– А потім кинула мене. Поїхала до онуків. Отака вона в мене клятуща баба.

Про все це я довідався по дорозі до Капусти. А зараз він сидить на канапі, палить давку сигарету і дивиться на мене зеленими, хитрими, котячими очима.

– Отакі у нас діла. Чуєш – людей почали в майстерні робити. Не в майстерні, а в лабораторії. Он як. Тьху!

Він удав, що плює на це марудне діло. Але не плюнув. Він працює двірником у науково-дослідному інституті. Тут не плюнеш по-справжньому.

Я думав про Інку. Я не хотів думати про неї. Я повинен був би думати про свій репортаж, але переді мною стояла дівчина з червонястим волоссям на голові.

– Уяви – на планету полетять оті двоє, що в лабораторії зробили. На далеку планету. А коли там є люди, тоді що?

Мені конче треба було відповісти Капусті. Може людина образитися, коли її намагання знайти співчуття розлітаються, мов дим на вітрі.

– Дивні у вас тут справи, – вимовив я.

– Коли ти й справді той, що в газетах пише всякі фейлетони, то розберися. І напиши. Отак! Ну, я пішов. Газони треба підчикрижити. Наш Карась, як побачить десь непорядок, крику наробить, аж у Москві чути.

– Сердитий?

– Хто тобі сказав, що він сердитий? Він такий чоловік, що другого такого й на новій планеті не знайдеш.

– Який же він?

– А ти хіба не чув про нього? Скрізь гомонять про нашого Карася.

– Не чув.

Капуста обпік мене презирливим поглядом.

– Одне слово – геній.

Глибоко переконавшись, що його тимчасовий постоялець людина бездарна,, Капуста безнадійно махнув рукою і пішов.

У кожній людині природою закладена якась хороша властивість. І в мене вона є: як тільки моє тіло випростається і набере рівнобіжного до землі стану, а голова доторкнеться до чогось м’якого, сон одразу навалюється на мене, мов Гранітна гора.

Я ліг на диван. Пружини вп’ялися в моє тіло, як вампіри. Але їм не вдалося перемогти кам’яну гору, що насувалася на мене. Мої повіки склепилися.

Раптом я відчув – хтось мене смикає за руку. Мені важко було відіпхнути кам’яну гору, вона вже лягла на мене. Але за руку мене хтось смикав все дужче. Я зробив страшенне зусилля і розплющив очі.

– Дя, дя, дя, дя. Не спіть, дя.

Переді мною стояв хлопчик. У його сірих очах міг би втопитися весь світ.

– Ти хто? – навмисно суворо запитав я.

– Я – це ж я.

Таке пояснення було настільки ясним, що відразу не вкладалося в свідомість.

– Ну, а звати тебе як?

– Хто як хоче, так і називає. Тато називає мене Варяг, мама – Вова, Інка – називає Зюзя-Музя.

– Яка Інка?

– Моя Інка.

– А чому вона твоя?

– Бо вона моя сестра.

– Так ти теж Карась?

– Карась тато. Карась – мама, Карась – Інка. А я ще ні.

– Ти Зюзя-Музя?

– Не називай мене так. Я серджуся, коли мене так називають. І на Інку теж серджуся. А тебе як звуть?

– Тигр.

– І неправда. Так людей не звуть.

– Справді, я тигр.

– Ну, тоді давай, Тигре, полетимо в космос. Давай?

Ми сіли в кабіну зорельота. Я подав команду:

– П’ять, чотири...

– Зачекай, Тигре, а як називається наш зореліт? Думаєш, можна летіти, коли він ніяк не називається, га?

– Ти й дай назву. Тільки швидко. Час іде.

Сірі очі, в яких міг втопитися весь світ, зосереджено дивилися на стелю. Зюзя-Музя шепотів:

– Грім... блискавка... Ні! Давай назвемо «Стріла». Давай?

Ще минула хвилина. Старт! І наша «Стріла» з неймовірним ревом (старалися ми вдвох) понесла нас у простори космосу.

– Так не можна летіти й мовчати. Треба передавати на Землю все, що ми бачимо. Давай? – запропонував Зюзя-Музя.

Ми бачили багато. Ми дивилися на наше сонце зблизька., Воно було величезне і дуже гаряче. Потім ми наблизилися до Великої Ведмедиці.

– А ось тут – маленькі ведмедики. Бачиш, Тигре? Заберемо їх у кабіну. Давай?

Ми забрали маленьких ведмедиків і полетіли далі. Наближався Марс. Ми підлетіли до цієї чудової планети і вимкнули мотори. Ми примарсилися на ній.

– Поглянь, Зюзя-Музя, он які канали. Бачиш. На землі все ще сперечаються, чи то є споруда марсіян, чи витвір природи. Звичайно ж, їх побудували марсіяни.

Ми сіли в човна і попливли тими каналами. А які дивні там звірі – маленькі, немов курчата, весь час співають. Як наші солов’ї весною. А риби які! Жах! Вони схожі на наші земні паровози. Вони плавають поважно і нікого, крім своїх побратимів, риб-велетнів, не помічають. І ще ми зауважили одну властивість марсіянських тварин – вони не поїдали один одного. Вони всі харчуються рослинами.

Ми вже заїхали на своєму човні у велике місто, нас уже почали зустрічати марсіяни, але в той час до Марса долинув голос із Землі:

– Зюзя-Музя, де ти?

– Це Інка. Сховай мене, Тигре.

– Не можна. Давай швидко приземлимо нашу «Стрілу». Коли кличуть, то треба йти. Такі в нас на Землі порядки. Стоп! Ми вже приземлились. Біжи!

Зюзя-Музя побіг. На прощання він сказав, що ми тепер подорожуватимемо щодня, бо дома ніхто з ним не хоче літати в космос. Він ще сказав, що я хороший хлопець, зі мною можна дружити.

Я поглянув у вікно, Інка вела за руку брата. Вона кілька разів озирнулася. Я навіть на такій відстані помітив, які в неї гарні очі. А може не помітив? Може, то все мені здалося?

Диван мене зненавидів. Я ліг, щоб відпочити після того польоту в космос. Я ліг, щоб зібрати думки і намітити хоч якийсь план майбутнього репортажу, але все марно – пружини впиналися в мене з неймовірною силою. Я хотів якось заспокоїти їх – перевернувся зі спини на бік зовсім тихо, навіть сам не помітив, як це зробив. Я відхилив одну пружину так, щоб вона була вільною. Хвилина минула спокійно, але потім звідкись збоку на мене накинулися відразу дві пружини і почали смоктати мою кров. Все ясно – я програв бій. Підвівшися з дивана, я згадав пораду Інки і вирішив з’явитися на очі завідуючого відділом кадрів. Завідуючі кадрами наймогутніші люди на землі. Від них дуже часто залежить, чи будеш ти кадром, чи ні.

День кінчався, але я знав велику працьовитість завкадрами. Вони завжди пересиджують на роботі якихось там дві-три години. Це щоб усі бачили, які вони працьовиті. Бо що ж буде хорошого й показового, коли завкадрами йтимуть додому тоді, як і всі? Скажуть – відсидів у кабінеті сім годин і вважає себе вільним. Ні, ти сиди! Сиди та дивуй людей своєю працьовитістю і відданістю справі кадрів. Сиди.

Десь біля шостої години вечора я стояв коло кабінету завкадрами. Двері були оббиті сталевим листом (вітчизняна промисловість тепер випускає багато тонкого сталевого листа). Двері були пофарбовані в чорний колір. Це щоб підбадьорити тих, хто сюди заходить. У мене теж піднявся настрій. Я перед чорними дверима помацав себе за серце – чи на місці папірці. Потім постукав.

Тиша.

Я ще постукав. Але марно. Тоді я зрозумів – під сталевим листом глушитель – два шари повсти – це щоб жоден звук не проникав з-за цих дверей. Бо яка там буде робота, коли всі тобі слухатимуть, про віщо розмовляють у кабінеті.

Тоді я відхилив двері і запитав, чи можна зайти. У відповідь почув:

– Прошу!

Я, мабуть, дуже швидко зайшов, бо помітив, як людина за столом спритно сховала до шухляди папери. Цей захід цілком виправданий, бо, може, то заходить до кабінету якийсь шпигун? Та серед паперів я впізнав обкладинку популярного журнала, який друкує на передостанній сторінці кросворди.

Біля столу сиділа висока людина із зовсім лисою головою. Колись, у минулому сторіччі, про таких голомозих писали, що в них голова схожа на більярдну кулю. Тепер таке порівняння застаріло. Мабуть, тепер можна писати, що лиса голова схожа на футбольний м’яч. З-під окулярів дивилися на мене суворі рентгенівські очі. Безперечно, вони бачать мене наскрізь.

– Кореспондент? – запитав завкадрами.