Виконроб зупинився біля стіни. На риштованнях стояли дівчата і лаялися. З висоти першого поверху вони вигукували до хлопця, який стояв біля великого відра з розчином:

– Швидше крутися, Пилипе. Ми витуримо тебе з драмгуртка. Граєш героїв, а сам ганчірка.

– Він сто років шукатиме собі наречену.

– Розчин давай, ряжанка нещасна!

«Ряжанка» в зігнутому стані була схожа на бульдозер, а коли випросталася – перетворилася на підйомний кран. Хлопчина й не дивився у бік дівчат. Він чіпляв велике відро до троса. Рухи його були повільні, але дуже точні. Коли він поглянув у наш бік, я зрозумів, що дівчата зовсім його не лаяли – вони залицялися до нього. Русявий чуб, що спадав на чоло, могутні м’язи, соромливі голубі очі і дуже ніжні обриси обличчя робили його казково гарним.

– Чули, які гостроязикі наші сучасні дівчата? Таку на Марс пошли, вона там такого бешкету наробить, що жоден марсіянин на Землю не схоче їхати, – жартує виконроб. Жарт йому сподобався, і він засміявся. – Олено, а йди лишень сюди!

– А навіщо? – запитала дівчина в синіх спортивних штанях і в жовтій футболці. – Кажіть, щоб даром дощок не топтати.

– Іди, іди. Може, свати прийшли, – жартують дівчата.

Оленка підбігла до нас. Вона високо тримала свою гарну голову. Чи, може то коса її відтягувала назад? Гарна коса. Справжня. Тут, у Чмихалівці, чужу косу не причепиш. Тут тебе знають з пелюшок. Оленка поглянула на мене і сказала:

– А я вас знаю. Це ви з Чвохою тоді билися? Еге? А потім з Інкою танцювали.

– Еге, я.

– Танцюєте ви погано. А б’єтеся здорово.

Прюст дуже довго пояснював, чого ми прийшли і потурбували її.

– Розумієте, ви будете вихователькою тієї людини, яка полетить на іншу планету. Власне, не людина полетить. А робот. Але той робот зовсім як людина. Ви йому передасте всі риси свого характеру. Тобто, робот-людина повинен бути таким, як ви.

– Господи, та я ж погана. Ви думаєте, чого це наш виконроб привів вас до мене? Ану скажіть, Корнію Мусійовичу, чого ви до мене їх привели? Ану скажіть.

Корній Мусійович не хотів говорити. Він щось мимрив, відкашлювався, дивився кудись у небо.

– Я сама скажу. Він привів вас до мене, бо я йому не даю спокою. Я з нього щодня душу виймаю. Так він каже. Мені його душа не потрібна. Мені треба, щоб цегла була і розчин. Щоб риштовання було справним. Щоб отой тюхтій біля крана ворушився. Я тут їм усім спокою не даю. Тому він хоче мене на іншу планету випхнути.

Оленка говорила дуже голосно. Щоб її чули дівчата на риштованні. Вони чули. Вони хихикали там.

– Ото так. А я навмисне не поїду нікуди. Сучасників у нас багато. Але я з-за принципу нікуди на піду з бригади. Так, дівчата? – гукнула вона, задерши голову.

– Ми її не пустимо!

– Підсип їм, Оленко, перцю!

– Тягни обох нагору. У нас нікому цеглу підносити.

– І гривастого тягни!

Корній Мусійович затулив вуха долонями. Він гірко посміхався.

– До побачення! А може-таки, підете нагору? Там не дуже страшно. У моїй бригаді одинадцять наречених і дві молодиці. Всі дуже сучасні. Ходімте!

– Дякую вам, Олено, пробачте, не знаю, як по батькові, – сказав Прюст.

– Мене по батькові ще ніхто не називав.

– Дякуємо вам. Але ви нас не так зрозуміли. Нам справді потрібний сучасник. Не нам, науці, може, навіть усьому світові. Розумієте?

– Розумію. Тільки, коли б це я сама летіла, тоді згодна. Полечу, як Терешкова. І заміж піду за космонавта. Може, скоро нежонатий космонавт знайдеться. А то що за інтерес? Робот там летітиме з моїм характером, а я тут на Землі буду. Ні! Не виживе мене з бригади Корній Мусійович. Не виживе, поки завод побудуємо. До побачення!

Оленка побігла. Десь на риштованнях вона зупинилася, помахала нам рукою і зникла.

– Бачили, яка? – запитав Корній Мусійович. – Таких треба в космос силоміць висилати.

– Ця дівчина погано працює? – запитав Прюст.

– Хто це вам сказав? Півтори норми бригада дає. Допекла вона всім. Ой, характер. Їй щоб усе було ідеальне. А де тут у нас, у Чмихалівці, такі ідеальні умови є? Хто їх нам створив? Тут треба самим до всього доходити. А їй подавай такі умови. До побачення! Поспішаю. Приходьте ще. Пошукайте, може, й знайдеться якийсь там сучасник, що згодиться піти з будівництва. В сім’ї, кажуть, не без виродка.

Виконроб подався підтюпцем. Ця категорія людей не вміє ходити. Виконроби бігають. Тому виконробів на будовах не шукають, а ловлять. Тепер, кажуть, винайшли спеціальні малесенькі радіоустановки. Одна десь там у конторі стоїть, друга в кишені виконроба. Так легко буде їх ловити.

Ми деякий час йшли мовчки. Прюст хитав головою в такт своїм думкам. Він раптом зупинився, поглянув на свою долоню, потім на мене і сказав:

– Ходімте назад. Треба ж повернути. – На долоні лежав чорний ґудзик з пластмаси.

– Виконробів? – запитав я.

Прюст сумно похитав головою:

– Ні. Олени. Знаєте, я весь час стримую себе, навіть намагаюся близько не підходити до жінок. Але чомусь завжди в мене лишаються їхні ґудзики.

– Це у вас спадкове? – запитав я Прюста.

– Зовсім ні. Хіба ви не знаєте, – один видатний академік доводить, що ніякої спадковости немає. Я поділяю його думки.

То все вигадали різні вейсманісти-морганісти. Людина є продуктом середовища.

– Академік має рацію. Ви живете в середовищі, де багато ґудзиків. І є його продуктом. Напишіть відомому академікові, підтвердіть його геніальну думку. Він вам дякуватиме, бо це буде для нього неперевершеним доказом того, що теорія вейсманістів та морганістів реакційна.

Прюст дивився на мене дуже серйозно. Він іноді не міг зрозуміти, де я жартую, а де ні. Він запитав:

– Ви радите?

– Напишіть. Знаєте, такі докази йому зараз дуже потрібні. Бо в біологічній науці щось знову починають з’являтися різні гени та хромосоми.

Ми розмовляли про дурниці тому, що зараз не хотіли визнавати цілковитої поразки нашої місії. Ми говорили про одне, а думали зовсім про інше. Принаймні, так мені здалося.

Ми вже вийшли на чудову чмихалівську площу, веселу і насичену змістом. Тут серце і всі інші органи Чмихалівки. Ми милувалися веселою площею, магазином, клубом, школою.

– Що ж далі робитимемо? – запитав я у Прюста, – Ви знаєте, я розумію отих наших сучасників. Коли я працював на будівництві домни, то також гнав від себе кореспондентів. Не було часу, а вони приходять або тоді, коли робота кипить, або тоді, коли вона не клеїться і треба її клеїти.

– Ви працювали на будівництві домни? – здивувався Прюст.

– Працював.

Прюст усміхнувся доброю гарною усмішкою. А чого йому усміхатися? Чого?

До вечора він не вимовив жодного слова. А увечері зник.

А я пішов знову до того скверика, де ми зустрічалися з Інкою. Я стояв і страждав. Не знаю, для чого письменники так багато пишуть про страждання закоханих. Адже кожна людина страждала, бо кожна кохала. Це почуття добре відоме всім. Так ні – відоме воно чи не відоме, все одно пишуть. А погляньте, який читач став. Подивіться на нього, на читача. Він бере книжку до рук тільки про шпигунів та про кохання. Не всі, звичайно, такі. Але багато. А хіба читач не пережив страждань закоханого? Пережив він ті страждання, а може, й зараз переживає. То навіщо ж йому про це ще в книжках читати?

Інка не прийшла. Вже зорі, несміливі весняні зорі, заграли в небі. Вже солов’ї перейшли на нічні мотиви – сумні і гарні. Вже повз Чмихалівку проїхав пасажирський поїзд. А її немає. Не прийшла Інка.

Коли я повернувся до готелю, в кімнаті сиділи Прюст і Карась. Мабуть, їхня розмова урвалася тому, що я з’явився. Прюст щось доводив, коли я зайшов. Його рука повисла в повітрі, а на устах лишилося не сказане слово.

– Пробачте, я, здається, не вчасно.

– Навпаки. Сідайте. Ми вас чекаємо цілий вечір, – сказав Карась. – Просто не зрозуміло, де це ви в нашому містечку можете так довго ходити. А втім, молодість. Вена не вміє економно витрачати час.