Дме сильний вітер. Його пориви вриваються у розповідь Маттіаса і змушують скрипіти стіни веранди.
Незгодні або ж дезертири, що одне й те ж, — продовжує Маттіас, — мали проводити зиму в укритті, захованому глибоко посеред ніде і берегти сили в очікуванні весни. Весняне визволення. З таким, як ти, це не спрацювало б. Нас або знайшли б, або ми повбивали б один одного. Ніхто не вижив би поряд з кимось, хто відмовляється говорити.
П’ятдесят шість
Я прокидаюся. Сонце вже високо, і сніговий саван виблискує на морозі. Засліплює. Я погано спав цієї ночі, ноги не давали спокою, біль стискав кістки, і мені не вдалося склепити очей.
Маттіас пере, стоячи на колінах перед пластиковою балією. Він хвацько тре нашу одіж із пральним засобом і розвішує її на мотузці для білизни, що над плитою.
Матіас мене дратує. Він не тільки невтомний, але й навдивовижу спритний. Він нахиляється, підводиться і крутиться довкола себе, наче його вік — тільки маска. Коли щось падає у нього з рук, то він часто ловить його ще до того, як воно упаде на землю. Рухи в нього м’які й енергійні. Іноді повільні, та завжди м’які й енергійні.
Часто він гарує мовчки, а буває, що стає занадто говірким. Коли міняє мені пов’язки, коли підкидає у вогонь дрова, коли варить суп, коли миє посуд він базікає, він патякає, він теревенить. І якщо я ніколи не відповідаю йому, то мабуть тому, що він проводить час у роздумах вголос.
Він виріс у світі, схибнутому на роботі і на днях, як сам часто говорить. Перед самим початком великої війни. Усі вулиці в його селі були ґрунтовими. Хати були наповнені дітьми, які доношували чоботи, порвані старшими. Усе життя крутилося довкола роботи й кількох молитов.
То були інші часи, говорить він далі цього разу, я втікав від сімейного гармидеру до коваля навпроти, щоб подивитися, як він орудує молотом і говорить до коней. Якщо напружитися, то я й зараз почую його хрипкий голос і запах смалених копит, вогню, заліза. Єдине місце, де можна було мріяти про щось інше. Наче кожна щойно підкована тварина могла віднести мене кудись далеко. Мої батьки померли молодими і забрали свою епоху із собою, я успадкував будинок, і минуле потроху конало. У серці кузні вже не було вогню. Газети кричали про майбутнє, і нові обіцянки прискорювали ходу. За кілька кілометрів видно було кістляві конструкції міста. Мрії проступали зусібіч у струменях диму, говорили про те, щоб освітлювати вулиці, щоб рити тунелі, зводити будинки, вищі за дзвіниці. У мене народилися діти, поля сховали під асфальтом, церква зникла за баштами офісів. Родинне гніздо розчинилось у плетиві перехресть, швидкісних доріг і рекламних щитів. Довкола підйомні крани наступали на обрій, висів важкий запах бітуму, який давив на дахи, на вулицях без кінця відкривали й закривали міські нутрощі. Зі свого балкона я чув спів сирен. Іноді бачив проблискові маячки, які продиралися через затори, іноді не бачив. То були страждання далекі, безіменні. А потім діти роз’їхались, і будинок став завеликим і занадто порожнім. Кімнати перетворилися у годинникові башти. Нам самим, моїй дружині й мені, доводилося споглядати безкінечне будівництво, черговий фронт робітників і скрегіт механічних лопат, які орудували, неначе могутні і слухняні тварини. Пригадую пил, який плавав у променях сонця. Поява у нашому домі онуків стала для нас святом. Моя дружина випромінювала щастя. Навіть попри п’ятдесят років спільного життя мені не набридла її краса, її шарм, її благородство. Але час підступний. І моя дружина почала трішки більше чіплятися за якісь власні орієнтири. Пам’ять почала її підводити, а голос губився у нескінченних фразах. Збентежена, вона часто роздратовано мовчала. Рухи її стали незграбними. Її погляд був сповнений сумнівів. Я вже й не знав, хто з нас двох не впізнає іншого. А тоді вона упала у ванній кімнаті. І я відчув швидкий кінець. Потім телефонний дзвінок, очікування швидкої. Її відвезли за кілька кварталів, до будівлі, зробленої з ліфтів і коридорів. Я ходив до неї щодня. Її зіниці раптово вицвіли, і, здавалося, вже нічого не мало для неї значення. Вона знову почала посміхатися і не виявляла жодного наміру повертатися з того свого зачарованого острова. Вона знала, що я щодня буду там, біля неї. Щодня. З віком і через втому послідовність речей плутається. І до власних спогадів ми ставимося з меншою довірою, ніж до того, що вже забули. Мені був потрібний перепочинок. Більше простору й повітря. Тож я поїхав на тиждень на своєму старому авті. Кермувати і й роздивлятися довкола. Роздивлятися довкола й кермувати. Зробити велике коло і зі свіжою головою повернутися до дружини. Кілька днів по тому я обламався посеред лісу. Я дійшов аж сюди, щоб знайти механіка. А потім не стало електрики. Спочатку я думав, що моя сусідки приїде по мене. Так вона сказала, коли я говорив із нею по телефону. Гаразд, я виїжджаю сьогодні увечері і завтра буду там. Минуло кілька днів, вона так і не приїхала. А телефонні лінії вийшли з ладу. Я ще чекав на неї деякий час. Не розумію, вона жінка, гідна довіри. У відчаї я хотів викрасти машину, але не знав, із чого почати. Хай там як, люди спорожнили усі баки і ревниво оберігають залишки пального. Виходу не було. І я облаштувався тут. А одного вечора пастка замкнулася. Мені принесли скаліченого молодого чоловіка, якого лихоманило. Тебе.
Маттіас все ще стоїть на колінах перед балією, між купою одягу й відром води. Над ним на мотузці для білизни штани, сорочки, шкарпетки і нижня білизна нагадують ретельно розвішене ганчір’я.
Моя дружина чекає на мене, — пояснює він, припиняючи терти, — вона чекає, коли я прийду. Щодня вона чекає, що я прийду. Я їй обіцяв. Мені потрібно повернутися до міста. Мені потрібно повернутися, щоб бути поруч із нею. Я обіцяв їй. Я обіцяв, що ніколи її не кину. Обіцяв померти разом із нею.
Маттіасів голос тремтить. Таке враження, що він от-от розридається.
Поглянь, — каже він, дістаючи з кишені фото, — це вона.
Я не знаю, як реагувати, тож беру зорову трубу і роздивляюся нерухомий краєвид. Снігова лінійка показує те саме, що й учора.
П’ятдесят шість
Сьогодні похмуро, і дерева тісніше притискаються одне до одного. Барометр показує вниз. Можливо, буде буря. Важко сказати, коли небо темнішає, завжди здається, що насувається буревій. У цей час синиці галасують під деревами. Коли з’являється сойка, вони завбачливо зникають. А коли та відлітає, вони з’являються одна по одній.
Маттіас приносить мені миску супу, хлібного коржа й кілька таблеток. Він умощується за столом. Хвильку медитує, поки я роблю перший ковток. Після їди він підраховує наші запаси і довгенько стоїть біля ляди, що веде до підвалу. Опісля перекладає мене на диван. Щоб поміняти простирадла. Він підіймає мене, тримаючи під пахви. Коли він тримає мене так на руках, мої ноги гойдаються з боку в бік, як у ляльки-маріонетки.
З дивана я слідкую за силуетом Маттіаса проти світла, у просвіті вікна. Коли він підіймає руки, простирадла надимаються у повітрі й поволі опадають. Наче рятувальний парашут. Я чую, як він шамкає, буркотить, скрипить. Думаю, він звертається до мене, але він ледве вимовляє слова, і таке враження, що вони в’язнуть у нього на зубах. Дивина, що щільніше стуляються мої повіки під впливом ліків, то чіткіше я чую його голос. Неначе він говорив у моєму сні, і його слова змішувалися з моїми мареннями. Наче він намагався увійти в мою голову. Або зачаклувати мене.
До того, як випав сніг, ти не хотів нічого ковтати, а тепер їси, як не в себе. Як льоха. Часто я боявся, що лихоманка здолає тебе. Та ти щоразу вибирався з неї. Ти моя перепона. Моя перешкода. І мій зворотний квиток. Можеш і надалі залишатися холодним, я ж знаю, що ти чіпляєшся за мої слова. Може, ти й добре терпиш біль, але боїшся, що буде далі. Тож я і розказую тобі різні штуки. Що завгодно. Якісь уривки спогадів, омани, брехні. Щораз твоє обличчя світліє. Не набагато, трішки. Увечері я переказую тобі, що прочитав. Іноді досить довго, аж поки світанок не проганяє ніч. Як ота книжка, яку я щойно закінчив, в якій одна оповідь нанизується на іншу, продовжується нею тисячу і один раз, від однієї ночі до іншої. Я з іншого світу, з іншого часу, ти ж знаєш, це видно. Більше одного покоління розділяє нас, і все виглядає так, що впертий непривітний старигань — саме ти. Ми обидва живемо серед руїн, ось тільки мене слово не паралізує, як тебе. Це моя боротьба за виживання, моя механіка, моя світла безнадія. Може, ти хочеш помірятися зі мною? Може, хочеш улаштувати перегони уламків? Проте ти нестепний. Мовчи й надалі. Замовкни ще більше, якщо зможеш, мені все одно. Ти залежиш від мене. Варто буде мені почати грати у твою гру, перестати говорити до тебе, і ти поступово зникнеш у складках ковдр. Ти захочеш, щоб час ішов, але час чигатиме на тебе. Ти захочеш сам себе вилікувати, але тобі не вдасться. Ти прикутий там. Ти рухаєшся у глибини. Але не в змозі робити найпростіші рухи. Ти плюєш на власну долю. Ти не можеш звикнути до думки, що у розквіті літ твоє тіло поламане, розчавлене. Ти підозріливий, я знаю, та все ж навчився приймати від мене догляд і лікування. І ти заздриш мені. Тому що я можу стояти. Поглянь сам, якщо чуєш мене, я стою на власних ногах. Дивись, я більш ніж удвічі старший від тебе і стою сам.