Я слухаю його, кажучи собі, що, може, було би краще самому дбати про себе. Облаштуватися десь у селі. Та сумніваюся, що зможу туди дістатися. Як два варнаки, приставлені до одної каторжної роботи, ми з Маттіасом маємо змиритися з долею.

От сьогодні ми облаштували вітальню, залишили в ній лише кілька меблів, і навели лад у дорогоцінній провізії. А ще винесли з вітальні телевізор. Через відображення на екрані. Увечері він відбивав вогні свічок і каміна, це було гарно. А от удень він показував нам наші відображення. Наші схудлі обличчя, наше жирне волосся, наші бороди, як у потопельників, і наш брудний дірявий одяг.

Робимо перерву, щоб розділити бляшанку консервованої кукурудзи. Маттіас каже, що піде по обіді до села, може, поталанить роздобути якоїсь провізії.

Щойно він піде, — радію я, — понишпорю в його таємній схованці на сходах до підвалу. Щойно він піде.

Ти щось сказав? — питає Маттіас, перевіряючи, чи не залишилося чогось на дні бляшанки.

Ні, чому питаєш?

Так просто.

Пізніше, коли дрімаю, даючи перепочинок нозі, здається, я знову чую маленьку тваринку. Вона просувається попід стіною, проникає у напіввідчинені двері і перевіряє, чи її запаси на місці.

Я раптово прокидаюся. Маттіаса немає. Шалена завірюха замітає все довкола. Я помічаю повільну тінь, що йде в напрямку села, тягнучи за собою валізу.

Я так і знав.

Валізи при вході до підвалу немає. Переді мною лише сходи, що зникають у його безодні. Я на хвильку згадую героя маттіасової книжки і починаю спускатися в морок. Може, вдасться знайти щось таке, що Маттіас проґавив.

Враховуючи навантаження останніх днів, у мене таке враження, що моя ліва нога може відмовити будь-якої миті. Так, я ходжу, але поки заслабкий, а ще треба знайти іншу пару милиць, чи паличку, хоч щось, на що міг би зіпертися.

Однією рукою я, як можу, притримуюся за стіну, а в іншій тримаю свічку, вона як освітлює сходи, так і засліплює мене. Спуск крутий і сходи риплять при кожному кроці. Здається, кріплення можуть зірватися без попередження. Тільки-но ставлю ногу на долівку, відчуваю запліснявілий подих вогкої землі.

Я обходжу підвал зігнувшись, аби не вдаритись головою об перехрестя балок чи об блискучу мідь водопроводу. Скидається на те, що ніхто сюди не заходив від початку аварії. Але ж це неможливо, б’юсь об заклад, що Маттіас знає це місце як свою долоню. І що й інші побували тут ще до нього.

Посередині височіє опалювальний котел. Він поринув у глибокий сон. Очі його закриті під маскою з чавуну і кіптяви. От його й слід розбудити, щоб справно опалювати будинок. Але довкола немає нічого, що я міг би кинути в його черево, щоб оживити. На долівці валяються шматки березової кори і трохи скіпок для розпалювання. І все.

Обертаючись, помічаю верстак, на якому поміж цвяхів, шурупів і болтів лежать інструменти. Уздовж стіни — високі полиці з баками, шинами, мотками мотузки й риболовними снастями. Мою увагу привертають пара снігоступів і лижні палиці.

Чудово, — кажу сам до себе, — знайшов саме те, що треба.

Я методично оглядаю підвал до найдальших закутків. Перевіряю кілька баків, час у мене є. Під сходами знаходжу механічну пилку, майже порожній бідон з-під пального й пінту олії. На стіні знаходжу електричний щиток. Відкриваю його і з надією умикаю всі вимикачі. Нічого не відбувається. Моя свічка скоро догорить, і я маю загасити її, поки вона не обпекла мені пальці. Мене обступає темрява підземелля. Мої очі по-троху звикають до неї, і я починаю вирізняти блакитний відблиск нагорі над сходами. Хоч я й міцно спираюся на обидві лижні палиці, усе ж боюся, щоб моя нога не посковзнулася й не застрягла між двох східців. Або щоб ніякий монстр не схопив мене за п’яти і не затягнув назад у морок, аби мною поживитися.

Коли підводжу голову, то бачу тінь при вході до підвалу. Це Маттіас.

Я здивувався, побачивши його. Я не чув, як він увійшов, і, правду кажучи, сподівався, що він вже й не повернеться.

Він бере мої снігоступи й палиці, а потім допомагає мені подолати останні сходинки.

Там унизу темно, правда?

Еге ж, — кажу я, входячи до вітальні.

Скидається на те, що ожеледь зруйнувала село, — починає Маттіас позаду мене. — Дерева й ліхтарі повивертало серед дороги. Деякі будинки цілком скувало кригою. Як закам’янілі. І ніде нікогісінько. Я постукав у ті двері, де в каміні був вогонь. Мене впустили. Люди, які зустріли мене, були худими і з колами під очима. Але люб’язними. Спитали, хто я такий. Я все їм пояснив, і вони дали мені трьох куріпок із тих, що впіймали сьогодні. Їжі все менше і менше, попередили вони. Все, що залишалося, вони доїли днів десять тому, і відтоді, щоб знайти щось, потрібно шукати скрізь. І полювати. Здається, ще одна група покинула село, якраз перед ожеледицею. Вони хотіли скористатися з потепління, щоб дістатися узбережжя. Казали, що там відновили електропостачання. Що там удалося перенаправити енергію вітряних станцій. Їх було близько п’ятнадцяти, на снігоступах, на лижах, з дітьми, їжу й речі повантажили на сани. Жак пішов із ними. Я й не знав, що він був неподалік.

Слухаючи його, я беру одну куріпку. Вона жирна й руда. Я наступаю ногами на крила й тягну за ноги. Усе пір’я залишається на підлозі, а ціла грудинка — у мене в руках. Підкидаю дверцята від шафи у вогонь і нарізаю м’ясо тонкими смужками. Коли жарини стали червоними, я кидаю ті смужки на пательню, яку ставлю просто на вогонь.

Маттіас спостерігає за мною, пускаючи слинку.

Після їди він простягається на дивані, неуважно розглядаючи підвішений до стелі світильник.

Куди поділася чорна валіза, що стояла при вході до підвалу?

Маттіас поволі повертає до мене голову.

Твої запаси, — продовжую я, — куди вони поділися?

Не знаю, про що ти кажеш, — белькоче він. — Наші запаси залишилися в погребі на веранді, під тонами мотлоху.

Я бачив валізу за дверима підвалу, чорну, а тепер її там немає.

Можливо, але ми тільки-но з’їли смачну куріпку. Тобі треба лягти і трохи поспати, тоді почуватимешся краще.

Я серджуся і кидаю кілька уламків стільців у вогонь. Кімната довкола нас з’являється і зникає у ритмі танцю вогню і тіні.

У нас іще є дещо з їжі. І дві куріпки. Вистачить на кілька днів, — веде далі Маттіас. — Ми багато чого втратили на веранді, та за якийсь час ми знайдемо щось іще. Не хвилюйся. Спи, — радить він мені, — я простежу за вогнем.

Я згортаюся клубочком, подалі від Маттіаса і поближче до вогню. Немов безпритульний пес, який більше нікому не довіряє. Цього вечора я знову думаю про своїх дядьків і тіток. Уявляю, як вони сміються на зимовій заїмці, і кажу собі, що впертість врешті-решт усе перемагає. Хай навіть у мене вже немає топографічної карти, яку дав мені Жозеф, я пам’ятаю отой «Х» на місці їхнього мисливського табору на березі річки. А ще пам’ятаю легенду внизу мапи, яка свідчить, що я — лише малюсінька крапка супроти нищівної величі лісу.

Уже п’ять днів, як сніг не вщухає. Ожеледиця залишилася в минулому, закутана у сніг, як скелясте урвище у відклади.

Щоб зігрітися, ми спалили майже всі меблі з будинку, а ще полиці, перила зі сходів і кімнатні двері.

Наші запаси їжі підходять до кінця. Ми їмо однаково, але Маттіас з’їдає усе, що я йому даю, і не додає нічого до нашого раціону. Неначе відмовляється готувати. Я неодноразово запитую про його таємну провізію. Він щоразу заперечує, відкидає мої твердження і переводить усе на жарт.

А от учора моя впертість його розлютила. Він жбурнув книжку об землю, схопив одну з моїх лижних палиць і з криком погрожував мені. Погляд його затвердів і пломенів, ніби кварцова жила. Хоч я й відчував, як страх пробирав мене до самісіньких кісток, та я дивився на нього впевнено, не реагував. Тоді він глибоко вдихнув, заспокоївся і знову сів. За якусь мить він усміхнувся до мене, бо зумів вчергове уникнути відповіді на питання.