Ми з’їдаємо по кілька фініків. Вони тверді й сухі.

Люди в пустелі, — починає він, — на них живуть тижнями.

Я уважно дивлюся на нього.

А скільки часу в крижаних пустелях?

Їж, побачимо.

Ми довго обсмоктуємо кісточки, спостерігаючи за тим, як сонце заливає довкілля. Я дивлюся на гори вдалині, різні вершини яких насуваються одна на одну.

Раптом народжується думка.

Там, трохи вище, за кілька кілометрів звідси, є озеро.

І що? — обзивається Маттіас.

Можна піти ловити рибу.

Та зараз же зима, — заперечує він відразу.

Авжеж. У підвалі є все, що потрібно. Лопата, бензопила, снасті.

Маттіас зневажливо міряє мене поглядом.

Це далеко?

За кілька кілометрів, у протилежний від села бік.

Ти ніколи туди не дійдеш, — кидає він мені різко.

Мені вже краще, ти добре знаєш. Я ще накульгую, але почуваюся краще. Слід вирушати рано, щоб повернутися до темряви.

Ми просуваємося по затверділому від холоду і ночі снігу. Рухаємося повільно, але розміреним кроком. Маттіас тягне санчата з усім необхідним. Він дихає, немов стара шкапа, але не здається. Я бережу свої сили, міцно опираючись на палиці.

Коли ми дістаємося озера, сонце якраз сходить над лісом. Не гаючи часу, ми йдемо на середину крижаного простору, розчищаємо кілька метрів від снігу. Крига під нашими ногами темна й гладенька. Я запускаю бензопилу і вирізаю в ній великий прямокутник. Але лід затовстий, і минає деякий час, перш ніж вода виступає на поверхні, і ми можемо заштовхати прямокутник під лід.

Я чіпляю золотаву блешню на кінчик волосіні наших спінінгів. Не найкраще, що можна зробити, але це все, що я знайшов. Щойно буде перший улов, зможемо використати його як приманку. У риб немає табу.

Ми сидимо на санчатах. Сонце пестить нам спини і потилиці. Наші волосіні пірнули у чорну і холодну глибочінь. Час від часу чути глухі потріскування. Це тріщини, які виникають поміж нашими ногами і розбігаються в усі кінці скутого кригою озера.

День спливає швидко, сонце переміщує наші тіні й видовжує їх. Біла сова беззвучно пролітає над нами. В кігтях вона міцно тримає зайця, якого збирається з’їсти.

Маттіас нахиляється над лункою.

Не клює, — зітхає він. — Треба було, мабуть, поставити сильця на зайця. Знаєш, як їх робити?

Мої дядьки ставили їх, коли я був малим, але сам я ніколи не пробував.

Кажучи це, помічаю будинок, схований поміж дерев на березі озера. Якийсь час дивуюся, що не зауважив його раніше. Звідси не видно, чи там хтось живе і чи є якісь ознаки життя навколо. Як би мені згодилася зорова труба. Одного я певен — дим із комина не йде.

Ти бачив? — кажу я Маттіасу, показуючи на будинок.

Та Маттіас мене не чує. Він зосереджено відкорковує пляшку вина. Я з подивом бачу, як він витягує корок.

Це вино, яке нам дав Жозеф?

Так, мій дорогий.

П’ємо, стежачи за нашими спінінгами, тішачись теплом від сонця. І вина. Поки передаємо один одному пляшку, повітря теплішає. Ні вітерця. Гори випинають груди, і на них мерехтить сніг.

Скажи, — раптом питає Маттіас, — як гадаєш, мені вистачить вісім бідонів пального?

Я поглядаю на будинок над озером. Нічого не змінилося. Та якщо всередині є люди, вони за нами стежать. Може, нічого не відбувається, бо ми ще не спіймали жодної рибини.

Агов! Як гадаєш? — наполягає Маттіас.

Може так, а може й ні.

Він схиляє набік голову, очікуючи продовження.

Залежить від двигуна, залежить від дороги, залежить від багато чого.

Але можливо?

Я зиркаю на сонце, яке вже почало хилитися до обрію.

Так, можливо, якщо трішки пощастить.

Маттіас підскакує з криком.

Клює, там щось клює!

Він змотує волосінь гарячково, якістю дитина, і витягує з темних вод озера прекрасну форель. Однією рукою він міцно тримає вудлище догори. Іншою хапає пляшку вина. Якусь мить він стоїть нерухомо, ніби очікує, що я його фотографуватиму, а потім мовчки сідає, спостерігаючи, як життя залишає риб’яче тіло, що тріпоче.

Дай, — кажу йому.

Я знімаю форель і рубаю на шматки, щоб зробити з неї наживку і нанизати на наші гачки. Тільки-но ми закидаємо наші снасті у воду, Маттіас витягує на поверхню іншу рибину. За дві хвилини я теж ловлю.

Почалося.

І вина ще вдосталь.

Три дні ми їли рибу, усю, яку могли з’їсти. Сьогодні ми коптимо ту, що залишилася. У вітальні плаває хмарою дим. В очах щипає. Одяг смердить.

Ми поклали філе на грати над каміном і підживлюємо вогонь малими дозами, щоб він не погас. Таким чином дим залишається густим і щільним. Це нескладно, але забирає купу часу. Не можна, щоб риба підсмажилася, вона має сушитися. Маттіас мені все докладно пояснив.

Якщо у м’ясі залишиться волога, воно зіпсується.

І ми довгими годинами сидимо, одурманені димом, загіпнотизовані тим, червоними відблисками жарин і спокусливою перспективою смачної їжі.

Уже деякий час нам не потрібно по черзі пильнувати вогонь. Мороз іще тримається, але впродовж дня сонячне тепло допомагає обігрівати будинок. Час від часу крижини зриваються з даху, ковзають униз і розбиваються об землю. Щораз потужне ревіння струшує стіни, і ми підскакуємо, наче на нас сходить лавина. Лід, що падає з даху, збирається під вікном, біля дверей, усюди навколо будинку. Він нас оточує, замуровує нас.

Сьогодні вранці, розплющуючи очі, чую незвичний гуркіт. Якусь мить мені здається, що то падає обледенілий сніг, потім гадаю, що хтось нишком проник до будинку. Та звук іде радше з димаря. Я обережно наближаюся до каміна і встромляю голову в його чорну пащу. Раптом щось вискакує з темряви і б’ється об моє обличчя. Намагаючись захистити себе, я падаю назад. Маттіас підскакує спросоння й бачить мене посеред хмари сажі і попелу.

Над нами об стелю і вікно відчайдушно б’ється пташина. Намагаємося впіймати її, але вона швидка й налякана. Маттіасу вдається знерухомити її, накинувши своє пальто, як ловецьку сітку. Я міцно тримаю її в руках. Вона гарна. Її серце ледь не вискакує з грудей. І водночас вона залишається дуже спокійною. Наче готується померти.

Надворі я поволі послаблюю захват. Птаха якусь мить не рухається. А тоді злітає і зникає.

Ми залишаємося на галереї, ніби чогось чекаємо. На наших очах починається новий день, і снігова лінійка від учора ще більше звільнилася. Нарешті вранішній холод примушує нас повернутися до кімнати.

Я готую каву, оглядаючись навкруги. Нещодавно ми розібрали підлогу у вітальні, влаштували велике прання, полагодили одяг. І запихалися копченою рибою. Щодня, щоразу, як сідали їсти.

Маттіас йде до вікна і задумливо оглядає довкілля.

Ми могли б урізноманітнити наше харчування і з’їсти птаха, якого щойно спіймали, — зауважує він.

Правда, — погоджуюся з ним.

Трохи згодом Маттіас рішучим кроком прямує до села, щоб знайти якесь продовольство. Тільки-но за ним зачиняються двері, як із даху зривається пласт снігу. Я чую, як він прискорюється і глухо й важко розбивається об землю на шматки . Якраз позаду Маттіаса, який іде собі далі, ніби нічого не трапилося.

Маттіас повертається з села надвечір. Ще здалеку бачу, як він наближається. Крокує з похнюпленою головою, важко переставляючи ноги. З кожним кроком його снігоступи провалюються в мокрий сніг. Зайшовши до середини, валиться на диван, навіть не знявши чобіт.

Одяг перемазаний кров’ю.

Я знайшов їжу, — пояснює він, — але сталося не так, як гадалося.

Я нічого не роблю. Нічого не кажу. І не можу відірвати очей від крові на його пальті, його штанях.

Нагрій води, — просить він, ледь підводячи голову, — зробиш? Треба буде це випрати.

Я роздмухую вогонь і наповнюю дві каструлі снігом. Маттіас скидає одежу на підлогу і замотується у ковдру. Нічого не питаючи, я збираю його білизну й кидаю у миску для прання. На підлогу падає револьвер. Маттіас негайно розмотується, підбирає його і ховає між диванних подушок, подалі від моїх очей.