Я вдаю, що нічого не чув, і думаю про валізу, сховану на тому боці. І про годинника в кишені моєї жилетки.

Ранок без світла. Тьмяне сонце блукає за хмарами. Вперше від початку зими надворі вище нуля. Йде дощ, і навколишній сніг поглинає його, стискається й просідає.

Сьогодні, опираючись на костури, спробував навантажити ліву ногу. Легенько, без напруги. Жодного кроку зробити не вдалося, та я вірю, що у мене колись вийде. Незабаром.

Дах протікає дедалі сильніше. Краплини зблизилися і зриваються, навіть не дочекавшись, поки попередня долетить до низу. Маттіасу доводиться постійно спорожняти відро, щоб з нього не переливалося. Здається, що все пришвидшується, але розмірене цокання годинника нагадує, що хвилини спливають неквапно, як і раніше.

Я кличу Маттіаса і допитуюся, яка, на його думку, має бути година.

Навіщо тобі? — відказує він стривожено. — Яка тобі різниця?

Щоб знати, — кажу, аби підколоти його.

І дістаю годинник із жилетки.

Цього тільки бракувало, — бурчить він, — тепер, коли костури дозволяють тобі пересуватися, де заманеться, ти дозволяєш собі порпатися в моїх речах, еге ж?

Розлючений, він вихоплює годинника з моїх рук і ставить його на стіл. Стрілки показують одинадцяту двадцять чотири.

Об одинадцятій двадцять вісім Маттіас бере відро і виходить надвір, щоб вилити воду. Проте, коли він збирається вихлюпнути воду поперед себе, його нога ковзає, і він падає навзнаки. Я хапаю милиці й поспішаю до порога. Маттіас перевертається на бік, видаючи довгий стогін. Стає навкарачки, а потім підводиться, спираючись на коліна. Кладе руку на поперек і нахиляється, щоб підняти відро. Обережно ступає кілька кроків до дверей.

Надворі й досі ллє дощ, і все вкрито шаром криги. Біля входу ковзанка, сніг блищить, гілки на деревах згинаються і виблискують.

Посунься, — кидає мені Маттіас, з перекошеним від болю обличчям, — дай пройти.

Коли я зачиняю двері й розвертаюся, Маттіас з силою шваркає відром об стіну.

Вони попрямували до міста! Ти зрозумів? А куди їм іще їхати? Взяли все, що змогли, і залишили мене тут. Ось що сталося, всього-на-всього!

Маттіас кидається навсібіч, як ведмідь, що втрапив у пастку. Я намагаюся дістатися свого ліжка, не привертаючи його уваги, простягаюся на ньому, ворушусь якомога менше і вдаю мертвого.

Вони насміялися з мене! — волає він і лупить ногою по відру, яке підкотилося до нього. — А я нічого не бачив. Розумієш? І це у моєму віці! Молоді нікчеми, ви всі молоді нікчеми! Ви нічого не розумієте. Ви нічого не поважаєте! Я хочу побачити свою дружину! Просто, авжеж? Мій час спливає. Можу скільки завгодно молитися, та для мене усе вже в минулому. Я хочу знову бачити її, бути біля неї. Єдине, що важить для мене. На все інше мені начхати.

На годиннику четверта п’ятдесят. Попри піднятий Маттіасом гармидер, я задрімав. Я ворушу ногами й сідаю на ліжку. Погнуте відро під столом, а вода крапає просто на підлогу. По кімнаті тече маленька річечка, яка шукає виходу до моря.

Маттіас спить на стільці, з відкритим ротом, відкинувши голову назад. Може здатися, що його серце зупинилося. На столі перед ним — в’язка ключів, книжка і пляшка вина. Порожня.

Дощ усе ще йде, і все довкола ув’язнене під товстим шаром льоду. Деякі дерева впали на землю. Інші втратили безліч гілок. Електричні стовпи похилилися до снігу під вагою дротів. Ожеледиця вкрила все довкола склом, кришталем. Навіть снігова лінійка закам’яніла на місці.

Щойно я тягнуся за костурами, Маттіас воскресає, наче від ляпаса.

Куди ти так зібрався? — бурчить він крізь зведені щелепи. Зуби в нього поцятковані вином, язик дещо заплітається. Виглянь надвір, давай, підійди, — наполягає він, вказуючи десь у напрямку вікна. — Ну, то куди зібрався? Іти нікуди. Нас кинули. Поглянь, кажу! Дивися скільки влізе! Все одно нічого не побачиш. Ми потрапили в пастку серед снігового моря. Двадцять тисяч льє під зимою.

Його засклілі очі мерехтять, а потім гаснуть. Він хапає пляшку за горло і висмоктує останні краплі вина.

Нам ніколи не вирватися звідси, — додає він, із гуркотом ставлячи пляшку на стіл. — Зима не залишить нам жоднісінького шансу.

Маттіас зригує, крутиться на стільці й дивиться на годинник. П’ята година три хвилини.

Це сталося понад два століття тому, — розказує Маттіас, вказуючи на книжку перед собою, — у місті благочестивому і чарівному, відомому своїми церквами, базиліками й соборами. Був тихий ранок, навіть хвилі заходили в порт навшпиньки. У цей час усі зібралися на месу. Як раптом води відступили від берегів міста. Птахи відлетіли. Собаки почали вити, шукаючи господарів. І земля затрусилася. По каменю поповзли тріщини, заповнені будівельним розчином отвори розкрилися і на землю посипався пил. Викладені арки, верхівки дзвіниць, розписані собори, — нічого з того не лишилося. Склепіння валилися на людей, які молилися. Ховали живих у церквах. А коли вони вибігали на вулиці, то бачили спустошення, — наполягає Маттіас, кидаючи погляд на розп’яття над дверима, — уцілілих змило цунамі.

Ніч поволі заковтує довкілля. Змія, що перетравлює здобич. Маттіас, схиливши голову, морочиться з олійною лампою. Його пальці ламають чимало сірників , перш ніж до вузької колби вривається полум’я. Я ж слухаю, як годинник відлічує секунди, наче намагається наздогнати час.

Скажи-но мені, що ж ми тут робимо? — скиглить Маттіас, трясучи руками над головою. — Ми в западні. Ми застрягли тут. Усіма забуті. Поглянь на годинник, подивись, як рухаються стрілки, послухай його цокання. Це не сніг і не холод, не пітьма й не голод. Нас здолає час. Зараз п’ята сімнадцять, і жодна молитва не витягне нас звідси. Чуєш?

Маттіас підводиться, тицяючи в мене пальцем і, хитнувшись, сідає.

Жодна молитва, — повторює він хрипко.

П’ята двадцять. Маттіас заспокоївся. Його повіки потроху важчають, наче дозволяє гіпнотизувати себе тиші, яка порушується щосекунди.

Може, варто лягти на диван, — кажу йому тихо.

Його очі розплющуються й палають, як жарини в ковальському горні, коли працюють міхи.

Це ти тепер кажеш мені, що робити? Тепер ти мною опікуєшся? Відтепер ти командуєш? Хоч ти ще й накульгуєш, але рани добре загоїлися. Я тобі більше не потрібний, ага? Моя присутність тебе обтяжує, я тобі заважаю, і ти намагаєшся дати мені це зрозуміти. Звісно, тобі краще, але що ти хочеш робити тепер? Тобі є куди піти? Хочеш залишитися тут? Снігу дедалі більше, їжі дедалі менше, і люди втікають із села. Не можу повірити, що я застряг тут, — цідить він крізь зуби, — в цьому немає жодного сенсу.

Його зіниці тримають мене в полі зору, ніби крізь приціл.

Ти винен, в усьому винен ти!

А потім хапає годинника і жбурляє в мене з усієї сили. Я ледь устигаю пригнутись, як він розлітається на друзки, ударившись об віконну раму. Щойно я підводжу очі, як помічаю пляшку з-під вина, яка обертається в повітрі й розбивається просто над моєю головою. Маттіас схоплюється на ноги, перевертаючи стільця, оминає стіл і важко крокує у мій бік. Мені хотілося ворухнутися, відреагувати, та я залишаюся прикутим до місця. Маттіас нависає наді мною, неначе хмара у формі ковадла. Чую, як повітря втягується в його легені, нуртує в грудях і виходить через ніздрі. Він хапає мене за підборіддя і змушує дивитися йому в вічі. Я відчуваю, як його пальці стискають мені рота, вдавлюються в щоки. Я більше не розумію, хто цей старий чоловік із виряченими очима, твердий і чорний. Не розумію, чого він хоче і що збирається робити.

Жозефа вже немає, щоб тебе захистити, — цідить він. Ніхто нікому нічим не допоможе. Ясно? Тобі краще. Ти говориш і рухаєшся. Але нічого не змінилося. Тут вирішую я. Тобі ясно? Ти робитимеш те, що скажу я. Відповідай! Тобі ясно?

Краплі слини розбиваються об моє обличчя, міцно стиснене його кістлявою рукою. Я простягаю руку, щоб схопити милицю. Маттіас угадує мій намір і нависає наді мною. Однією рукою відштовхує подалі костури, так, щоб я не міг до них дотягнутися, а іншою натискає щосили, вдавлюючи мою голову в пружини матраца.