлів є в’язнями власної самотності впродовж сотні років.
Маттіас задуває свічку, і ми лаштуємося спати. Дивимося на стелю, злегка підсвічену мерехтливими відблисками вогню. За якийсь час Маттіас звертається до мене, кажучи, що залюбки зіграв би партію в шахи. Я попереджаю, що виграю у нього. Ми сміємося. Я додаю, що випив би ще одну пляшку вина. Як там на озері.
Майже нечутним голосом він визнає, що то була одна з найкращих миттєвостей зими.
У каміні попіл врешті бере гору над жаринами. Повна темрява і панування тиші.
Сорок вісім
Я розплющую очі й чую, як зачиняються двері. Надворі видно, але сонце ще не зійшло. Вогонь розведено і кава готова. Я йду до вікна з ковдрою на плечах. Маттіас спускається схилом.
Якийсь дзвіночок лунає всередині. Чому він іде до села о такій годині? Мене огортає тривога. Помічаю записку на столику біля ліжка. Навіть не читаючи її, я одягаюсь і поспішаю надвір. Почувши мій крик позаду, Маттіас зупиняється й обертається. Я наближаюся до нього, накульгуючи, задиханий.
Що сталося?
Куди ти йдеш?
До села, а що таке?
Поки ще забагато снігу, — кидаю я.
Маттіас зітхає й уважно дивиться на мене. Наче все йде не так, як він гадав.
Поглянь на мене, поглянь довкола, — відповідає розлючено Маттіас, — я старий, я чекав усю зиму, і ось приходить весна. Я не хочу більше чекати. Я вже чекав надто довго. Дороги проїзні, сніг тане на очах. Глянь, на вулицях села уже видно асфальт.
Забагато снігу, кажу тобі, ти не проїдеш.
У мене є авто, пальне, шини з ланцюгами і харчі. Навіть револьвера маю.
Не про це мова. Зачекай ще кілька днів. Поки трохи більше розтане.
Це я тану, я більше не можу. Я виходив тебе, тепер усе гаразд, тож дай мені поїхати. Я маю їхати до своєї дружини, можеш ти це зрозуміти? Я повинен знайти її.
Я наближаюсь до нього, щоб спробувати переконати. Маттіас відступає на крок.
Зачекай, дозволь хоча б провести тебе до села.
Ні, — волає він, — ти зараз зробиш півоберта і даси мені спокій.
Я підходжу ближче.
Забагато снігу, — кажу знову, — дорога в горах має бути ще заблокована, тобі не вдасться навіть дістатися села на узбережжі.
Тієї миті, коли я хотів покласти рук на його плече, він відштовхує мене і дістає револьвер.
Я завмираю. Рука у нього труситься.
Над нами по небу з криком пролітає гусячий клин.
Ти розвернешся. І даси мені піти.
Він відходить, обережно задкуючи, не зводячи з мене зброї. Сонце сходить. Гуси пролетіли. Їх іще чутно, але вже не видно. Маттіас розвертається і зникає, йдучи схилом, який спускається до села. Я знаю, що він би не вистрілив, але не наважуюся більше наполягати.
Сорок шість
По поверненні додому я якийсь час не знаю, де приткнутися. Гепаюся на диван і заплющую очі, але сон не йде. У кімнаті стоїть запах зіпсованої риби. Від вологості останні шматки копченої риби почали псуватися. Я поспішаю викинути її надвір. Вийшовши надвір, обходжу будинок, шукаючи, чим би зайнятися. Зупиняюся перед жалюгідними рештками веранди, які проступають дедалі більше, бо сніг тане. Мені здається, що час від часу я чую вдалині автомобільний двигун, там, внизу.
Я прокладаю собі шлях поміж уламками і заледенілим снігом. Мені не вдається дістатися до ляди погребу, та все ж, підіймаючи уламки дошок і покрівельного заліза, знаходжу кілька зім’ятих консервних бляшанок, розірваний пакет пасти і кілька відсирілих пакетиків розчинного супу. Усе в такому жалюгідному стані, що навіть не знаю, чи буде воно на щось придатне.
Використовуючи дошку як важіль, мені вдається підняти край даху, що обвалився. Обережно заповзаю на череві в щілину, яку сам тільки-но зробив. Почуваюся, як у гроті, у підземеллі, яке захистив від снігу. Поволі просуваюся, знаходжу навпомацки свою рогатку, а трохи далі — зорову трубу. Підводячись, посковзуюся на вологому папері. Це топографічна карта, яку дав мені Жозеф. Беру її, знову стаю навколішки, виповзаю з руїн і повертаюся до вітальні.
Карта сушиться біля вогню. Вода її трохи пошкодила, та патьоки нічого не розмили. Я за допомогою вказівного пальця неодноразово проходив шлях, що веде до мисливської заїмки моїх дядьків.
Вогонь пригасає. Коли підкидаю кілька дощок, полум’я знову освітлює вітальню, і я довго розглядаю знахідки, що викладені переді мною, немов яка святиня, а також купу дерева, консерви. Нарешті беру залишену Маттіасом записку. Три рядки, написані чорним чорнилом.
Ми пережили зиму. Я ніколи її не забуду. Тепер настав час іти. Прийдешнє не може більше чекати, ти ж знаєш. Прощавай.
Я кладу папірця до кишені й раптово почуваюся самотнім. Маттіас таки має рацію. Зима добігає кінця. Тут робити більше нічого.
Тридцять дев’ять
Вночі мені не спиться. Думаю про Маттіаса, що прямує до міста, зі своїми запасами й револьвером. Думаю про Жозефа і Марію, які щасливі десь далеко від села. Про своїх дядьків і тіток, які спостерігають за повінню на річці, граючи в карти. Думаю про квод, який чекає на мене в повітці.
Я підводжуся, щойно помічаю, що за вікном починає розвиднятися. Кладу свою зорову трубу, рогатку, карту Жозефа й рештки провізії до кишень пальта й виходжу, щільно зачиняючи за собою двері.
Прийдешнє не може більше чекати. Це правда. Настала моя черга йти звідси.
Надворі небо сіре й гладеньке. Наче накинута на довкілля ковдра. Сніг важкий і липучий. За кожним кроком доводиться оббивати палицями снігоступи, щоб рухатися вперед.
Підходжу до будинку на березі озера. Жодних нових слідів. Я поки що єдиний, хто знає таємниці цього місця. Одним зі снігоступів відкидаю сніг і кригу перед дверима повітки. На клямці висить замок, але не замкнений. Відчиняю двері, квод на місці, під брезентом.
Перевіряю безладно скидані у повітці речі й інструменти, збираю все необхідне в коробку, яку закріплюю спереду на кводі. Спальний мішок, пальто, складаний ніж, шматок мотузки, брезент. Усього потроху. Поки риюся у тому всьому, знаходжу стару пачку сигарет. В ній залишилося ще шість штук. Насамкінець, закріплюю на багажнику бідони з пальним і ступаю кілька кроків у напрямку озера з сигаретою в зубах.
Товстий шар води вкриває кригу. Вона от-от скресне. Озеро сіре й одноманітне. Як і небо. Не ясно навіть, де закінчується берег і починається озеро.
Проходжу трішки вперед і запалюю сигарету.
Гори оточують озеро і змикаються одна з одною. Примружуючись, помічаю стежку, яка йде вгору. Білий слід на білому тлі. По ній і маю їхати, здається мені. Наприкінці зими в лісі ще багато снігу. Якщо навіть застрягну, то зможу скористатися лебідкою квода, щоб себе витягти. Ці машини створені для того, щоб пройти скрізь.
Сигарета добра, і я допалюю її аж до фільтра. Кидаю бичок у напрямку озера і розвертаюся, щоб повернутися до повітки. Та щойно я ворухнувся, сніг під ногами провалюється, і я занурююсь у воду аж по стегна. Чоботи й одяг промокають умить. Я намагаюся вибратися з води, але не маю за що вхопитися, а крига ламається, коли на неї спираюся. Врешті мені вдається вибратися на сніг і простягтися на повен зріст. Та коли починаю повзти, поверхня озера знову провалюється, і я пірнаю в крижану воду. Коли насилу дістаюся берега, то увесь задубів. Насилу підводжуся. Одяг важить тонну, а рухи мої непевні, нескоординовані, і я маю зосередитися, щоб переставляти одну ногу за іншою. Зупиняюся біля повітки. Я увесь тремчу, зуби клацають і таке враження, що ще один вдих, і я знепритомнію. Мені потрібна одежа. Суха одежа. Тут. Тепер.
Я поспішаю до будинку. Серце б’ється, аж вискакує, але таке відчуття, що воно не в змозі качати кров до моїх кінцівок. Я б’юсь об двері. Зачинені на ключ. Вікна першого поверху забиті зсередини. А до вікон другого поверху не дістатися. Холод поволі охоплює мене. Уже не можу розкрити і стиснути кулаки.