– Доведеться тобі самому боротися з ними.

– Це тому, що тобі ще немає двадцяти?

– Можливо.

– А після двадцяти ти допоможеш мені?

– Ну, який ти. Після двадцяти я буду солідна, розважлива.

Я замовк. Мені стало сумно. Знову Інка піде. Знову я буду страждати. Достоєвський колись мене переконав: у стражданнях теж є радість. Але я волів би пізнати ту саму радість іншим шляхом. Без страждань. Без туги.

Інка сказала:

– Облишимо ці розмови, Вадиме. Порадь краще, як мені далі бути з Марією.

– Тобі легше, ніж мені. Жінки ж від природи дуже допитливі та цікаві. Давай спробуємо знайомити їх з речами наочно. Я думаю,, що тоді в мого Івана виникне цікавість.

– Я вже навчила Марію одягатися, зачісувати волосся. Але вона не запитала, для чого це потрібно. Вона все робить, як машина, а не як людина. У неї щодня однаковісінькі рухи. Вона свою зачіску викладає з цілковитою точністю.

– Дуже гарна якість. Вчи її, а то там, на Іксі, перукарні може й не бути. Може, там взагалі люди лисі?

– Або такі руді й нечесані, як ти.

Інка помахала мені рукою і побігла до свого котеджу. Хоч вона могла б ще йти зі мною хвилин п’ять. А вона побігла.

Десь о другій годині я ввімкнув магнітофон. Іван байдужими очима поглянув на мене.

– Як почуваєш себе, Іване? – запитав я.

Але я марно чекав відповіді. Іван дивився на мене байдужими очима. Він не знав, що відповісти.

– Ходімо в ліс.

– Ходімо, – мовив Іван.

Це було перше слово, яке він сказав без мого наказу.

Ми вийшли на просіку. Я обняв Івана за плечі. Він поглянув на мене здивовано.

– Так ходять найближчі друзі, – сказав я.

– Друзі? Я щось таке пригадую. Друзі, це в тій книжці, що про космонавтів. Там є таке слово – друзі.

– Про небо ти читав?

– Небо. Знаю небо. Це багато повітря. Атмосфера, стратосфера, космос.

– І про Землю ти знаєш, правда?

Іван сказав, скільки кілометрів має Земля по екватору, які є полюси, які є материки і океани. Він це знав, але він не бачив Землі. Він не уявляв, що ми зараз ідемо по тій самій Землі, яка є округлою, і яка крутиться навколо сонця і навколо своєї осі.

– Дядя Тигр! Дядя Тигр! – почув я голос Зюзі-Музі. Він біг щодуху. Він дуже давно не бачив мене.

Нічого не допомогло – я махав хлопчикові руками, мовляв, не можна зараз до мене. Але він сказав:

– А чого не можна? Ти боїшся, щоб я з Іваном не розмовляв? А я хочу з ним розмовляти. Це татків Іван чи твій?

– Мій.

– Неправда, татків. – Зюзя-Музя взяв Івана за руку. – Здоров!

Іван був вражений. Він подивився на мене, потім на хлопчика, потім – знову на мене. Він щось намагався сказати.

– А хіба бувають...Хіба є великі і маленькі люди? – запитав Іван.

Зюзя-Музя засміявся. І, кепкуючи, промовив:

– Ха, такий ти великий, Іване, а й досі не знаєш, що є маленькі люди. Вони називаються дітьми.

– Ти – діти?

– Я дитина. А ти теж дитина. Тільки велика.

Іван глянув на мене. Він, напевне, помітив, що я дуже щасливий. Мені й справді було весело. Нарешті з’явилося те, чого я так довго чекав – цікавість. Нарешті Іван перестав бути машиною для сприймання інформації.

Зюзя-Музя сказав:

– Давай гратися.

Іван знав, що це таке – гратися. Він дивився запитливо на хлопчину.

– Я буду ховатися, а ти мене шукай.

Зюзя-Музя побіг, гукаючи, щоб Іван заплющив очі. Але Іван дивився йому вслід. Коли хлопчик зник за стовбурами дерев, Іван, оглядаючись на мене, пішов його шукати, Я вирішив не втручатися. Іван обійшов кілька дерев і побачив Зюзю-Музю. Він щось вигукнув і кинувся до нього.

– А в класи ти вмієш грати? – запитав хлопчина. Він почував свою зверхність. В його великих очах світилася і цікавість, і глузливість,

Іван ке вмів грати в класи. Це розсмішило Зюзю-Музю. Але він не міг тут навчити свого партнера. Скрізь була трава. Класи не намалюєш.

Зюзя-Музя раптом схопився за голову і вигукнув:

– Ой, що тепер буде. Я ж до Інки йшов.

– А чого тобі до Інки? – поцікавився я.

– Мені? Так я ж брат. Я скучив за нею.

– Ти її любиш, Інку?

– А ти?

– Передай їй вітання від мене та Івана.

Хлопчик побіг. Іван дивився йому вслід. Мені здалося, що в очах у нього майнув жаль. Не можна позбавляти навіть роботів чудесних дитячих почувань. А що вони будуть згадувати колись? А які в них будуть найщасливіші роки, коли не знатимуть вони дитинства? І, крім того, мені здається, не треба так ізольовано виховувати роботів. Сидячи в кімнаті, не взнаєш світу.

До нашого котеджу наближався Прюст. Він зараз вирішував якусь дуже складну проблему. Він жив своїми образами. Він ішов, і образи йшли поруч. І він з ними вів розмову, сперечався, доводив, погоджувався, любив, ненавидів.

Прюст підійшов зовсім близько до нас і лише тоді помітив, що потрапив до забороненої зони. Він зніяковів:

– Пробачте. Я не винен. Все так сталося несподівано.

Я запропонував Прюстові побути з нами.

– Познайомтеся з Іваном. Ви, здається, маєте дуже близьке відношення до нього.

– А як же імпульси? – запитав Прюст.

– Зараз матимете нагоду переконатися, чи вони стійкі.

Прюст трохи боязко простягнув руку, Іван дивився на нього, не знаючи, що робити. Я в думці наказав йому подати руку і назвати своє ім’я.

Прюст не знав, з чого розпочати розмову. Довелося мені піти назустріч. Я наказував Іванові, я думав, а Іван говорив.

– Як ви себе почуваєте? Мені здалося, що ви про щось мріяли, коли йшли до нас? – запитав Іван.

Він говорив моїм голосом. Навіть інтонації зберіг мої. Тому Прюст поглянув на мене, потім на Івана і ще більше розгубився. Я його розумію. Вперше йому доводиться розмовляти з роботом.

– Я? Як я себе почуваю? Я себе почуваю досить добре. Між іншим, ви правду сказали – мене привели сюди мої герої. Але я не знаю, що з ними; робити.

– Чому ж? Хіба ви не володієте їхніми долями? – запитав Іван.

– До деякої міри, звичайно, володію. Я можу їх не пустити на папір, коли вони задумають зробити якусь дурницю. Але вони також володіють мною. Мої герої завжди якісь запальні і думки в них іноді такі, що мене в піт кидає.

– А ви їх на папір, оті думки. На папір. Нехай будуть такі, як є, – порадив Іван.

Прюст здивовано поглянув на мене. Чи це я говорю, чи це говорить Іван? Він переконався, що я мовчу.

– Все це так. Але ви забуваєте, що потім буде редактор. Він тоді моїх героїв візьме та й заріже.

– Ну, знаєте, це коли ваших героїв ріжуть, то як же бути початкуючим письменникам?

– А ви б могли написати роман? – несподівано запитав Прюст. – Написати так, як ви сприймаєте світ? Адже ви тільки напівлюдина.

– Я справжня людина, – заперечив Іван.

– Справжня? А ви вмієте почувати?

– Коли ви вмієте, то чому ж не вмію я? Але мої почуття ще не народилися. Їх ще не розбудили. Я, наприклад, почуваю, як зараз гарно в лісі.

– Найвище почуття це кохання. Так?

– Звичайно. Але не те, що в книгах деяких; літераторів. Коли б таке було справжнє кохання, люди б стали пісними, як пиріжки з капустою.

– Ви так вважаєте? Дивно. Ви, здається, вже маєте середню освіту.

– Так.

– То ви вже прочитали класиків?

– У нас класиків не читають. У нас класиків проходять за програмою.

– А які у вас особисті уподобання?

Я не витримав і засміявся. Прюст здивовано поглянув на мене. Він так і не взнав, що розмовляв зі мною, що робот ще є тільки машиною для сприймання інформації і відтворення її. Мені не хотілося про це казати, бо тут був Іван. Я попрохав Прюста зачекати. В кімнаті Іван слухняно сів на своє місце і взяв до рук дроти. Сьогодні він знайомиться з теорією Ейнштейна.

Прюст чекав мене на лавочці біля клена. Він був дуже збуджений. Ще б пак! Вперше розмовляти з роботом. Він сказав мені:

– Людина повторює себе вже багато сторіч. Кожне нове покоління вище за те покоління, яке дало йому життя. Тепер настає нова ера. Людина тепер буде повторювати себе в штучній людині. – Він чекав, що я скажу. Але я мовчав. Мені хотілося слухати думки відомого письменника. – Буде час, коли людина змусить роботів працювати на себе. А сама віддасть себе тільки насолоді життя. Як ви гадаєте?