Раптом Прюст зробився сердитим. Він дивився на мене таким поглядом, ніби це я був у всьому винен. Ніби це я «розвалив» його роман і знищив усі конфлікти. Мені хотілося чимсь зарадити великому письменникові.

– А ви не зважайте на Карася. Немає приводу для суму. Коли конфлікт відсутній у житті – його вигадують на папері. Можу підказати. Є один учений – новатор, а другий – консерватор. Новатор вигадує мозок, а консерватор не вигадує нічого і ще заважає новаторові. Новатор щось таке загвинчує, а консерватор щось таке відгвинчує. Гармонія! Консерватор – старий, новатор – молодий. Новатор гарний на обличчі, йому щастить у житті і в коханні, а консерватор прожив життя марно і ніколи не зазнав, що таке любов. Усе це можна вивернути навпаки. Але не поспішайте вивертати. Вивернуте використаєте в іншому романі.

Прюст підхопився зі стільця. Він тримав виделку в руці і штрикав нею в повітрі.

– Чудово! Справді чудово! Тепер буде роман. А потім – п’єса. А потім – кіносценарій. Напевно буде. Знаєте, я не хочу з вами розлучатися. Ви даєте наснагу моїй фантазії, моєму творчому баченню світу.

Він поглянув на виделку. Помітив на ній шматочок риби. Понюхав її і проковтнув.

– А ви про сучасне село не пишете? – запитав я.

– Звичайно ж, пишу. Про село треба писати. Це зараз дуже потрібна тема – село. У мене лежить незакінчений роман. Але я його закінчу.

– Дуже добре. У вашому романі про село приїжджає солдат з фронту? Його обирають головою колгоспу? Його кохана вийшла заміж? І він закохується у заміжню жінку. Так?

– Ні, такий роман у мене вже є. Може, читали «Зорі над левадами»?

– Тоді в новому романі на село повертається дочка голови колгоспу...

– Помиляєтеся. Приїжджає син.

– Приїжджає син. Він закінчив інститут.

– Ветеринарний, – уточнює Прюст.

– Сперечається з своїм батьком, який не хоче будувати господарство по-новому.

– Помиляєтеся знову. Батько не хоче осушувати болото.

– Тоді колгоспники обирають сина головою.

– Цілком точно.

– Дівчина, яку кохав син, перед тим, як поїхати вчитися, вийшла заміж.

– Так. За найближчого друга того сина.

– Тоді син покохав жінку агронома.

– Ні. Жінку лікаря.

– А та, перша його кохана, яка вийшла заміж, зараз ще кохає вашого героя?

– Звичайно. Сильно кохає. Не знаходить собі місця в селі. Але дозвольте, звідки ви все це знаєте?

Я засміявся. Мені було дуже весело. Я не хотів казати, звідки мені відомі такі таємниці творчої лабораторії письменника.

Прийшла Дуся. Вона, як завжди, стала біля столу і запитала:

– Ви задоволені?

Ну, звичайно ж, Прюст сказав:

– Мені все це нагадує ресторан у Празі. Ах, Дусю, я ніколи не забуду ваших біфштексів!

– А мені досить уявити, що все це готували ваші руки, і я вже стаю гурманом. Треба швидше звідси їхати. Бо коли й далі ви так нас годуватимете – доведеться кинути все і поселитися в Чмихалівці, – сказав я.

Дотеп мені не дуже вдався. Але Дуся усміхалася, затуляючи свої покривлені зуби.

Коли я повернувся до котеджу, Іван поглянув на мене осмисленим поглядом людини. Він узнав багато цікавого за перші години свого життя.

Я прокинувся пізніше, ніж треба. На цілу годину пізніше. Іван сидів біля мого ліжка і дивився на мене осмисленим поглядом.

– Доброго ранку, Іване!

Він мовчав. Я своєю думкою не віддав йому наказу, як треба відповідати. Він мовчав. Мені стало боляче. В думці я промовив відповідь. І тоді Іван привітав мене.

– Тепер ти кожного ранку будеш мене так вітати, гаразд?

– Гаразд, – відповів Іван, – кожного ранку буду тебе вітати.

– Ти втомився, Іване?

– А що таке втомився?

Я пояснив. Але, напевне, не переконливо. А може, він не знає, що таке втома?

– Зараз я почуваю себе чудово, – сказав я.

– І я чудово.

Ми з Іваном вийшли на галявину. Я почав робити зарядку. Іван робив ті самі вправи. Він присідав, махав руками. Потім ми побігли. Іван біг поряд зі мною. Нам було весело, і ми сміялися, не знаючи чому. Взагалі я люблю сміятися. Треба, щоб Іван не перехопив цієї поганої риси моєї вдачі, а то й там, на іншій планеті, він весь час сміятиметься, і ті живі істоти, які населяють її, подумають, що у нас на Землі люди тільки те й роблять, що сміються без упину. Яке в них лишиться враження? Може, їм не схочеться прилетіти на нашу Землю, де живуть самі тобі сміхачі?

Я розповів Іванові, що таке трава, ліс, показав синичку і ворону. Він з цікавістю дивився на все. Мені хотілося, щоб він запитував, але він не запитував. Сприймав мої розповіді, як кінцеві думки. У нього ще не було потреби запитувати. Він ще не міг спокійно думати. Він не цікавився нічим. Не було в нього дитячої допитливости, жадоби все взнати. Мене це турбувало. Адже коли не розбудити в ньому цікавости, – не буде з нього людини.

Ми повернулися до котеджу. Я ввімкнув магнітофон. Іван байдуже сів на своє місце і взяв до рук дротини. Мене вразила така байдужість. Ні, щось не так ми робимо. Щось не* продумане до кінця. Після сніданку я сказав про це Прюстові.

– Справді, коли нічим не цікавиться людина – їй кінець. Це ви дуже мудро підмітили. Скажімо – коли я не буду цікавитися життєвими явищами, то я писатиму тільки критичні статті. Так, так, юначе. Нам, письменникам, іноді роблять закиди, що ми не знаємо життя, а критикам такого закиду ніхто не робить. А вони іноді стоять дуже далеко від життя. Дуже далеко.

На нараду до Карася прийшла також Інка. Спершу доповів я про свої спостереження, потім говорила Інка. Вона сказала:

– Я дуже люблю свою Марію. Вона ще така дитина. Сьогодні вже перейшла в десяту класу, а досі не знає, що таке хустка, що таке вікно, що таке небо і зірки. А як звучить музика? Я пробувала їй співати. Вона зовсім байдужа до пісні.

Взяв слово Прюст.

– Пізнавати світ не можна поза життям. Коли в школі первачок бачить перші літери М і А, то з цього робить слово «мама».

А первачок вже знає, що таке мама. Він, ідучи до школи, знає, що таке стіл і пташка, що таке дерево і дорога. Бо він це все побачив і сприйняв. Нам треба перебудувати систему. Ми повинні почати все спочатку. Спробувати треба зробити навпаки – наші роботи знають занадто багато. Ті знання у них не відбереш. Тому треба зараз знайомити їх з речами, які нас оточують. Екскурсії потрібні. Екскурсії в життя.

– Але у нас обмаль часу. За півтора місяця ми повинні закінчити всю підготовку, – сказав Карась. – Я думаю, що не слід зменшувати навантаження на мозок. Треба дати навантаження на практичне пізнання світу. Для цього є вільних від навчання чотири години на день. Тут ми повинні покластися на наших вихователів.

Отже, нарада не дала нам рецептів. А які рецепти повинні бути? Хто може сказати, що саме треба роботам? На мій погляд, головне – розбудити в них дитячу допитливість, дитячу цікавість.

Ми поверталися до котеджу з Інкою.

– Тобі не скучно, Інко? – запитав я.

– З Марією? Ні. Мені дуже весело з нею.

– У тебе /прокинулося материнське почуття, правда?

– Ти дурний.

– Це я знаю.

– Мені дуже цікаво. І дуже чомусь боляче, – сказала Інка.

– Мені теж. Тут у нас є щось спільне. Знаєш, чому боляче? Тому, що ми відчуваємо – не справжні вони люди. Правда?

– Я вже себе переконала. Для мене Марія справжня.

– Ти думаєш – вона твоя дочка, так?

– Так.

– Мені теж хотілося, щоб Іван був моїм .сином. Знаєш, інстинкти сильніші за нас.

– То в тебе інстинкти? Ти поганий, Вадиме. У тебе інстинкти є.

– Згоден. Я поганий. Але ти не краща.

– Ну?

– Адже ти не хочеш мої інстинкти знищити.

– Хочу.

– Тоді давай зустрічатися. Заочно ти цього не зробиш.

Інка поглянула на мене і засміялася. Вона обома руками розкуйовдила моє волосся, засміялася і сказала: