Литмир - Электронная Библиотека
A
A

У сусідньому купе дуже поважні люди грали в «дурника». Що там було! Один, наприклад, товстун, напевно якийсь дуже відповідальний, навіть номенклатурний товариш, програв і поліз під столика. А столик самі знаєте який у вагоні. Лізе він туди, крекче, піт з нього капає. А лізти треба – програв. А трохи далі гупали в доміно. Останнім часом завбачливі залізничники почали виробляти вагони суцільнометалеві. Тепер аварія не страшна. Хай усі пасажири разом забивають «козла». Вагон витримає. Праворуч від нашого купе чотири сусіди пили горілку і співали пісень. А ті пісні треба було висловляти пошепки. І щоб поблизу не було дітей до шістнадцяти років. Ще: у вагоні розповідали анекдоти, пригоди на полюванні, ходили в піжамах, безсоромно їли синіх варених курей, круті яйця та плескатих оселедців.

У нашому купе було спокійно. Не тому спокійно, що тут зібралися люди без ганебних пристрастей і з кришталевими душами. Зовсім ні. У нашому купе просто не було відповідної атмосфери для того, щоб ті пристрасті виповзли напоказ іншим.

Двоє, що сиділи біля столика, після того, як поїли своїх курей, почали критикувати наших митців. Опецькуватий чоловік з приплюснутим, як у гусака, носом говорив:

– І співають зараз не так, як раніше. Раніше, для того, щоб співати, треба було мати голос. Шаляпін! Ось хто співав. А тепер? Примазалися до мистецтва безголосі...

– Скрізь є такі, що примазалися. – відказував другий товстун. Він виколупував із зубів залишки курки і ворушив від задоволення своїми вусиками, схожими на мишачі хвостики.

– Дивишся на такого співака і думаєш – чого ти виліз? Притискує мікрофон до самих губів і співає. Ні, ти коли виліз і гроші взяв за концерт, то давай мені свій голос без техніки. У мене вдома техніка є. Я магнітофон включу – і слухаю. Мені в театрі на живий голос хочеться подивитися і послухати. А він у мікрофон дме. – Гусячий ніс засміявся. Його товста шия почервоніла, а вуха почали ворушитися, нагадуючи всім присутнім, що людина має тваринне походження. Він сказав далі: – А що, коли мікрофон зіпсується? Що ти тоді робитимеш, співаче? Та твого шепоту і в партері не почують. Так?

– Так, – мишачі вусики підвелися догори. Товстун нарешті закінчив виколупувати курку. – Обманюють. Навіть на сцені обманюють. Не вокал, а цирк. Не співак, я вам скажу, а Кіо.

– Іменно – Кіо, – підтвердив гусячий ніс, – дуже влучно сказано. Коли тобі в магазині недодадуть п’ять грамів пшона – пиши скаргу. А коли тебе на сцені обманюють, тоді що? Скажу: писати треба. У мікрофон і я заспіваю. Ні, ти мене з сцени технікою не муч. Вона мене мучить скрізь, техніка. Розумієте, сиджу я на роботі. Зліва від мене арифмометр цілий день гуде, справа – лічильна машина. Як натиснуть на неї – реактивний літак «Ту»! Вийдеш на вулицю – шум і дим від автомашин. Транзистори і радіо. Прийдеш додому – будь ласка: ліфт, пральна машина, холодник, телевізор. Скрізь та техніка. І вся звуки видає. То ти хоч у театрі мене не муч технікою.

Мені стало боляче і за техніку, і за мікрофонних співаків. Але я змовчав. Коли двоє настроїлися на критичну хвилю і один одного весь час доповнюють – не заважай їм. Нехай критикують. Після співаків вони візьмуться за кіно, а потім – за футбол. А коли ти їм заперечуватимеш – не заспокояться вони від Києва до Лубен.

Я вийшов у тамбур, запалив сигарету і почав думати про майбутній репортаж. Що я можу написати про науковий експеримент Карася? Нічого певного я не знаю, але з того, що сказав мені Золотий Зуб, я міг зробити висновок: Карась збирається надіслати на якусь планету людино-роботів. Усе те, напевно, ґрунтується на міцній підвалині з математики, фізики та хімії. На подив учителів, які взагалі до мене ставилися дуже прихильно, трійка була найвищою моєю оцінкою з цих предметів. Формули випаровувалися з моєї сірої речовини, як етер з; відкритої колби, а теореми та задачі завжди наводили на мене сум. Спробуй з таким багажем точних наук написати репортаж про експеримент Карася. Спробуй, лишень! А втім – коли я в репортажі викладатиму точні науки, жоден читач його не прожує. Тим, що пишуть фантастичні романи – легше. Їм усе можна. Без математики і фізики. Доводив же один такий мастак, що пришельці з інших планет завезли нам на радість кукурудзу. В своєму наступному романі той самий автор мав довести, що й горох також має космічне походження. Але, раптом усе змінилося. Довелося рукопис спалити. (Не тільки ж Гоголь мав право палити рукописи).

За вікном буяла весна. Парувала рілля. Так парує житній хліб, як його тільки-тільки виймуть з печі. А чубаті озимі тягнулися до сонця. Їм рости треба. Довго рости. Їм треба збудувати колос і налити зерно. Десь на обрії стояв голубий ліс.

...Поїзд зупинився на маленькій станції. Я виглянув у вікно. Жоден пасажир не зійшов на перон.

Поїзд стояв дві хвилини. А йому слід було б постояти ще хоч півхвилини – пероном бігла дівчина. В руках вона тримала пакунок і авоську.

Поїзд набирав швидкість. Дівчина порівнялася з моїм вагоном. Вона кинула в тамбур пакунок і авоську. Я вхопився за поруччя і простягнув дівчині руку. Вона підстрибнула, і я втягнув її у вагон.

Якби машиніст був обережніший і не переключив регулятора на велику швидкість, поїзд не смикнуло б і дівчина ніколи не потрапила б у мої обійми. Коли я відпустив її, вона важко дихала і дивилася на мене дуже гарними, трохи переляканими сірими очима.

– Ну, знаєте, це ні к бісу не годиться. Так стрибати у вагон можуть тільки самогубці.

– Ви любите лаятися?

– Вас треба не лаяти, а відшмагати.

– Ого!

– Поставити на коліна в куток.

– Вас ставили?

– Безконечну кількість разів.

– Тому ви такий мудрий?

– Авжеж.

– А мене – жодного разу.

– Це помітно. Тому ви така самовпевнена істота.

– Як ви сказали?

– Самовпевнена істота.

– Цебто я істота?

– Ви.

Дівчина засміялася.

– Вперше мене називають істотою. Красиво звучить – «істота»! Ніби я не людина, а медуза, амеба. Ви це мали на увазі?

На мене дивилися великі, аж занадто великі сірі очі і сміялися. І трохи випнуті губи сміялися і гостренький носик. Я розгубився і також безглуздо усміхнувся.

Дівчина була одягнута дуже модно – зелені штанці міцно облягали довгі стрункі ноги. Жовто-синя кофта облипала її так рішуче, що можна дуже точно уявити, яким щедрим і ощадним, яким точним і вибагливим іноді може бути скульптор, створюючи світові шедеври мистецтва. А червонясте волосся, ніби багаття, палало в неї на голові.

А може, то не наша, не земна дівчина? Може, вона пришелець з іншої планети? Тепер їх часто згадують, пришельців.

Та ні – вона наша, земна. На інших планетах ще не вигадали такої чудесної штуки, як авоська. А вона, наша земна дівчина, яка глузує з мене, тримає в одній руці авоську, а в другій – пакунок з поштовим штемпелем.

– Пробачте, – мимрив я. Досі не розумію, чому я тоді просив у неї пробачення.

Дівчина звела на мене погляд.

– Я істота добра, сердитися не вмію. Хоч чесно признаюся, не можу уявити, як би ви мене шмагали? Паском чи дубцем?

Я не встиг відповісти. Провідниця доторкнулася мого плеча і сказала:

– Юначе, зараз Чмихалівка. Вам тут сходити.

Як це сходити? Куди я маю піти і для чого? Адже тут зараз зі мною чудесна дівчина. Така гарна, що я від неї нікуди не піду. Це промовляв якийсь невідомий мені голос. Я йшов у купе, а той голос промовляв мені: «Ти не повинен втратити її. Вона чарівна, ти покохаєш її». Але другий всемогучий голос Золотого Зуба наказував мені негайно взяти чемодан і зійти в Чмихалівці.

Я попрощався з пасажирами і подумав: «На жаль, людина ще не настільки досконала, що може підкорятися тільки своїм почуттям. Обов’язок перемагає. Але все одно я розшукаю оту невідому мені дівчину».

Поїзд зупинився. Я побіг до виходу. Мені треба було сказати кілька слів сіроокій дівчині з полум’яним волоссям.

Але дівчини в тамбурі не було. Вона стояла на пероні і, усміхаючись, чекала мене.

2
{"b":"629314","o":1}