Уважно дивлюся на двері і намагаюся глибоко вдихнути. Удар плечем. Удар тазом. Удар стегном. Удар ступнею. Одвірки тріскають, і двері нарешті піддаються. Я падаю досередини навзнак і, звиваючись на підлозі, відразу стягую одяг. Шрами на моїх ногах темно-синього кольору. Трусячись, підіймаюся на другий поверх, відкриваю шухляду першого-ліпшого комода і натягую на себе все, що можу. Труси, комбінації, штани, шерстяні светри, — усе на мене трохи затісне, та це не страшно. Я довго сиджу на краю ліжка, розтираючи собі ноги.

Поки мої кінцівки зігріваються, я оглядаю кімнату, в якій знаходжуся. Заглядаю до гардероб з надією знайти пару чобіт. Відчиняю двері, й мені стає моторошно. Під скинутою на підлогу білизною — принишкла тінь. Вона не рухається. Я схиляюсь до неї. То жінка. Худа літня пані. З яскраво-білим волоссям, прозорою шкірою і широко розплющеними очима. Мені паморочиться в голові, я виходжу з кімнати і спускаюся сходами, намагаючись не занадто шуміти, неначе потривоживши спокій надто втомленої людини.

На кухні усе бездоганно. Підлога чиста, посуд складено по шафках, а олійна лампа красується посеред столу. Домашня консервація дбайливо виставлена у шафі поряд із кількома корзинками часнику, цибулі й картоплі. Удавану гармонію кімнати порушують лише холод і засохлі рослини на підвіконні.

На якусь мить я замислююся, чому не навідався сюди раніше. У нас із Маттіасом було б що їсти, а пані, можливо, була б не самотня.

Біля входу знаходжу картату куртку і гумові чоботи. Згодиться. Беру трохи їжі з того, що потрапило під руку, збираю свою мокру одежу й виходжу, намагаючись якнайкраще зачинити за собою вибиті двері. І поволі, дуже поволі повертаюся власними слідами, розчарований тим, що маю відкласти свій від’їзд на пізніше. Крокуючи, я вже не думаю про своїх дядьків і тіток у їхньому мисливському таборі. А більше про трагедію тієї пані з гардеробу.

Діставшись додому пополудні, помічаю, що птахи пожирають залишки протухлої риби. Зупиняюсь на мить, щоб подивитися на них, і йду до вітальні. Я, той, хто думав, що нога його тут більше не буде. Роздмухую, як можу, вогонь, але дров більше не залишилося, а у мене немає сил трощити стіни кухні. Ані йти надвір збирати мокрі вологі гілки.

В кутку вітальні лежать книги, які ми склали туди, коли палили книжкові шафи. Книги, в яких Маттіас знаходив історії для читання. Я нагинаюсь і беру кілька томиків, які першими потрапили під руку. Повертаюся до вогнища й без зволікань кидаю одну книжку на жарини, які ще потріскують. Обкладинка майже відразу займається. Кінчики закручуються, а картон вигинається у вогні. Перші сторінки розгортаються. Книжка роздувається, мов акордеон. Пашить жаром, але книжка дуже швидко перетворюється на оранжево-чорну безформну масу. Наче гарячий пухкий камінець. Тож я кидаю другу книгу, і вогонь жвавішає, доходить до комина, а по кімнаті розливається тепле світло. Я повністю роздягаюся, щоб насолодитися теплом книг, і їм кілька бурячків в оцті, які взяв у пані. Дивлячись на сторінки, що зникають, питаю себе, куди на цей час зміг доїхати Маттіас. Подалі, ніж я, поза усяким сумнівом.

Раптом чую, як скриплять двері. Хтось увійшов до будинку. Рефлекторно обмотую покривало довкола талії й хапаю кочергу. Чути кроки, які наближаються по коридору. Я притискаюся до стіни. Мені здається, що то може бути фантом тієї пані, який прийшов відібрати бурячки. Тінь зупиняється біля дверної рами. Я не рухаюсь, обидві долоні міцно стискають ручку кочерги. Напевне, зломник теж остерігається. Я затамовую подих. І тут у вітальні з’являється Маттіас. Коли він помічає мене в кутку, моє вбрання змушує його брови поповзти вгору. Ми розглядаємо один одного якусь мить, а потім він згинається від нападу сильного кашлю.

Я втратив контроль над автівкою, пояснює він, розгублено і панічно водночас. На повороті перед крутим підйомом, за кілька кілометрів від виїзду з села. Я їхав не швидко, але вискочив на узбіччя. Сніг, сніг забрав мою машину. Я нічого не міг вдіяти. Я змушений був повертатися пішки. Тепер усе пропало. Усе пропало.

Я простягаю йому бляшанку з бурячками. Він з’їдає кілька штук. Погляд у нього згаслий.

Я все кинув там, — продовжує він тремтячим голосом, — свої речі, провізію, пальне.

Ти виснажений, — кажу йому, підкидаючи кілька книжок у вогонь, — поспи, тобі треба поспати, завтра побачимо, що можна зробити.

Я боюся, боюся застрягти тут, — схлипує він, витягуючись на дивані.

Сьогодні зранку у вітальні холодно. Маттіас іще спить. Його сиве волосся приклеїлося до чола. Борода брудна, а заплющені очі здаються ніби позападали в очницях.

Ворушачи попіл, щоб добратися до жару, помічаю там клаптики паперу, на яких іще можна прочитати кілька слів, уривки речень. Неначе маттіасове повернення налякало полум’я.

Я виходжу ковтнути свіжого повітря. Падає сніг. Та сніжинки малюсінькі, конфетті якесь. Думаючи про маттіасову впертість і його негаразди, спостерігаю за птахами, які клюють залишки риби. Деякі підходять і відходять, а деякі управляються з одним цілим шматком, але всі вони стривожені, насторожені. Коли я підводжуся, щоб піти по рогатку, вони розлітаються врозтіч. А коли повертаюся на галерею, вони впродовж кількох хвилин теж одна по одній повертаються.

Невпевнений, запитую себе, що може бути доброго в тому, щоб дожити до маттіасового віку. Розділити усе життя з єдиною жінкою. Боятися більше не побачити її. Бути приреченим на самотню смерть. Як та пані в будинку на березі озера.

З задуми мене виводить туркотіння. Повертаю голову й помічаю кількох більш вгодованих птахів, що примостилися на електричних дротах. Один з них злітає, минає будинок і всідається на сніг за пару кроків від галереї. Він оглядає все довкола своїми круглими нерухомими очима, а потім, хитаючи головою, підбирається до риби. Я поволі підіймаю зброю, натягую гуму і цілюся. Стріляю. Кулька пролітає над птахом і тихо пірнає в сніг. Птах підводить голову, але не рухається. Трохи чекаю і стріляю знову. Цього разу він падає на спину. Коли підходжу, щоб підібрати, його крила ще тріпочуть, підкоряючись нервовим імпульсам. Повертаюся на місце й очікую, поки інший птах такого ж розміру сяде переді мною. Його теж вестиме поклик шлунку і весняне світло.

Маттіас прокидається, коли я вже готую їсти. Здається, йому краще. Сон повернув йому його апломб. Відпиваючи трішки кип’ятку, він бере єдину книжку, яку носив із собою в кишені пальта.

Це цінна книжка, — пояснює він, — я тобі вже переказував кілька уривків.

Кажу собі, що він правильно зробив, тримаючи її при собі, бо інакше я міг би кинути її у вогонь разом із іншими, щоб приготувати їжу.

Слухай, — починає він, кладучи її собі на коліна, — слухай уважно. У одного чоловіка було двоє синів. Якось молодший прийшов до батька і сказав йому, що він іде у світ. «Добре, — відповів батько, — я даю тобі половину моїх статків, бо друга половина буде твоєму братові». Трохи згодом, забравши все йому належне, цей син помандрував у далеку країну і розтринькав в оргіях усе, що мав. Протринькавши усе, став жити у злиднях і змушений був годувати свиней одного великого хазяїна. Щоб утамувати голод, він ладен був їсти навіть корм для тварин, та це було заборонено. Зневірившись, він утікає. Хоч він більше і не вважав себе достойним сином свого батька, однак повернувся туди, де виріс. Коли він, зганьблений і спустошений, підійшов до будинку, батько побачив його й кинувся йому на шию. «Я не достойний більше називатися твоїм сином», — мовив молодий чоловік. Але батько наказав зарізати жирне теля й приготувати великий банкет на честь дивовижного повернення свого сина. «Нумо їсти і радіти, — примовляв він, — бо мій син був мертвим, і ось повернувся живим, він був загубився, і ось знайшовся». Під час святкування з поля повернувся старший син. Він спитав кількох гостей, що сталося, і довідався, що зарізали жирне теля, щоб відсвяткувати повернення його брата. Побачивши батька, старший син розізлився. «Я стільки років працюю на тебе і не скаржуся, а ти ніколи не дав мені навіть козеняти, щоб я міг повеселитися з друзями. А коли твій молодший син повертається після того, як розтринькав половину твоїх статків, ти ріжеш жирне теля». Батько подивився на свого сина. «Сину мій, ти завжди поряд і все, що в мене є, належить тобі. Але ми маємо святкувати і радіти, тому що твій брат був мертвим, і ось повернувся до життя, він був загубився, і ось знайшовся».