Дуже приємно жити в одній кімнаті з Прюстом. Чи стану я від цього геніальним? Звичайно, ні. Я тільки розповідатиму колись своїм онукам і правнукам, що був найближчим приятелем геніального письменника. Це коли мої онуки та правнуки згадуватимуть про Прюста.

Навіть сплять генії не так, як усі інші люди на Землі. Принаймні Прюст весь час уві сні щось бубонить, посміхається і підморгує бровами. Він ніби з кимсь веде цікаву розмову. Може, його і вві сні відвідує муза і дає йому тверді творчі установки?

О восьмій Прюст прокидається. Він одразу хапає блокнота і починає писати. Пише віл швидко й дрібно. Я якось запитав його, що він занотовує щоранку.

– Сни. Ах, юначе, я завжди бачу чарівні сни. Бачу пастуха і доярку. Ідеальна пастораль нашого двадцятого сторіччя. Тільки, розумієте, у них дуже багато отого... ну, як вам сказати, отого, як вам сказати – коли мова йде про нашу літературу, то це називають інтимним життям героїв, а коли про західну, то кажуть – секс. Багато у них отого інтимного сексу. Чим це пояснити? Чому вони мені такими сняться?

– Дуже просто – у всіх творах пастухи та доярки тільки й дбають про кормоодиниці та про підвищення надоїв молока. А їм хочеться позбутися пісного. Ну, ото вони і приходять до вас у снах. Там їх не зачепить редактор та критик.

Прюст поглянув на мене здивовано, ніби я ще раз відкрив закон тяжіння.

– Можливо. Ви говорите дуже слушні речі – все це, можливо, так. Коли я творю, у мене теж бува – дивись, героя та героїню починає тягнути на інтимні почуття. Я на них одразу – вуздечку. Вони поспішають у гречку, а я їх назад та на збори. Сидіть і слухайте доповідь!

– І вони сидять?

– Сидять. А коли знову починає прориватися у них інтимне та особисте, – я їх на нараду передовиків у район. Сидіть та одержуйте цінні подарунки за свою працю. Про багаж та внутрішнє життя думайте. А дурницями не треба займатися, Або ж відправлю їх на сесію заочників. Там їхня внутрішня секреція перетворюється на прагнення стати відмінником. Це щоб на виробництві він чи вона були маяками, а в навчанні – відмінниками. І ви знаєте, допомагає. Мучаться, правда, мої герої страшенно. Разом з ними мучуся і я, але, зрештою, вони стають ідеальними і зовсім забувають про всілякі інтимні штучки. Я пригнічую їхні біологічні процеси.

– Ну, ото вони й сняться вам, оті процеси. Цікаві вони, процеси?

Прюст солодко посміхнувся. Його розумні очі ніби підсмажили на олії – так вони раптом заблищали. Він сказав:

– Як у житті. Навіть краще. – Він якусь хвильку помовчав, очевидно, насолоджуючись спогляданням снів і додав: – Навіть краще.

– Добре було б, якби і читачам такі сни ввижались, коли вони засинають над книжкою. Га? Як ви гадаєте?

Він, Прюст, не відповів. Він удав, що до нього не дійшов зміст моїх слів.

Снідати ми ходили до буфету, яким за сумісництвом завідувала Дуся. Тут ми вперше познайомилися з надзвичайними шедеврами чмихалівського харчпромкомбінату. Якось ми замовили Дусі ковбасу. Перед нами на тарілках лежали чорні кружала, схожі на асфальт. Ми спробували гризти цей асфальт, але зрозуміли, що з такою ковбасою не до жартів. Її можуть прожувати лише ті феномени, яким під силу гризти скло.

– Послухайте, Дусю, вам відомі новітні відкриття науки? Ви щось чули про існування антиречовини, антисвіту, антигалактик? – запитав я.

Дуся стояла біля нас. Вона була гарна і весела. Вона вже не цілилася в моє серце стрілами Амура.

– Я цього не знаю, – відповіла вона.

– Ну, то ви можете на практиці переконатися, що такі відкриття цілком правдиві. Коли скрізь люди виробляють ковбасу, то в Чмихалівці – антиковбасу.

Після цього невдалого сніданку Дуся нам з Прюстом готувала яєчні, котлети та біфштекси. Вона їх готувала краще, ніж у ресторанах «Інтурист». Вона сідала за наш столик і милувалася нами. Це, мабуть, і справді було цікаве видовисько – ми з Прюстом їли з насолодою. Я помічав, як тануло, немов віск на сонці, серце Прюста. Він сказав Дусі:

– Ви чарівна. Я збережу хвилини, проведені за цим столиком, на все життя. Я подарую вам усі мої твори.

Дуся сміялася, затуляючи долонею свої покривлені зуби. Вона дивилася на Прюста. Але стріли Амура не летіли в його бік.

Прюст тепер дарує Дусі по одній книжці щоранку. Написи починаються однаково: «Дорогій, милій, гарній Дусі...» Далі мені не вдавалося прочитати. Я заздрив дівчині. Коли я говоритиму комусь про знайомство з геніальним Прюстом, то мені можуть не повірити. А Дусі повірять.

Після сніданку ми з Прюстом мали цілу годину для прогулянки. Це були найкращі ранкові години в моєму житті. У мене завжди зранку починалися клопоти. А зараз я ходжу з Прюстом і насолоджуюся відпочинком. Ми йдемо до кінця вулиці. Там на стіні складу заготзерна колись було намальовано велике панно: качан кукурудзи, під ним корова з величезним вим’ям, а позад неї копирсався в силосі кабан. Кабана колись було намальовано жовтою фарбою. У нього дуже симпатичний, двічі перекручений хвостик і довгі вуха. Зверху напис: «Всі на кукурудзу». Це панно ледве вгадувалося. Його замазували вапном, обвітрювали вітри, змивали дощі. Але напис був живий. Справа в тому, що зробили його дьогтем, щоб на віки було. І тепер ніякими хімікаліями змити не можуть. Гучний напис живе й досі. Кожного ранку, коли я читаю напис, у мене вибухає уява. Коли б здійснили той заклик і всі кинулися на кукурудзу, довелося б припинити варити сталь. Навіщо! Нікому було б добувати вугілля, писати романи і вірші, геть не треба було б сушити голови над кібернетичними машинами. Всі на кукурудзу! До речі, тоді ж мені прийшла неперевірена думка, що кукурудзу назвали королевою полів зовсім не студенти та не учні десятирічок.

Від кукурудзяного панно ми йшли до лабораторії номер три. Тут ми мали приймати тих, хто з’явиться, як претендент на еталон для наших роботів. Цю справу комісія доручила нам – мені і Прюсту. Після того, як кандидатура Чубарика була відхилена, він охолонув до всього, що стосувалося діяльности нашої комісії.

Він просто не може віддавати такій марудній справі свій дорогоцінний час. Не знаю, як Прюстові. а мені дуже подобалася лабораторія номер три. Тут на стінах висіли різні графіки та малюнки людського мозку. Різні клітини та нейтрони постійно нагадували мені, що я є людина, до того ж – кореспондент, і що я повинен написати репортаж для нашого популярного журнала. Мені завжди було трохи сумно, що та речовина, яка схована у нас під черепом, має нудний сірий, навіть попелястий колір. Звідси, мабуть, походять такі терміни – сіра кінокартина, сірятина, а не роман. Може, й не звідси походять такі терміни, але щось спільне в цьому є.

Ми чекали. До нас повинні були прийти сучасники. В цьому нас запевнив Чубарик. Професор Карась зобов’язав його оповістити населення Чмихалівки про те., що інститутові потрібні на роботу юнак та дівчина. Спершу передбачалося дати оголошення в райгазету та передати по радіо. Але Чубарик сказав, що сам оповістить населення райцентру.

Чутки в Чмихалівці поширюються з швидкістю азіатської грипи чи ящура. Чубарик якось вранці ненароком сказав своїй дружині, що інститутові потрібні працівники для виховання роботів-космонавтів. До дванадцятої години дня всі без винятку мешканці Чмихалівки, включаючи найстаріших пенсіонерів та немовлят віком до трьох років, знали про це.

Першим до лабораторії прийшов юнак непевного віку. Він був одягнутий дуже модно: зелені штани, жовта теніска, гострі, як спис дикуна, черевики, загадкова посмішка, боцманська борідка. Все це свідчило, що жовтогаряча особа мала якесь відношення до сучасности. Юнак був веселий і бадьорий. Він по-панібратськи поздоровкався з нами і сів на стілець. Закурив він без дозволу, а вже потім запитав:

– Здається, тут усі мужчини, смалити можна? Я прийшов до вас на роботу ставати.

– Десь працюєте? – запитав я.