Я запрошую Маттіаса сісти ближче. Він сідає біля вогню, якусь мить розглядає свою тарілку і підводить голову.

Що це?

Святкуємо.

Ми починаємо їсти. М’ясо жорстке. Кожен шматок доводиться довго жувати.

Маттіас бере шматок і піднімає його, щоб привернути увагу.

Воно досить тверде як для м’яса, то що це?

Засмучена голубка.

Ага, — кидає він, повертаючись до купи книг, яку я склав біля каміна.

І ми закінчуємо трапезу, не сказавши більше ні слова.

Після їди я пропоную Маттіасу одягнутися і йти зі мною.

Він не реагує.

Я наполягаю.

Ходи, мені потрібна твоя допомога. Візьми все, що потрібно, ми сюди не повернемося.

Маттіас підводиться, і ми прямуємо до будинку на березі озера. Коли підходимо до повітки, я прошу Маттіаса зачекати. Він залишається знадвору, не рухаючись, поки я йду за лопатами.

Потім ідемо до узлісся, і я починаю копати яму в снігу біля підніжжя дерева. Спочатку Маттіас дивиться, як я рию, а потім береться за лопату й сам. Коли дориваємося до землі, намагаємося копати далі, але земля мерзла.

Гаразд, — кажу я, роблячи Маттіасу знака йти за мною.

Кидаємо лопати і йдемо до будинку. Коли проходимо повз кухню, щоб дістатися сходів, Маттіас помічає порядок, який там панує.

Усе таке чисте, — бурмоче він, здивований, — і все на своїх місцях.

Ми на другому поверсі і входимо до кімнати пані.

Підійшовши до гардероба, Маттіас здригається. Він сам схожий на привида.

Ти візьмеш за ноги, а я за руки.

Добре, — каже він після того, як закриває їй очі, — ходімо.

Холод на диво добре зберіг труп пані. Вона холодна і тверда, мов камінь. Нам не вдається розігнути їй кінцівки. Щоб нести, маємо загорнути її в тканину. Вона така тверда і така легка, що, здається, нічого не важить. Ми несемо її аж до узлісся майже без зусиль, і обережно кладемо у викопану нами яму.

Це могла б бути моя дружина, — кидає Маттіас, дивлячись на силует у позі ембріона.

Потім ми беремося за лопати і вкриваємо тіло товстим шаром снігу.

Маттіас іде до будинку й повертається з олійною лампою, яка стояла на кухонному столі. Запалює її і встановлює, мов лампадку, біля підніжжя дерева.

Ходімо, — кажу знову до нього, — ще не все.

Зачекай, — шепоче він, дивлячись на полум’я, яке мерехтить у колбі.

Потім хреститься, цілує сніговий горбик і слідує за мною.

Ми стоїмо перед повіткою. Поки я відчиняю двері, Маттіас помічає мої сліди, які ведуть до озера і зникають у воді.

О, ти зумів вибратися, — зауважує він.

Ага, вода крижана.

Ми входимо до невеликої будівлі. Квод на місці, навантажений і готовий до від’їзду. Я знімаю скриньку, яку закріпив спереду, і запрошую Маттіаса сісти за кермо. Він відразу відмовляється, кажучи, що ніколи не керував такою технікою, та я наполягаю, і він врешті погоджується.

На ньому ти проїдеш скрізь.

Він запитально дивиться на мене.

На ньому ти зможеш виїхати із села без проблем. Тобі потрібно лише забрати свої речі з машини.

В його очах з’являється проблиск надії.

І побачиш, цей агрегат майже не їсть пального. Ти зможеш запросто дістатися до міста з тим пальним, що в тебе є.

Маттіас дивиться на мене з вдячністю, від якої стає ніяково.

Дякую, тисячу раз дякую.

Ти будеш уважним на дорозі, еге ж? Не жени швидко, але й не затримуйся подовгу на одному місці. Особливо уникай дорожніх завалів.

Усе буде добре, — запевняє він, показуючи револьвера на поясі.

Я показую йому шнур стартера. Маттіас смикає за нього, і з восьмої чи десятої спроби двигун починає дирчати. Перекрикуючи його, пояснюю Маттіасу, як працюють зчеп­лення, лебідка, гальма.

За кілька хвилин він пригортає мене до своїх грудей, цілує в лоба і рушає, залишаючи за собою глибокі борозни. Я махаю йому услід рукою, але думаю, він мене не бачить.

Теплий вітер віє над лісом. Сонце припікає. Всюди дзюрчать струмки, і сніг скидається на великі кристали солі, які наїжачилися сосновими голками, мертвим гіллям і листям.

Перш ніж остаточно зникнути з очей, Маттіас обертається, швидко махає рукою в повітрі і нервово хапається за кермо. Немов осідлав дикого скакуна.

Я важко сідаю у сніг. Відчуваю радість і неспокій водночас. За Маттіаса і за себе.

Молодий місяць. Ніч, зорі пронизують темряву із запаморочливою точністю. Час від часу крайнебо запалює зеленкувате північне сяйво.

Іноді небо захмарюється, і вдалині чути грім. Немов сама весна намагається докричатися. Коли придивитися до дерев, то можна помітити наповнені соками бруньки, які вже готові луснути.

З ногою все гаразд. Я так і накульгую, але вона не болить. Тепер, спираючись на лижні палки, я можу ходити скільки заманеться. Марія була би задоволена, якби побачила мене таким.

Відколи поїхав Маттіас, я ночую то тут, то там по закинутих сільських будинках. Харчуюся тим, що захопив від пані, а ще тим, що неочікувано знаходжу.

Тепер, коли залишилося всього кілька брудних і обледенілих кучугур снігу, скрізь помітною зимову руйнацію. Скрізь покинуті автомобілі — на вулицях, на подвір’ях, біля поля. Розвалені будівлі, зігнуті вуличні ліхтарі й вивернуті з землі дерева.

Село годі впізнати. Воно майже безлюдне. Залишилося кілька невеликих груп, які переходять з місця на місце у пошуках пального і харчів. Зграї худих недовірливих койотів.

Одного ранку я зустрічаю Йонаса.

Гарна погода, — кидає він, розмахуючи руками, — тепло, ведмеді, ведмеді от-от вийдуть із барлогів. Ти бачив? Ти бачив рівень і колір води у річці? Там довжелезні дерева, майже як дзвіниця завдовжки, і їх змила течія. Деякі навіть застрягли під мостом. А ще, якщо про мене, то я не знаю, що, що робити зі своїми коровами. Знаю, що дехто хоче їх забити, забити не сьогодні-завтра, я знаю, усі голодні, усі тепер постійно голодні. Тож я їх відв’язав, щоб вони могли врятуватися, щоб могли втекти. Вони вийшли з корівника, але не відійшли так уже й далеко. Я намагався, намагався їх налякати. Але на них це не подіяло. Вони не хочуть нікуди йти. А поки, якщо побачиш Маттіаса, скажи, скажи йому, що я готовий їхати здавати свої пляшки. У мене їх багато, зможу заробити багато, багато копійчин.

Йонас уважно дивиться на мене, засовує руку під своє бірюзове пальто і виймає шматок пеммікана.

Тримай, побачиш, трохи зачерствів, але дуже смачний. Побачиш.

І йде, перед тим порадивши мені сховатися, бо буде дощ.

І справді, дощ пішов невдовзі після зустрічі з ним. Я користуюся нагодою, щоб перевірити маршрут по карті. Припускаю, мені знадобиться днів із п’ятнадцять, беручи до уваги мою ногу. Якщо все пройде добре. Востаннє я перевіряю те, що беру з собою, рахую харчі і пакую рюкзак. А потім засинаю, думаючи про сюрприз, який чекає на моїх дядьків і тіток, коли я прийду до них у мисливський табір.

Дощ перестав уночі. Ранок тільки-тільки зажеврів на горизонті.

Я швидко йду селом. Коли підходжу до гаража, на мить зупиняюся. Я так ще й не побував у ньому. Таке відчуття, що якщо відчиню двері, то побачу свого батька, який лежить під машиною. Я оглядаюся довкола і, не наважившись зайти, прямую далі.

Нагорі зупиняюся біля будинку, я якому ми з Маттіасом провели зиму. Ноги йдуть добре, та рюкзак заважкий, я маю перевести подих. Веранда нагадує поле бою. А далі, на прогалині, повалена снігова лінійка.

Біля моїх ніг земля немов губка, а паростки папороті живляться мертвою осінньою травою. Я підводжу голову. Переді мною великі ялини, прямі і чорні. Вони позна­чають кінець села, і початок лісу.