Мене це здивувало б, — реагую я так, неначе він кепкує з мене.

Перш ніж переступити поріг, Жозеф обертається й недовірливо дивиться на нас. За кілька хвили ми почули, як він прогріває двигун, перш ніж рвонути на повній швидкості.

Ще до того, як я думаю перебратися у ліжко, моя голова знову падає на груди, і я поринаю в глибокий і неспокійний сон.

Я прокидаюся серед ночі з болями у животі. Ми переїли. Поки у мене була сієста, Маттіас приготував качку і виставив на стіл найкращі консерви. Серцевини артишоків, копчені устриці, слимаків, смажені перці. Він розбудив мене, ми сіли за стіл і зжерли все, що змогли. Добра заміна супу й чорному хлібові.

Надворі холодний місяць пробивається крізь хмари. Його промені глибоко проникають у кімнату. Усе по цей і той бік вікна — лише гра тіней. Жозефові підпорки схожі на дерева, які проростають крізь стелю. Чи на чарівну квасолю, що виросла у щілинах підлоги.

Усе завмерло. Час зачепився за ніч. І обоє знерухоміли. Немов мої ноги у шинах. Я силкуюся знову заснути, думаю про життя в селі, про Жозефа і Марію. Думаю про своїх дядьків. Думаю, що було у них сьогодні на столі на вечерю, там, посеред лісу. Коли мої вії потихеньку змикаються, маленька тваринка повертається, щоб згризти мій сон. Я чую, як по той бік вона ходить і підбирає все, що може. Мені хотілось би піти й пошукати її з рогаткою й ліхтариком. Та на милицях це було б важко. Спершись на лікті, я помічаю світло, яке пробивається з іншого боку. Я роздивляюся освітлену місяцем кімнату. Три кедрові піки підтримують небозвід, стіл на місці, крісло-гойдалка, диван. Диван. На дивані лежать ретельно складені Маттіасові ковдри. І ляда до погреба відчинена. Що він робить? Чим займається з того боку в такий час? Я чую, як він ходить, зупиняється, знову йде. Чую, як він перевертає речі, риється, метушиться. Ага, те, що треба. Я знайшов маленьку тваринку, яка цупить ночами наш провіант. Я зрозумів, що вона робить — готується втекти.

На якийсь час шум стишується, біль у животі зникає, і я поступово засинаю.

Вранці, коли я розплющую очі, Маттіас спить на дивані. Він прокидається, щойно чує, як я вовтужуся. Надворі небо палає, хоча сонце ще не вигулькнуло з-за обрію. У плиті, напевне, не залишилося жодної жарини, бо в кімнаті холодно. Я й далі кутаюся у свої ковдри, прислухачись до Маттіасового розміреного дихання. Мені б зараз випити кави.

Мою увагу привертає віддалене дирчання двигуна. Я беру зорову трубу. В ясних морозних сутінках я вирізняю жовтий снігохід, що мчить на повній швидкості. Він рухається паралельно чорній смузі лісу. На ньому дві людини. Водій міцно тримається за ручки і, здається, дивиться вдалину перед собою. Людина, яка його супроводжує, — у червоному пальті. Вона кидає короткі погляди назад і тримається за водія, як за найбільшу свою надію. Видершись на пагорб, вони звертають на лісову дорогу і зникають. Я опускаю зорову трубу і кажу собі, що без Жозефа й Марії життя у селі вже не буде таким, як раніше. А моє — тим паче.

Сонце вже якийсь час як зійшло, та ранкове небо вкрите хмарами. Барометр показує донизу. Повітря важке. Це просто видно. Сніг утратив свій блиск. В селі дим куриться з димарів, підіймається, збирається вгорі і опускається. Немовби не може досягти неба. Дрібки попелу подекуди падають на землю, утворюючи маленькі чорні композиції на безкрайній білизні.

Розвісивши білизну над плитою, Маттіас перевіряє підпори. Навіть якщо вони й дозволяють мені пройти від ліжка до столу без милиць, ці опори занадто масивні. Вони заважають Маттіасу заносити дрова, накривати на стіл, робити свої вправи.

Витримає? — недовірливо питає він мене.

Витримає, — кажу йому, — їх же ставив Жозеф.

Тоді Маттіас підживлює вогонь у плиті, відкриває погріб і дещо звідти дістає. Бачу, як він задоволено потирає руки, перш ніж узятися куховарити. Я питаю його, чи тваринка приходила поживитися нашими припасами.

Ні, — відповідає він, — не думаю. Я нічого не помітив.

Я чув шурхіт вночі, — викладаю я козира.

Неможливо. Я ж нічого не чув. Ні цієї ночі, ні поперед­ньої.

Матіас кладе продукти на стіл і зачиняє льох.

Мабуть, тобі наснилося, — сухо додає він. — Забудь, підіймайся, робитимемо вправи.

Я відступаю і збираюся з силами. Я підводжуся, намагаючись не навантажувати ліву ногу, і ми починаємо. Тягнемо руки догори, крутячи зап’ястками, вдихаємо. Нахиляємося до колін, тримаючи тулуби рівно, і видихаємо. Посеред нашого сеансу починають калатати церковні дзвони. Відлуння довго чується в горах. Це сигнал тривоги. Щось трапилося. Я беру свою зорову трубу і дивлюся на село. Поміж дерев жодного руху. А дзвони все калатають. Потім вони замовкають, і все стає, як і раніше. Маттіас каже, що якщо щось серйозне, то нас повідомлять. Або Жозеф нам розповість.

Трохи згодом чути одночасне гудіння багатьох снігоходів. Ми знову поспішаємо до вікна. Їх троє. Один об’їжджає село, інший іде понад лісом, а останній прямує сюди.

Мабуть Жозеф, — припускає Маттіас і хапає мою зорову трубу.

Або Жан, який їде за мною, — кажу я.

Гуркіт двигуна наближається. Двері відчиняються. Це Жозе. Він іще з одним типом і молодою жінкою. Усі троє озброєні. Маттіас запрошує їх сісти до столу, але ті навіть не зволять відповісти йому.

Туди, Жозе показує на двері, що ведуть на інший бік.

Тип кидається туди. Не кажучи ні слова.

Маттіас намагається допитатися, чому нещодавно дзвонили дзвони.

Шукаємо Марію, — каже Жозе, — ви її, бува, не бачили?

Вона вже давненько до нас не навідувалася, — підраховує Маттіас.

Але біля входу є сліди від снігохода, — зауважує Жозе, змінюючи тон, — і вони ще свіжі.

Жозеф приїздив кілька днів тому.

Він був із Марією? — допитується Жозе.

Ні, чому?

Він був із Марією? — перепитує він, обертаючись до мене.

Ні, — запевняю я.

Молода жінка позаду нього охороняє двері, тримаючи карабін двома руками. Тип повертається з того боку і хитає головою.

Ти добре дивився? — наполягає Жозе.

Так.

Скрізь?

Так, скрізь.

Їх там немає?

Ні, їх там немає.

Гадство, — волає Жозе. — А он там, що там у вас? — допитується він, вказуючи на ляду погреба.

Наші припаси, — відповідає негайно Маттіас з деякою напругою в голосі. — Ми складаємо їх там, щоб уберегти від гризунів.

Жозе підводить голову, уважно вивчаючи підпорки веранди.

Вибачте, що потурбували вас.

Маттіас робить крок до нього і знову питає, що все оце означає.

Дехто відрубав сокирою собі частину щиколотки, — каже він, даючи своїм колегам знак виходити. — Потрібна Марія, а її не можуть знайти. Ви впевнені, що не бачили її?

Цілком, — підтверджує Маттіас.

Жозе зітхає і виходить із колегами так само стрімко, як і зайшов.

Я якусь мить запитую себе, чи можна вижити, якщо вдарити сокирою по щиколотці. Чи Марія могла б урятувати ту людину, як врятувала мене.

Надворі снігоходи залишили синюваті борозни. Та знову почав падати сніг. Він укриває сліди тонким шаром мовчання.

Поки я ходжу довкола стола на милицях, Маттіас наливає у миску гарячої води й намилює щоки. Точними рухами він водить бритвою по шкірі. Ополіскує обличчя, витирає й дивиться у дзеркало. Може, він і молодшає після цього на кілька років, та риси його залишаються такими самими. Шкіра на шиї нагадує смужку снігу після дощу наприкінці зими.

Коли оминаю кут, мені на обличчя потрапляє крапля води. Потім іще одна. Я відступаю на крок і дивлюся на стелю. Краплі збираються по всій довжині балки аж до центру кімнати. Вони розтягуються, звисають і падають. Одна по одній, без поспіху, перш ніж розбитися на бризки об підлогу. На хвильку я уявляю товстий шар льоду, який утворився незалежно від нас, просто у нас над головою. Через жар, який іде від плити, сніг, мабуть, злежався, затвердів, сплавився у суцільну масу. І тепер заважає воді стікати з даху. Підпорки, може, і здатні витримувати велике навантаження, та вода завжди проникає туди, куди хоче.