Найчастіше мені снилося, що я бігаю. Бігаю щодуху по вигинах лабіринта. Скрізь, куди б я не йшов, долі була червона нитка. І я біг, наче якесь чудовисько переслідувало мене. Я не бачив його, але воно було там, позаду мене. Я явно чув його гучне дихання й стукіт його копит позаду. Воно наступало мені на п’яти. Його ікла проштрикували повітря у намаганні відірвати мені ноги. А я, я продовжував бігти. Я спав і уві сні не озирався.

У розпал лихоманка я, напевне, втратив свідомість, бо пригадую, коли оговтався, мене, задиханого, міцно тримав Маттіас. Ми були надворі під зливою. Моє тіло палало, й холодна вода допомогла мені прийти до тями, неначе мене занурили в крижану купіль. Коли я опритомнів, Маттіас звів голову до неба, наче він сам щойно врятувався. Дощ струменів по його обличчю й волоссю, що злиплося на лобі. Потім він підняв мене й заніс до середини. З натугою. Бо ми промокли, й мені ледве міг триматися за його шию. Коли він поклав мене на ліжко, я був настільки слабкий, що, здавалося, провалююся в простирадла. Маттіас сперся руками об коліна, щоб перевести подих.

Впродовж наступних днів моя лихоманка спала і стан стабілізувався. Тоді я відчував тільки легке поколювання. А ще нещадний біль, пронизливий, який захопив мене повністю. Неначе тисячі цвяхів пронизували мою шкіру з середини, проштрикували хребет, застрягали в легенях, у ступнях, пришпилювали мене до ліжка. Чорний крижаний біль, що змушував мене розплющувати очі серед ночі й боятися, що вже ніколи не зможу ходити.

Анальгетики, якими годував мене Маттіас, зменшували мої страждання, але діяли вони якихось кілька годин. Тож час від часу він розтирав мені ноги. Він сідав на ліжко, знімав намоклі бинти й розминав мої стегна, гомілки, ступні. Мені не подобалося, що він місить мене, неначе свій чорний хліб. Та робив він усе дуже обережно, щоб не зачепити ран. З кожним сеансом набряк меншав, і мене менше морозило.

Я можу рухати пальцями ніг десь на іншому кінці свого тіла. Гадаю, мої кістки потроху зростаються, рани гояться, і пеніцилін робить свою справу. Проте чіпкий, невідступний, невгамовний біль залишається. Одним рухом я розкриваю свої ноги. Мої шини було зроблено поспіхом із дерев’яних дощок, до яких цвяхами прибили пояски замість ременів. На одній шині видно сліди пилки. На іншій — слід від вибитого молотком шарніра. Я схожий на монстра зі шматків дерева, болтів і змотаних докупи частин тіла. Та краще так, ніж ніяк.

До лікарень далеко. Як у просторі, так і в часі.

День хилився до вечора. Маттіас щойно повернувся з прогулянки, роздмухав вогонь і пішов на той бік узяти якусь книжку. Маттіас багато читає і, оскільки я не виказую ніякої зацікавленості опусами, які він залишає біля ліжка, він іноді їх мені переповідає. Як от про двох волоцюг, які сперечалися під деревом, в очікуванні когось, хто так і не прийшов.

Щораз, як він іде на той бік, через напівпрочинені двері віє протяг. Щоразу цей потік холодного повітря вириває мене з заціпеніння, і я витягую шию, щоб побачити, що ж там усередині цього просторого будинку, з якого пішло життя. Та я не бачу нічого, окрім темного коридора й світла в іншому його кінці.

Ми мешкаємо у прибудові до великого дому, у літній кухні. На веранді з плитою і великим вікном на південь. Коли небо безхмарне, сюди потрапляє багато сонця, яке нагріває кімнату. А коли воно ховається за обрій, у плиту треба підкидати дрова. Хоча й помітно деякі сліди втоми конструкції, як-от кілька темних кіл від води, що просочилася, проте видно, що флігель старанно опоряджували. Карнизи прикрашені розетками, паркетна підлога. На стінах ще й досі можна вгадати місця, де висіли картини.

По центру веранди видно ляду. Вона веде до порожнього підвалу. Маттіас використовує як погріб. Він складає там м’ясо, овочі й усе, що потрібно тримати в холоді або вберегти від морозу.

Злегка похилу стелю перетинають широкі дерев’яні балки. Гадаю, влітку дощ тарабанить по вкритому листовим залізом даху, як по барабану. Таке собі турготіння, що нагадувало б надійну кабіну автівки й легкість далеких відстаней. Та зараз сніг збирається там безшумно. Якщо прислухатися, можна почути тільки слабке рипіння балок над головою.

Маттіас з’являється у рамці дверей. Схожий на першовідкривача, що стоїть на носі корабля.

Угадай, що я знайшов, — мовить він запально.

Якусь мить двері за ним залишаються відчиненими. Коридор потопає у темряві і, схоже, веде до просторої зали. Я уявляю помешкання з високою стелею, просторими кімнатами і численними переходами. Такий собі лабіринт, в якому одні кімнати з’єднані між собою, а інші не мають виходу. Широкі сходи ведуть на інший поверх, а ще там висить люстра над обіднім столом, є солідна бібліотека й викладений каменем камін у вітальні. Єдине, у чому я впевнений —цей будинок для нас завеликий. Будинок, який неможливо обігріти, не спаливши усі наші запаси дров за якихось кілька тижнів. А тоді померти від холоду, після того, як спалимо всі меблі.

Ну, здогадаєшся? — наполягає Маттіас.

Він дивиться на мене і сподівається на відповідь, якої так і не отримує.

Це шахи, — каже він і зітхає, — думав, ти зрадієш.

Одним порухом стегна він зачиняє двері. І потойбічні лабіринти зникають так, як і з’явилися, і стіни веранди обступають нас.

З настанням ночі здіймається вітер. Його пориви струшують веранду. Падає сніг. Я чую, як сніжинки б’ються об шибки, наче обдурені відблисками пташки.

По цей бік темного вікна я бачу власне обличчя. Широка пляма тіні, запалі очі, масне волосся, кошлата борода. А під ковдрою обриси мого простертого тіла, худого, ні на що не придатного.

Матіас сидить у кріслі-гойдалці. Він ремонтує ремінець на одному зі своїх снігоступів. Олійна лампа блимає. Кіптява поволі збирається на скляній колбі. Треба підрізати гніт, та Маттіас не бачить, поринувши в своє заняття.

Ми поїли. Посуд чистий, мітла пройшлася, де потрібно, дрова занесені. Усе в порядку. Не знаю, як йому вдається. Години плутаються, дні повторюються, а Маттіас, він оживає. Він ніколи не зупиняється. Справді, ніколи, хіба іноді для того, щоб почитати. Від темна до темна він гарує, він прибирає, він куховарить Він поспішає поволі, без метушні. Він завжди має рацію, як сніг, що падає надворі. Постійно щось вимагає уваги. Зима стугонить, відсутність електрики відкинула нас далеко у часі, а найбільшою небезпекою залишається безцільність.

Навіть якщо я не зможу змиритися зі своїм станом, та можу вважати, мені пощастило, що я потрапив сюди. Може, я ніколи й не зможу знову ходити, я втратив смак до розмов, але я не помер. Принаймні, поки що.

Маттіас закріплює шкіряного ременя і впівока спостерігає за мною.

Знаєш, коли була велика війна, багато призовників відмовлялися йти до війська, — кидає він. — Дехто поспішно одружувався, інші, як мій батько, воліли сховатися в лісі, щоб про них забули. Але вибір іти до лісу був не з легких. Зими тоді були суворішими. А мисливці за винагородами терпляче спостерігали за сільськими околицями у пошуках найменшої ознаки життя. Рушничний постріл, стовп диму, незвична прокладена у снігу стежка. Військова поліція давала добру винагороду за донос або хоча б за інформацію, яка дозволяла відшукати і вистежити дезертирів. Та переважно громади їх таємно підтримували. Залишали продукти у стратегічних місцях. Нещасні чоловіки забирали їх уночі, не привертаючи нічиєї уваги, й поверталися в гори, щоб і далі виживати. Навіть серед зими вони розводили вогонь лише тоді, коли спадала темрява, і тільки ясними ночами, були обережними і не розпалювали вогнище там, де й учора. У своїх схованках ці молоді чоловіки займали себе, як могли, і спостерігали, як ліс поволі змикається довкола них. Вони ремонтували одяг, грали в карти й чистили мисливську зброю. Іноді між ними виникала напруга і, коли змінювалися вартові, вони кидали недовірливі погляди на побратимів. Не зважаючи ні на що вони знали, що ніхто нікому не загрожує. Щоб вижити, вони мали разом боротися з холодом, голодом і нудьгою. Таким чином вони швидко зрозуміли, що, безперечно, найважливішим завданням було розповідати історії.