– А не здається вам, що тоді буде багато ледарів на Землі? Ледарів, п’яниць і ще розпусників та наркоманів. Заберіть уі людини працю – і все буде знищене.
Прюст простягнув руку до мого ґудзика. Зараз він подасть мені його і я подякую йому.
– Знаєте що, -і сказав я Прюсту, – давайте порушимо вказівку Карася і підемо до Інки та Марії? Згодні?
– Ходімо.
Інка і Марія сиділи в кімнаті і про щось дуже жваво розмовляли. Побачивши нас, Інка спершу замахала руками, мовляв, не йдіть сюди, а Марія нам дуже привітно всміхалася. Марія дивилася на мене з невимовною цікавістю. Вона запитала:
– Ти Вадим?
– Так.
– Дуже приємно з тобою познайомитися. Я знала, що ти такий. Що чуб у тебе рудий, що очі в тебе сірі, навіть фіалкові. Що ти дужий і мужній.
Я дивився на Інку. Вона злякано поглядала на Марію. Ні, Інка їй зараз не віддавала наказу. Вона злякалася тих слів, що говорила її вихованка.
Прюст запитав:
– Як у вас ідуть справи?
Він сподівався, що відповість Інка, але відповіла Марія:
– Дуже добре. Тільки нудно. Знаєте, набридло мені сидіти в оцій кімнаті. Доки це триватиме?
Знову заговорила Марія, без наказу Інки.
– Мені хотілося б з вами порозмовляти, Маріє, – сказав Прюст.
– І мені цікаво, – відповіла Марія.
Вони пішли, Марія та Прюст, а ми з Інкою лишилися в кімнаті. Інка помітила, що я дуже вражений тим, що почув.
– Ти справді зараз не наказувала Марії? – запитав я.
– Ні. Вона вже не потребує наказів.
Інка пояснила мені, що вона «почала багато розповідати, показувати Марії і та ніби ожила, стала надто цікавою. Не можна втримати її в кімнаті. Вона хоче все побачити і взнати.
Ми знайшли Марію та Прюста в лісі. Вони йшли і розмовляли. Очевидно, Прюст розповідав їй щось надзвичайно цікаве. Марія сміялася. Сміялася голосом Інки. Коли ми підійшли, Прюст сказав:
– Знаєте що – потрібно кінчати з ізоляцією. Я доповім про це Карасю. Мені сумно, що дві такі чарівні дівчини, Марія та Інка, сидять у цьому будинку і не бачать світу.
Марія весело застрибала на одній нозі. Вона сказала:
– Ви чарівний, Прюсте.
А я думав про свого Івана. Чому ж він досі такий? Чому досі його ніщо не цікавить? Може, Інка правду каже? Він учить зараз теорію Ейнштейна, а ще не бачив, як росте хліб, як цвіте калина. Не бачив, як будують завод і який з себе паровоз.
18. У ЛЮДИНИ Є СЕРЦЕ...
Відцвіли сади. Відгриміли в районній газеті «Чмихалівська Зоря» зведення про весняну сівбу, а тепер про надій молока гримлять. На газонах зацвіли квіти. Якісь дрібненькі, голубі і жовті. Увечері, спеціально для закоханих, розплющує вінця матіола і резеда. Я закоханий. Тому для мене вони розкривають вінця. І тоді огортає мене сум. Тоді я заздрю роботам, які ніколи не взнають, що таке кохання і які воно приносить страждання людям.
Ми з Іваном ідемо мимо капустяних газонів. Передвечір’я. Ще матіоли, резеда та інші квіти не розкрили пелюсток. Вони тримають свої запаси пахощів на вечір. І добре роблять. Увечері мене тут не буде. Хай інші страждають, коли є такі закохані в містечку. Напевно, є. Без кохання не було б цього містечка науки. Та й самої науки теж не було б. А може, це високі слова та й тільки? Може, все було б і без тих прекрасних почуттів? Цілком можливо – було б Але воно не здавалося б таким гарним, таким потрібним людям.
Я по-справжньому полюбив свого Івана. Іноді він мене дивує – він усе робить так, як я. В нас зовсім однакові рухи рук. Наші кроки однакової довжини. Коли Іван напружено думає, він правою рукою гладить скроні. Виявляється, я роблю те ж саме.
Сьогодні в мене сумно на душі. Іван ступає поряд. У нього опущена голова. Руки закладені за спину. Він іноді дивиться на небо. Я спостерігав за ним; і знаю – це я такий зараз.
– Іване, ти знаєш, що таке почуття?
– Знаю, – відповідає Іван. – «Почуття – вогонь», сказав Бєлінський.
– Цілком згодний. Але бувають почуття, схожі на попіл.
– «Тільки ті почуття святі, які пройшли горнило років, випробувань і не кінчилися», сказав Герцен.
– А коли вже є почуття, а горнила років немає? Як тоді бути? Чи вони справжні чи ні? – спробував я сперечатися з Іваном.
Він на хвилину замислився. Він думав, мій хороший Іван. Це радувало мене.
– «Почуття, які перебувають у полоні грубої, практичної потреби, мають лише обмежений зміст. Забита турботами людина, що живе бідно, не сприймає навіть найпрекраснішого видовиська». Так сказав Карл Маркс.
– Не цитуй. Ліпше сам подумай. От я зараз закоханий. У мене прекрасні почуття. Чи треба їх піддавати горнилові років? А коли ж насолоджуватися щастям?
Іван думав. Він опустив голову і думав. Нарешті він усміхнувся, подивився на мене з жалем і мовив:
– Хілон сказав: «Не бажай неможливого». Менедем сказав: «Не бажай того, чого не треба бажати». Або ось що сказав Ціцерон: «Менше сумуй, коли не одержиш того, чого бажаєш».
Мені стало боляче за Івана. Я зідхнув, мабуть, дуже сильно. Іван поглянув на мене і запитав:
– Чого ти так багато випускаєш повітря з легенів? Дихати людина повинна ритмічно. Повітря треба подавати в легені рівними дозами.
Мене огорнув сум.
– Послухай, Іване, а ти не можеш сам мислити? Спробуй зробити свої висновки з того, що ти знаєш. Весь час живуть на світі мудрі люди. Вони іноді висловлюють вагомі думки, але висловлюють зовсім не для того, щоб інші повторювали, а для того, щоб усі люди навчилися самостійно мислити. Згоден?
– Не розумію, для чого кожен буде по-своєму мислити, коли вже є чудові думки?
Чубарик, безперечно, погодився б з цим твердженням. Дуже багато людей все життя мислять думками геніїв, а самі здаються малими. Є такі, що проголошують довжелезні промови, насичені цитатами і чужими думками. Їх друкують у газетах, а люди все одно думають: це ще не геній. Як переконати Івана, що людина повинна самостійно мислити?
– Розумієш, Іване, у людини є серце.
– Головний орган кровообігу, – уточнив він.
– Але цей головний орган кровообігу здатний закохуватися. І я зараз закоханий. Мені здається, що світ без неї не може існувати. Усі скарби, які є на Землі, тепер належать їй. Я віддав їх тій дівчині.
– Інці? – запитав Іван.
Запитання було таке несподіване, що я зупинився і вхопив Івана за петельки.
– Скажи, звідки ти взнав її ім’я?
– З першої хвилини нашого знайомства з тобою, ти передав його мені. І воно не дає мені спокою. Я не знаю, що таке кохання. Скажи мені, що це таке?
Нарешті – перемога. Мені хотілося зараз обійняти Івана. Він запитує. Він хоче знати те, чого немає в його магнітофонних плівках. Він уже не машина. Може, ще не людина, але вже не машина.
– Я не можу тобі пояснити. Це складне почуття, яке рухає людство вперед. Той, хто кохає, надзвичайно щасливий. А коли й вона відповідає жагучим почуттям – більш нічого не потрібно людині. Вона щаслива. А коли людина щаслива, вона здатна на все.
– На що вона здатна?
– Я переконаний, що космічні кораблі зробили закохані люди, що тебе зробили теж закохані. Розумієш, щастя породжує великі ідеї і дає наснагу перетворити їх у дійсність. Ну, а нерозділене кохання таке, як у мене, породжує тільки сум.
– «Щастя є насолода без каяття», сказав Толстой.
– Толстой правильно сказав. Він багато дечого правильно говорив, наш Толстой.
– «Коли егоїстичне щастя є єдиною метою життя, то життя дуже швидко виявляється позбавлене мети», сказав Роллан.
– Все це так, Іване. Великі люди правильно говорили. Але кожна людина кохає по-своєму. В цитату всіх почуттів не затиснеш.
– Ти дуже кохаєш Інку?
– Дуже.
– То в чому ж річ? Що тобі ще треба – кохай.
– Але вона мене не кохає.
– Чому?
– Напевне, я недостойний її кохання. У мене поганий характер.
– А кохають тільки тих, у кого хороший характер?