– Ви до нас? – запитала дівчина.

– З радістю піду до вас, коли ви запросите.

– Ні... я просто хотіла запитати – ви до інституту?

– Коли він ваш, то вгадали.

– Нам по дорозі. Ходімо.

Я забрав у дівчини авоську. Пакунка вона не віддала. Асфальтова стрічка просто з вокзалу повертала в ліс.

– Ви у нас будете працювати? – запитала дівчина.

– Спробую.

– Ви фізик чи біонік?

– Не вгадали.

– Я не ворожка. Можете самі сказати.

Асфальтова стрічка раптом звернула ліворуч. Просто в лісі, понад дорогою, стояли одноповерхові котеджі. А далі перетинали дорогу, змушували її зробити дві петлі, два великих корпуси з скла і бетону. Їх будували за тих сумних часів, коли колони і всілякі карнизи вважалися зайвими прикрасами. Корпуси були рівні, суворі, прямолінійні і красиві, як прямокутники з підручника геометрії для шостого класу.

– Я приїхав дивитися, як інші працюють, – сказав я.

– Уповноважений? – запитала дівчина.

– Скажіть, як вас звуть. Нам легше буде розмовляти.

– Звіть істотою.

– Гаразд. Скажіть, Істото, як я можу потрапити до професора Карася?

– Ви до батька? Тобто...

– Вже пізно. Отже, Істота має вже прізвище, – пожартував я.

– Ви його не скоро побачите, Карася.

– Це чому ж?

– Тому, що він зараз дуже заклопотаний, і тому, що він ніяких уповноважених не любить.

– Шкода. А ви не влаштуєте мені побачення по блату? Що в тому пакунку?

– Тараня. А побачення влаштувати не беруся.

– Тараня? Заради неї можна було ризикувати життям?

– Батько любить її над усе.

– Чудесно. Він справжній мужчина.

Дівчина зупинилася і на мить замислилася.

– Підіть зараз до відділу кадрів. Там є Чубарик. Він усе влаштує. Звуть мене Інкою. Дякую, що допомогли ввійти у вагон.

– Вадим, – відрекомендувався я. – Буду радий, коли це трапиться нагода рятувати тараню. Скажіть батькові, що до нього прибув кореспондент.

– Ви кореспондент?

– Несхожий, правда?

– Уявіть, правда.

Інка помахала мені рукою і побігла. Я довго дивився їй услід. Мене охопила якась незрозуміла радість. Приємно відчувати, що є на світі такі дівчата, що вони з’являються весною і що вони возять тараню в поїздах.

Максим Капуста був схожий на великого рудого кота. Над маленьким носиком стирчали вуса. Кожен вусик з кількох волосинок. Зелені очі під руденькими брівками хитро блищали. Кожна брівка з кількох волосинок.

– Да, діла в нас пішли такі, що далі йти нікуди, – муркотів Максим Капуста. Голос у нього був м’який, співучий і тихий.

Він чекав мого запитання: чому в них такі діла? Але я вдав, що це мене не цікавить. Я був заклопотаний своїм чемоданом.

– Кажу, далі вже йти нікуди. Зробили двох. Уявляєш?

Ми з Капустою знайомі ще тільки півгодини, але я вже полюбив цього рудого чоловіка, що нагадує кота. Тихого та смирного кота. Такого кота, який весело муркотить, коли його лоскотати за вухом.

Завкадрами тоді я не застав у кабінеті. Він обідав. Завкадрами ніколи не обідають тоді, як усі. Вони обідають пізніше. Інакше не можна. Коли всі разом будуть обідати, то хто ж писатиме всякі довідки та даватиме всякі пояснення? Я взнав, що в містечку інституту є готель. Така звістка мене приємно схвилювала – готель! Це ж чудово!

Маленький будиночок. На ньому вивіска: «Буфет». Друга, збоку: «Готель».

Мене зустріла смугляста, кароока, кирпата дівчина, кругленька, маленька, дуже рухлива. Вона дзвінким і дуже веселим голосом сказала мені, що місць у готелі немає. Але жоден з тих, у кого в кишені відрядження, так просто не здається. Я почав залицятися до кругленької кароокої покоївки. Мої компліменти кароока дівчина ковтала, немов солодке морозиво. А потім – жах! – я помітив, що вона пускає пронизливі стріли, цілячись у моє серце. Це давало надію – десь-таки знайдеться для мене куточок. І мій паспорт потрапить у шухляду, а я – на ліжко. К вів далі атаку:

– Коли ви мені не дасте місця в готелі, то знайдіть місце в своєму серці.

Дівчина засміялася. Вона сміялася і затуляла рота долонею.

Вона знала: у неї покривлені зуби. Вона намагалася зробити з цього таємницю. Марно.

– Ну, коли ніде немає мені місця на світі, тоді скажіть, де тут є така лавочка, на якій я можу оселитися і жити там, як безпритульний?

– Зачекайте, а в Капусти ви були?

– Був. Мене там знайшли двадцять чотири роки тому.

Дівчина знову затулила рота долонею.

Капуста прийшов до готелю і відразу погодився взяти мене до себе на кілька днів.

– Вам пощастило, – сказав Капуста і хитро повів своїми вусиками, – мене саме кинула дружина. Коли вона вдома – ми нікого не беремо на постій. Дуся підтвердить.

Покоївка готелю схвально хитнула головою.

– Та це ж таке горе, таке нещастя, – удав я з себе чуйну людину.

Капуста засміявся:

– А хіба тебе вже кидали дружини?

Дуся пильно поглянула на мене. В її карих очах спалахнула суворість. Мовляв, коли тебе вже кидала якась дружина, тоді я не стрілятиму в твоє серце. Стріл шкода!

– Якби в мене була така чудова дружина, як Дуся, і раптом кинула мене, я був би в розпачі і щодня ходив би вішатися.

Мені починає подобатися, як Дуся захищає свої покривлені зуби. Карі очі знову випустили в моє серце пучок гострих стріл. Коли б ти знала, Дусю, що серце моє вже поранене, ти б пошкодувала його.

По дорозі до квартири Капусти я про все довідався.

– Ти знаєш, коли буває поминальний понеділок? – запитав у мене Капуста. – Не знаєш? То як же ти на світі живеш? Поминальний понеділок буває щороку після великодня. Перший понеділок після великодня і є поминальний. Я щоб дуже в Бога вірував, так ні. Не можу цього сказати. Не дуже я вірую. Мені тільки не ясно – звідки ж усе взялося? Не було нічого – і раптом на тобі – чоловік на землі з’явився. Не ясно мені це. Від мавпи? А мавпа звідки? Хто її придумав, га? Заплутано все це дуже. А чому зараз від мавпи люди не робляться? Ну, скажи? В майстернях он роблять уже. То може була така майстерня у Бога? Ти як думаєш? Може, він теж таку майстерню побудував і зробив їх – Адама і Єву. А вже далі у них справи пішли без майстерні і без Бога.

Капуста замовк на якусь мить. Поглянув на мене і вже потім вів далі:

– Так от – минулого поминального понеділка я пішов на кладовище, щоб пом’янути всіх, хто там під горбками лежить.

Багато їх лежить там. Мені завжди дуже шкода тих, що там лежать. Ну, й за кожного я радий чарку випити. Щоб пухом земля була. А коли є ще й той світ, то щоб йому на тому світі легко і весело жилося. Отак по чарочці й пив за кожного. А тут у мене родичів з першого коліна і до мого коліна лежить біля трьох десятків. Вип’єш за Махтея – діда мого, то треба ж і за Марфу – бабу мою. Може, вона образиться, коли за діда п’єш, а за неї ні. За всіх випив. Ну, і, звичайно, перебор вийшов. Упав я на внуків горбок і вже ні туди, ні сюди. Ні до Бога, ні до порога. А моя дружина тут же – при мені. Моя Параска хоч взагалі, між нами кажучи, дуже клята баба, але свого чоловіка в обиду не дасть. Ну, звичайно, всі вже порозходилися. А я лежу на могилі онука. Ні живий, ні мертвий лежу. Воно, звичайно, коли б пив однородну – нічого не було б, а то всяку пив – із буряка, і з цукру, і нашу казенку. Навіть, здається, справжнього коньяку смикнув. Пригостили. Я до коньяку не дуже. Його ті п’ють, кому вже горілка не йде. А мені йде. Лежу, значить, я, а Параска нічого вдіяти не може. Тоді Бог напоумив її. Може, правда, й не Бог. Може, сама, – вона у мене кмітлива. Пішла додому, стягнула мене на візок і везе нашою Чмихалівкою. Везе та промовляє: «Господи-боже, що ж це на світі робиться? Всі на кладовище своїх чоловіків возять, а я з кладовища. Що ж воно далі буде?..»

Замовкнув Капуста. Запалив махоркову сигаретку і замовкнув.