Маттіас підводить голову й питально дивиться на Жозефа.

Кажу тобі, — запевняє Жозеф,він справді добрий, твій сир, тобі слід побачитися з Жаком. Він живе в колишньому магазині мисливства і рибальства. Дивакуватий тип, але саме він завжди робить найкращу пропозицію. В усякому випадку, всі з ним ведуть бізнес.

Маттіас секунду роздумує, а потім продовжує методично розкладати м’ясо, овочі й консерви. Тим часом Жозеф наближається до мене.

Добре, ти продовжуєш набиратися сил, як бачу. Внизу мені не дуже вірять, коли я кажу, що ти оклигаєш. А в мене для тебе подарунок. Я якось пішов глянути на старий вхід до шахти. Я не був там уже років із п’ятнацять. Пригадуєш? Ми часто ходили туди замолоду. Я чув, що дехто з людей знайшов там притулок. Але там не було нікого, просто чутки. Та й що там можна робити, у тій шахті? Ну, окрім як палити у схованці, лякати кажанів, стріляючи по них кульками, і розмальовувати стіни різними тваринами, над якими не владний навіть час? Пригадуєш, авжеж?

Жозеф засовує руку до внутрішньої кишені пальта й простягає мені маленьку коробочку.

Лежала на землі, я наступив на неї.

Поки я збираюся її відкрити, зауважую, що Маттіас спостерігає за нами, ніби нічого й не сталося, укладаючи останні харчі у погребі. В коробочці — рогатка і кілька металевих кульок. Я беру рогатку, перевіряю пружність гумової стрічки, зважую на долоні кульку й кладу її по центру шкіряної накладки. Цілюсь у різні предмети в кімнаті, але вистрілити не наважуюся. Жозеф усміхається.

Я знав, що тобі сподобається. У нас колись були такі ж самі. Наступного разу перевіримо, хто з нас двох іще може влучити в ціль, а зараз мені треба йти, якщо хочу добратися до села ще до ночі. А, забув, Марія просила передати, що вона днями навідає тебе.

Поки Жозеф одягається, говорячи з Маттіасом, я кручу рогатку в руках і думаю про своїх дядьків посеред лісу, які виживають завдяки дичині, яку там полюють.

Жозеф прощається з нами й зачиняє за собою двері. Кімната враз порожніє. На підлозі сліди від його чобіт іскряться, як велика низка озер, яку можна побачити з гірської вершини на світанку.

Надворі ландшафт поринає в сутінки. Здіймається вітер. Чутно, як стугонить у комині. Падає густий сніг. Сніжинки настільки великі, що здається, кожна з них сама може накрити увесь краєвид. Маттіас запалює олійну лампу й показує мені пакунок із м’ясом, тримаючи його високо, неначе трофей, як дорогоцінну здобич, очі в нього палають.

Ну що, ти голодний?

Сильні пориви вітру струшують веранду, стіни стогнуть і тиша витікає по краплі.

Матіас спить. Його дихання змішується з потріскуванням в середині плити. Або з завиванням вітру в комині. Мені ж заснути ніяк не вдається. Я думаю про Марію, про її манеру говорити до мене, сміятись у відповідь на моє мовчання, про лагідність її рук, коли вона перевіряє мої рани, про спогади, що зринають, коли я її бачу. Вона вже давно не приходила до мене. Час зарубцьовує те, що йому підвладне, але нічого ще не вирішено напевне. Я й далі розпростертий на ліжку, дивлюся, як спливають вервечкою дні, й сподіваюся, що колись мої ноги зможуть таки мене тримати. А поки Маттіас опікується мною і годує. Знаю, у нього насправді немає вибору. Ми в заручниках один в одного.

Я чую якийсь шурхіт між двома ударами вітру. Здається, він долинає з іншого боку. Мабуть, якась тваринка крадеться попід стіною, шукає вхід до льоху. Може, миша, горностай а чи білка. Або й щось більше, не знаю. Я підводжуся на ліктях і оглядаюся довкола. Але темрява панує цілковита. Навіть не вдається розгледіти Маттіаса на дивані. Посеред ночі видно тільки червоні жарини в плиті.

Сніг перестав падати якихось кілька годин тому, наприкінці дня. Відтоді небо прояснилось і знову з’явилася смуга лісу, рівного і величного. У свою зорову трубу я спостерігаю за околицями, чи ніхто випадково не йде, але бачу лише обважнілі від снігу дерева. Під гілками нескінченна безліч тунелів тягнеться до гори, підтримувані чистою живицею. Ліс склепінчастий, великий і живий. Я розумію, чому мої дядьки й тітки залишилися там.

Зараз вони, мабуть, голосно розмовляють біля плити на дровах. Посеред плутаного безладу слів і вигуків вони, можливо, потроху пригощаються міцним алкоголем, який завбачливо прихопили з собою, щоб не замерзнути. Вони розповідають один одному, як провели цей день на полюванні, або ж минулорічні анекдоти, переривають і кепкують одне з одного. Саме так. Так завжди. Й оце буяння оповідок, дотепів і вибухів сміху напевне пом’якшує перебіг зими.

А тут сніг збирається в тиші, поки Маттіас готує чи прибирає, а я гублюся, дивлячись надвір. Тут усе обертається навколо днів доставки провізії і перев’язок. Тут нічого не дозволяє мені залишити ліжко чи мої шини.

Вода кипить у великому казані. Маттіас підводиться, виливає воду в пластикову миску. Ставить її на край столу, разом з милом і губкою, й наближається до мене.

Роздягайся, час митися.

Я одна по одній знімаю з себе жилетки. Але білизна прилипає до тіла, і я залишаюся у неї в полоні. Таке враження, що перш ніж прийти мені на допомогу, Маттіас користається моментом і спостерігає, як я б’юся в порожнечі. Нарешті він знімає ковдри й перевертає мене набік, аби зняти з мене нижню білизну. Оскільки він не може стягти її через ноги, бо на них шини, Маттіас розрізає її збоку. І таким чином вона легше знімається , а потім — одягається. Практично, та мені від того трохи ніяково.

Я сиджу голий на краю ліжка. Відчуваю, як кістки напинають шкіру. Маттіас присуває крісло-гойдалку і обхоплює мене руками за талію.

Давай, ходімо.

Я чіпляюся за його шию. Його руки напружуються, притискаючи мене до грудей, він переносить мене до крісла-гойдалки. Коли він мене садить, біль підіймається від гомілок до підборіддя. Я намагаюся зосередитися на потоках повітря, що ковзають по моїй шкірі. Потім Маттіас мочить губку у мильній воді й подає мені.

Ось так, якщо Марія прийде до тебе найближчими днями, ти хоч будеш чистим, — жартує він.

Якусь мить ми дивимося один на одного, а потім я опускаю очі на свої шини. Вони нагадують мені поїдені мурахами порожнисті стовбури дерев.

Маттіас зітхає, хитаючи головою.

Знаєш же, я все ж зроблю так, що ти заговориш, так чи інакше.

Я миюся, як можу, руки, пахви, член. Губка швидко вихолоняє, й вода з мого тіла випаровується, забираючи з собою моє тепло. Я поспішаю. Мию шию й обличчя. Я кілька разів здригаюся й покриваюся сиротами. Я легенько кашляю, даю знак Маттіасу, що вже скінчив. Він, у свою чергу, тре мені спину, стегна і ступні. Його рухи поривчасті, сухі, але ефективні. Коли він закінчує, то дає мені майку й допомагає одягти розрізані кальсони.

Коли сиджу у кріслі, то почуваюся краще. Весь час сидіти, може, і втомлює, але підбадьорює. Маттіас дає мені склянку води й кілька пігулок. У мене враження, що вони не такого кольору, як завжди. А, нехай. Я беру їх і відразу ковтаю.

Перш ніж знову вкласти мене в ліжко, Маттіас користується тим, що вода ще гаряча, й миється сам. Краєм ока я бачу, як він скидає взуття, розстібає ґудзики на жилеті й знімає штани. Він повертається до мене спиною. У миготливому світлі масляної лампи його силует видається майже прозорим. Навіть з його масивними плечима і впевненішими за мої рухами, шкіра на його руках звисає, сідниці опадають, а на спині виступають хребці. Я дивлюся, як він енергійно тре своє кістляве тіло, швидко все змиває й одягається. У кімнаті чутно шурхіт паска, який він застібає. Коли він нахиляється до дзеркала, щоб поправити волосся, то на якусь мить застигає перед власним відображенням. Чую, як він щось шепоче, та мені не вдається розпізнати звуки, які він видає. Може, молитва, або якесь заклинання, чи просто плач.

Коли він повертається, я стуляю повіки і розслабляю м’язи шиї, неначе вже якийсь час сплю.

Маттіас ступає кілька кроків до мене.