Я погодився. Той, хто провчився заочно шість років, може спокійно прийняти таке критичне зауваження, коли воно стосується танців, кіно, театру, літератури і музики.

Біля танцювального майданчика товпилися хлопці та дівчата. Окремо стояло п’ять парубчаків у чорних костюмах, з чорними метеликами на шиях. До губ приліплені сигарети. У їхніх очах нудьга і нестримне бажання покінчити з нею.

– Цвіт Чмихалівки? – запитав я в Інки, кивнувши на хлопців.

– Наші стиляги. Правда, гарні? У вас у столиці таких немає.

– Подібні є. А таких чорних немає.

Пізніше я взнав – до Чмихалівки прибули чорні костюми з Німецької Демократичної Республіки. Дуже дешеві і дуже чорні, їх захопили стиляги. Минуло кілька днів. Несподівано линув дощ. І тоді трапилося надзвичайне – прямо на очах у всіх костюми розповзлися. Стиляги теж уміють скаржитися. Вони написали самі на адресу фабрики. Прийшла відповідь – ті костюми призначені для того, щоб одягати мертвих в останню путь.

Але поки що стиляги, з почуттям вагомої переваги над всіма іншими чмихалівцями, носили похоронні костюми.

Заревла радіола. Модні танці приходять до Чмихалівки із запізненням на два роки. Тому тут ще вважають твіст – шедевром Заходу. Заїжджена пластинка свідчила, що твіст уже доживає свого віку, вона хрипіла від старости і ревла від болю.

Але навіщо звертати увагу на ревіння радіоли? Ось поряд зі мною Інка – моє нейтрино. Вона дивиться мені у вічі, і я помічаю в них і страх, і радість. Цей страх породжений, мабуть, постійним чеканням, коли я наступлю на ноги. А радість? Радість можна пояснити тим, що ми вже хвилин п’ять кружляємо, а нічого страшного не трапилося.

Та ось радіола гримнула, чхнула і замовкла. Ми сіли на лавочці. Інка не схотіла залишати свою руку в моїй руці.

– Давай зараз подивимося, як танцюють наші домашні стиляги, – запропонувала Інка.

І раптом радіола ніби помолодшала. Вона весело і голосно обсипала нас чарівними звуками якогось дуже швидкого танцю. Майданчик ожив. Він кружляв, сміявся, рухався швидко, ритмічно і трохи дико. Стиляги в похоронних костюмах відливали непристойні коники. Серед траурних стиляг виділявся один широкоплечий, довгорукий, присадкуватий хлопчина. Він притискував свою партнершу до грудей, ніби мав намір розчавити її. Але дівчина роблено посміхалася і навіть переможно дивилася на інших. Присадкуватий хлопчина танцював стильно. Він дриґав ногами, присідав, раптом змахував руками. Очевидно, всі знали, як танцює цей парубійко – навколо нього завжди було просторо.

Я запитав у Інки, що то за птах.

– Чвоха. Вожак стиляг. Страшенний хуліган.

Швидкий танок захопив і нас своїм буйним ритмом.

– Ходімо? – запропонував я.

Інка кивнула головою. Я спершу не міг вловити такту. Тоді Інка перехопила мою чоловічу ініціативу.

– Тепер я бачу, що ти не тигр, а ведмідь.

– Але дресирований.

Скажений ритм зробив наші тіла гнучкими і бистрими. Нам не вистачало простору, повітря і цього чмихалівського п’ятачка.

На очах у всіх скажений ритм танку перетворив Чвоху на первісну людину. Пітекантропа чи, може, неандертальця. Розштовхуючи всіх, він дико мчав галопом по майданчику. Хлопці та дівчата тиснулися до бар’єру. Я бачив – він навмисне наближається до нас. Але не надавав цьому значення. Та Чвоха все ж таки досягнув свого – він штовхнув Інку в спину.

– Гей ти, обережно! А то я навчу тебе танцювати.

Чвоха кинув свою дівчину. Він стояв серед майданчика і дивився на нас. А я вів Інку. Ще, мабуть, ніколи я так не танцював. Ще ніколи так не потрапляв я в полон танку, в солодкий полон музики і скаженого ритму.

Радіола змовкла. І тоді Чвоха посунув на нас з Інкою. Я чекав. Я дивився на його міжбрів’я і намагався вгадати, що він зараз зробить, оцей Чвоха.

– Ну, ну, навчи, – сказав Чвоха.

Він одштовхнув Інку і підійшов до мене впритул. На майданчику стало тихо. Парубійки в траурних костюмах запалили нові сигарети.

– Що ж, навчу. Давай музику, – спокійно сказав я.

– Зараз ти одержиш цілий акорд.

З цими словами Чвоха замахнувся правицею, маючи намір вдарити мене в голову. Я зробив боксерський нирок, і Чвоха не втримався на ногах. Він крутнувся на місці і впав. На майданчику вибухнув сміх. Не сміялися тільки траурні хлюсти та Інка.

Чвоха важко підвівся. Лють була в його очах. Він знову пішов на мене. Я чекав удару зліва, але помилився. Чвоха мав використати зараз свій улюблений прийом – він хотів ударити мене ногою. Я відскочив убік. Чвоха махнув руками і приземлився. Цього разу на майданчику зчинився регіт. Навіть вірні друзяки Чвохи не втрималися. Не сміялася тільки Інка. Вона з жахом дивилася на мене.

Я бачив, як розлютився Чвоха. Він важко підвівся з асфальту, очі в нього блищали, як у розлюченого бика, що мчить на плащ тореадора. А я, мабуть, стояв та посміхався. Мені треба було збити з пантелику оцього дикуна. Чвоха якусь мить думав, потім замірився правою, \а вдарити хотів лівою. Старий прийом. Я присів. Чвоха кілька разів крутнувся на місці і гепнувся на спину. Він застогнав і довго не підводився.

– Що з тобою, хлопчику? Потанцюй ще, – запропонував я.

Чвоха встав і з острахом поглянув на мене. Але в нього вже минув запал. Його, мабуть, остаточно доконав регіт. Що ж це справді трапилося? Непереможний Чвоха зараз осміяний і повержений! Тримаючись за плече, він підійшов до приятелів.

– Сигарету! – вигукнув.

Хтось подав йому сигарету. Він жадібно затягся димом і посунув з майданчика. Траурні хлюсти пішли за ним.

Амурські хвилі плинули над парком. В наш час вальс називають танком пенсіонерів. Але тому, що танцювальний майданчик перебуває у віданні районного будинку культури, тут ревно стежать, аби розтлінні західні танці не взяли верх над вальсом, полькою та краков’яком. Щоб усе було в нормі.

Ми попливли з Інкою в буйних і теплих амурських хвилях. Вони огортали нас ніжною радістю. Я намагався вгамувати нервове збудження, викликане бійкою. Але це мені не дуже вдавалося.

– Шкода, Вадиме, що тут сьогодні не було тата.

– Я гарно танцюю?

– Тато захоплюється боксом. Такого бою він, мабуть, ще не бачив.

– Я сам такий бокс уперше бачу, – сказав я.

– Сьогодні ти король Чмихалівки. На тебе дивляться всі кралі.

– І ти?

– Я не краля. Але зараз усі кралі мені заздрять. Я танцюю з героєм.

Ніч була темна і тепла. Додому ми поверталися не самі. За нами йшли чотири парубки з приліпленими до губ сигаретками. Ми йшли повільно. Мені було трохи моторошно – їх четверо. Я знав: коли ми хоч трохи прискоримо ходу, то поплатимося за це. Інка пошепки запитала:

– Ти не боїшся?

– Боюся.

– Ти ж тигр!

– Але біля тигра йде зараз антилопа.

– У антилопи гострі зуби і прудкі ноги. Не будемо помічати тих жевжиків.

Чотири парубчаки проводжали нас до залізничного переїзду. Потім ми вже не бачили вогників сигарет. Хлопці повернули до Чмихалівки. Чому вони не зачепили мене?

– Інко, ти мені не відповіла, кого чекала біля лісу?

– Це тебе не стосується.

– Стосується. Ти чекала Левандовського?

– У тебе поганий характер.

– Скажи про це своєму батькові.

– Він не повірить. Ти, здається, приїхав сюди писати про роботів. Навіщо ж тобі знати, кого я чекала біля лісу?

– Мене починає цікавити все, що стосується тебе.

– А ти вже пишеш свій репортаж?

– Ні. Мене з’їсть Золотий Зуб.

– Пра?

– Такого слова немає – «пра».

– Тепер буде.

Біля будинку я запитав Інку:

– Скажи, ти його чекала? Ти його кохаєш?

Інка не відповіла. Вона потиснула мені руку і пішла до свого будинку. Вона йшла, нахиливши голову. Потім зупинилася, обернулася, поглянула на мене і щось дуже тихо сказала.

– Що, Інко? Скажи...

Вона побігла і зникла.

А я стояв на місці, немов мені треба було врости в землю навіки.