Ми вже наблизилися до Змії, коли раптом Зюзя-Музя згадав.

– Тигре, а тобі лист.

– Давай швидше. Чому ж ти досі мовчав? Давай.

Хлопчик подав мені аркушик паперу, перегорнутий чотири рази. Я прочитав: «Не чекай мене сьогодні. Все скінчилося. Я не можу бачитися з тобою, і ти не шукай зустрічі зі мною. Так треба. Інка».

З самих глибин космосу я полетів униз. Ніякі гальма не могли стримати мого падіння. Я летів і почував, що зараз згорить в атмосфері моє тіло. Згорить і сліду в небі не залишить.

– Тигре, полетіли. Ми вже біля самої Змії. Он вона.

Але я не відповів Зюзі-Музі. Я вже був на Землі. Я ліг на ліжко і заплющив очі.

– Тигре, Тигре! Ти захворів, Тигре?

Я, мабуть, похитав головою. Хлопчик погладив мені чоло теплою рукою і пішов. Він тільки сказав:

– Я ще прийду. Ми полетимо до Ведмедиці.

Прюст підійшов до мене.

– Шкода, дуже шкода. Я записав усю вашу подорож. Я напишу чудесне оповідання для дітей про такого мандрівника, як ви. І як оцей хлопчик. Але чому ви так швидко приземлилися?

Я, мабуть, довго мовчав. Потім сказав:

– Все скінчилося. Тепер я все життя збиратиму скалки мого розбитого серця. Вже нікуди не полечу. Годі.

До ранку я лежав на ліжку з розплющеними очима. Дуся принесла мені склянку молока і булочку. Вона з жалем подивилася на мене, щось говорила, але я не чув її голосу.

Щось мені говорив Прюст. Він навіть схилився наді мною, – приклав холодну долоню до чола. Але я мовчав. Мені все на світі було байдуже. І Прюст, і Дуся, і оті роботи, і Золотий Зуб.

Інко, навіщо ти це зробила?

Навіщо?

Чмихалівка починається відразу ж за переїздом. Там стоїть стара, покривлена хата. Хата вросла в землю по самі вікна. Вона була вкрита старою, посірілою від дощу, сонця та вітру соломою. А над цією старою шапкою здіймалася телевізійна антена.

Мені хотілося взнати, хто в ній живе, в цій хаті, під доісторичною стріхою і сучасною антеною. Хто тут думи свої думає, хто з ким ділить щастя, радість, горе та сльози?

Не знаю, чи Прюст помітив ту хату та антену над нею. Він зосереджено дивився в землю. Він цього разу йшов рівним кроком, мабуть, його думки теж були спокійні та врівноважені.

Широка вулиця привела нас на веселу площу. Площу веселили молоденькі тополі та клени, чудова двоповерхова школа та чайна, яка щосуботи перетворюється на молодіжне кафе «Щастя», а наступної неділі знову стає чайною. Ще тут стояла перукарня, майстерня побутового обслуговування «Прогрес» та комора утильсировини. Трохи осторонь – вітрина фотоательє, а на ній – усі чмихалівські красуні. Красуні посміхалися, показували рівні зуби та довгі шиї. У Чмихалівці була, мабуть, дуже сильна бойова пожежна команда. Вона, напевне, самовільно боролася з вогнем. Принаймні, ми побачили Дошку пошани кращих пожежників, а поряд з нею – стінгазету в золотому обарвленні, під назвою «Сірник» і гасло: «Маленький сірник робить великий вогонь».

Нам назустріч йшов Чвоха. Він уже був напідпитку, хоч скрізь тепер горілку рекламують оголошенням про те, що вона продається тільки з десятої години ранку. Чвоха нам підморгнув правим оком і навіть люб’язно помахав рукою.

Про віщо думає Прюст? Чого він мовчить? Коли генії мовчать, то, напевне, на небі народжуються нові зірки, а на Землі вибухають вулкани. Люди мали нагоду переконатися, що коли генії багато балакають, то стають нудними.

Нарешті ми доглянули будівельного майданчика. Тут буде завод штучного білка. Чмихалівські керівники, коли говорять про такий завод, то завжди додають, що він перший не тільки в нашій країні. В Європі такого немає.

Гордовиті баштові крани опустили свої хоботи над стінами корпусів. Баштові крани мені завжди нагадують істот, які прийшли з іншої планети.

Прюст зупинився, поглянув на мене цілком свідомим поглядом і вхопив за ґудзика.

– Я думав. Знаєте, про віщо я думав? Про людей планети Ікс. Може, їм зовсім не потрібно знайомитися з нами? Може, їм краще житиметься, коли вони не взнають людей Землі? Вам іноді не западають у голову такі дивні думки?

– Мені здається, що у них там не все на висоті. Оті сигнали, які надійшли з планети Ікс до нас, можуть засвідчити, що там високий рівень техніки. А культура? Їм, може, невідомий автомобіль «Запорожець», телевізор «Верховина» та авоська..

– Справді?

– Ні, ні. Спілкування потрібне. Уявіть, як виростуть тиражі книг. Ми їм будемо надсилати трилогії та дилогії, а вони нам – свої. Уявіть, розумні створіння космосу почнуть читати нашу фантастичну літературу. Сміх лунатиме в міжзоряному просторі такий, що можуть виникнути порушення квантової механіки,, і планети та зірки раптом перестануть притягати одна одну.

Будиночок виконроба завжди легко знайти на будівельному майданчику. Будують його з дикту, руберойду і побитого скла. Біля такого будиночку ми й зустріли виконроба Корнія Мусійовича. Висушений на сонці чоловік, худий і заклопотаний, подивився на нас крізь окуляри. Очі в нього були гострі, як цвяхи, і швидкі, як ртуть. Я роз’яснив йому, хто ми і чого прийшли.

– Сучасник вам потрібний? Особливий? Де навіщо ж? На роботу брати? Немає таких. У мене особливих тут немає. Є звичайні. Багато їх є. Але не відпущу. Що? Для науки? А ми хіба не для науки оце робимо? Штучний білок! Чули про таке? Отож, Що? Познайомитися хочете. Це можна.

Біля нового корпусу бригада сплітала з товстих залізних дротин щось подібне до величезних казанів. Виконроб пояснив нам, що їх покладуть в опалубок і заллють бетоном. А тоді сюди завантажуватимуть подрібнені рослини, з яких вироблятимуть білок.

– Олесю! – гукнув виконроб.

– Зараз.

Ми не побачили, хто відповідав, бо Олесь навіть не підвів голови.

Якимсь особливим приладом робітники легко згинали металеві прути, переплітали їх, вивіряли шаблонами. Олесь щось не дуже поспішав до нас. Це мені сподобалося.

– Уявляєте, – білок ми добуватимемо з очерету, ситнягу, бур’яну, тирси, трісок. Уявляєте? Хімія даватиме корми. Коли ви хочете знати, це завод майбутнього. Я сам дуже цікавлюся наукою. Аякже! Колись буде так, що й кропива піде в діло. А ви думаєте, що коли людей на Землі буде десятків два мільярдів, то вона їх прогодує, Земля наша? Тоді такі заводи для людей будуватимуть. Хімія все дасть людині. Олесю, та йди вже сюди.

Олесь нарешті прийшов. Він витер спітніле чоло, привітався і не без іронії запитав:

– З газети? – Його карі очі сміялися. – Коли з газети, то доведеться зачекати. Справи. – Він поглянув праворуч і вигукнув: – Ванько, ти що, з глузду з’їхав? Бери четвертий шаблон, а той кинь. – Потім до нас: – Ну, то як? Згодні? Розумієте, справи такі, що ніяк не маю часу.

Я дуже коротко розповів про мету нашого приходу.

– Вам потрібний зразковий сучасник? Я не гожий. – Він розмовляв з нами, а дивився туди, де працювала бригада. – Петре, та кинь ти той кінець. Заходь праворуч. Там берися вивершувати. – Потім він поглянув на Прюста і сказав: – Не маю часу зараз послужити для науки. Ось як завод закінчимо, тоді, будь ласка. Тоді можу для науки. Або ні, як завод закінчимо, то я ще маю захищати диплом. А вже тоді, мабуть, буде час. До побачення. Гришо, – вже відходячи від нас, вигукнув Олесь, – миттю біжи в комору та скажи, щоб дріт везли калібровий. А не везтимуть, то комірника за галстука тягни сюди. Ми з нього арматуру гнути будемо.

Олесь пішов. Ми розгублено дивилися йому вслід.

– Бачили, який? Мука з ним. Обирають на конференцію передовиків. Інший би радів та їхав – все одно середній заробіток нараховують, нічого людина не втрачає, а слава яка їй! Так Олесь не їде. Каже: «Завод закінчимо будувати, тоді поїду. А зараз не засідати, не прославляти один одного треба, а працювати». Отакий! Або на профспілкову конференцію обрали делегатом. Не поїхав. Каже: «Профспілка повинна дбати, щоб швидше завод здати. Там балачки, а тут робота». Он як! Так вам ще треба передову дівчину! Передових дівчат у нас багато. Дуже багато. Беріть! Віддам!