– Тепер ми запросимо висловитися літератора, товариша Прюста, – сказав Карась.

Відомий романіст, драматург і кіносценарист труснув чубом, підвівся з місця і відразу почав говорити.

– Власне кажучи, я не знаю. Але я все розумію. Добрз розумію, що саме ми повинні вставити нашим роботам. Точніше – зробити. Ще точніше – створити душу. – Прюст нарешті зійшов на поміст. Його голова на тоненькій шиї звисла над трибуною, немов гарбуз над тином. – Душа? Душа – поняття абстрактне, навіть ідеалістичне. Але образ – поняття конкретне і матеріалістичне. Наскільки я зрозумів шановних промовців, ми повинні створити образ нашого сучасника. Щоб такими сучасниками стали наші шановні роботи. Коли тут діє імпульс, то цілком ясно – нам потрібний еталон. Модель. А хто буде таким еталоном? У літературі їх мало. А в житті їх багато. Тому нам треба брати еталон з життя. З живої людини. Треба нам створити людину. А це важко – створити людину. Та не просту людину. А нашу сучасну – мудру, сміливу, гармонійну, величну. Я подумав над цим. Але потрібний еталон.

Прюст закінчив промову. Він відійшов од трибуни. Щось згадав і повів далі:

– Еталон повинен бути активним. У нього не повинно бути найменших пережитків капіталізму. Найголовніше – найменших. Він не повинен мати індуктивного, поляризуючого впливу індивідуалізму. Ще – гордий він повинен бути і сміливий. Чесний і щедрий. Є такі люди? Знову ж таки є. Не тільки в літературі. В літературі їх мало є. А в житті їх багато. Скажу: є багато наших сучасників, які цілком позбавлені... Я кінчив.

Прюст довго шукав своє місце, двічі проходив повз нього і сів таки на інше.

Надвечір засідання наукової ради закінчилося. Створили комісію для керівництва роботою по вихованню роботів. До неї обрали і Прюста, і Чубарика, а також і мене.

Не знаю, якими думками керувався Карась, пропонуючи мою кандидатуру. Я б, наприклад, ніколи не насмілився запропонувати схожу на мене особу на таку відповідальну роботу. Ну, що я таке? Коли тобі довіряють створити сучасну людину, то ти сам маєш являти щось подібне до найкращого сучасника.

А я на кого подібніш?

Тепер Інка дивилася на мене надто серйозно. А їй дуже не личить бути серйозною.

Весняне передвечір’я пахло травами, лісом і, мабуть, ще молодим чебрецем, чи м’ятою. Я ніколи не вмів як слід розбиратися в пахощах. Може, то зовсім не трава пахла і не чебрець та м’ята?

Інку я побачив здалеку. Вона стояла під явором і нетерпляче ждала, поки я підійду до неї. Я йшов повільним кроком і милувався Інкою. Вона одягнула зелену спідничку та білу нейлонову блюзку. Справді, вона зараз була схожа на нейтрино. Не знаю, як уявляють собі нейтрино вчені, а мені воно здається дівчиною. Гарною, дуже гарною, енергійною дівчиною. Воно, нейтрино, може пройти крізь усю галактику і не забруднити свою білу блюзку.

Я згоден – зараз у мене, як і в кожного закоханого, паморочилася голова і сіра мозкова речовина поступово перетворювалася на рожеву. Зараз та рожева речовина збуджує уявлення і поступово весь світ стає рожевим.

Ми збиралися з Інкою піти на танці. Але не домовлялися, коли і де зустрінемося. Ну, нехай я, закоханий, про це забув. А вона чому не нагадала? І ось тепер я зовсім випадково знайшов Інку біля лісу, під явором.

– Інко!

– Ну.

– Ти когось чекаєш?

– Чекаю.

Вона не дивилася мені у вічі. Вона сердилася на мене.

– Я хочу з тобою поговорити, Інко.

– Говори.

– До кого ж я звертатимуся, коли ти зараз десь далеко. Мрієш?

– Можливо.

– Тільки закохані мріють.

– Вгадав.

– Я вмію читати твої думки.

– А я твої.

– Чудово. Нам тоді й розмовляти не треба.

Інка усміхнулася. У неї гарні гострі зуби. Білі та рівні. Ми пішли алеєю, що вирубана в лісі. Ми мовчали, а ліс гомонів. Ліс сміявся, зідхав. Він грав одвічну симфонію могутности, сили, життя, вічности.

– Батько вважає тебе порядною людиною. Що ти про це думаєш? – запитала Інка.

– Ти його переконувала в протилежному?

– Пробувала, але він назвав мене нікчемною істотою.

– Істотою?

– Тепер він мене завжди так називає. Погані приклади легко переймають.

– Ти когось чекала біля явора?

– Тільки не подумай, що тебе.

– Мене ще ніколи не чекали дівчата. Ти просто забула, що ми домовлялися піти сьогодні на танці.

Інка зупинилася, щось згадала і засміялася.

– Справді. Пробач. Я забула. Ходімо швидше.

– А коли прийде чорнявий чоловік до явора?

– Це Левандовського ти так звеш?

– Авжеж.

– Ти справді вмієш читати чужі думки. Чому б тобі не виступати в цирку? – Інка засміялася. Вона вже стала сама собою.

Ми зійшли на пагорб. Чмихалівка відкрилася нам у всій своїй красі. Містечко захопив вир весни. Хати, хліви, торговельні точки і ще деякі споруди потонули в садах. Не потонули в садах димар млина, димар заводу сільськогосподарських машин, церква і, звичайно, райпромкомбінат, який виробляє цукерки «М’ятна» та «Лікерна», яблучне вино і, протягом багатьох років, намагається освоїти серійний випуск бубликів та ковбаси з місцевої сировини. Ще райпромкомбінат виробляє ситро «Супутник» та на великі свята тістечка «Космос».

В кінці Чмихалівки височіли підйомні крани. Там будували перший в країні завод біологічного корму для тварин.

У Чмихалівці є майстерня сільгоспінвентаря. Вона виробляє вила, лопати та сапки, якість котрих відповідає кращим міжнародним стандартам. Надто сапки.

Колись Чмихалівка була селом, потім стала райцентром. Районна цивілізація принесла на вулиці перші краплини асфальту. Він лежав біля райвиконкому, школи та клубу. Почали були крапати асфальтом біля раймагу, але надійшла реформа. Чмихалівку, як районний центр, ліквідували. Мовляв, тепер не потрібно нам дрібних районів. Укрупнити! Стала Чмихалівка селом.

Це не так просто було ліквідувати райцентр Чмихалівку. Адже всі оті чудові установи і організації, які мають дуже красиву приставку «рай», треба було ліквідувати. І вони були ліквідовані. Не стало на чмихалівських будинках таких чудесних вивісок: «Райсобез», «Раймаг», «Райміліція», «Райчайна», «Райвно» і багато інших. Чмихалівка з сумом розлучилася з ними і одразу повернулася в ті часи, коли треба було на маґазинї писати «Сільмаг». Завмерли кроки цивілізації. Жодна краплина асфальту не впала на чмихалівські вулиці. Ситро возили з дуже далеких країв і назву воно мало зовсім не сучасну – «Лимонний напій». І тістечка також возили здалека. Вони мали сучасну назву «Наполеон».

Тепер ось знову Чмихалівка повернулася на шлях районної цивілізації. Мине кілька років і, безперечно, біля раймагу заасфальтують майданчик.

Такого парку, як у Чмихалівці, ніхто ніде не знайде на земній кулі. Немає ніде такого парку. Коли хочете знати – це не парк, а чудесний сад. Колись, як тільки вперше Чмихалівка почала писати на своїх вивісках маленьку приставку «рай», оцей сад колгосп добровільно віддав молоді. Гуляйте собі, хлопці та дівчата, розважайтеся та відпочивайте. Назвіть цей сад парком культури та відпочинку і весело відпочивайте.

Небезпека, звичайно, велика – яблука спокуси завжди поряд із закоханими. Але таке становище нікого не лякає, крім тих матерів, у яких є доньки. Ці переляки, проте, не виправдані. Тут, у парку, такі смачні сорти яблук, що хлопці та дівчата, коли їх рвуть та їдять, то забувають про їхні спокусливі якості.

Танцювальний майданчик, огороджений штахетиком, мав форму п’ятака. Вичовганий асфальт красномовно свідчив, що тут, у Чмихалівці, шевській майстерні є що робити.

Радіола грала хрипке, застуджене танго.

– Ти танцюєш? – запитала Інка.

– Пробував. Ти зараз переконаєшся в тому, що далеким предком людини був ведмідь.

– Наступаєш на ноги?

– І ще підставляю свої.

– Ти відстав од життя.