І ось я з’явлюся до тих учених і скажу їм: «Здоровенькі були! Я прибув до вас із Землі. Ви туди надсилали свої сигнали, от я й прибув на ваше запрошення». Тоді ті, що були за життя на Землі, мене привітають, а ті, що були проти, не повірять і почнуть мене допитувати та мучити. Правда, їм не дуже доведеться старатися. Адже вони вже захистили свої дисертації і переконливо довели, що ніякого життя на маленькій планеті Земля немає. У них тепер не заберуть назад кандидатських звань і зарплатню їм не зменшать.

Взагалі, треба бути готовим до всього. Може, наприклад, якийсь учений чи якийсь начальник запитає мене, а хто там у вас сьогодні найвідоміший чоловік на Землі, кого там у вас найбільше знають, про кого найбільше балакають? Що відповісти на таке запитання? Можна відповісти правду. Сказати можна, що найбільш відомими є в нас на Землі поет Євтушенко, футболісти Пеле та Яшин, боксер Попенченко та стрибун Брумель. Раніше, звичайно, було трохи інакше. Раніше в нас багато говорили про відомих учених, артистів, художників та письменників. А тепер становище різко змінилося. Тепер весь світ занепокоєний, коли

Пеле схуднув на півкіло, Яшин дістав травму, а Брумель поламав ногу.

Гаразд, про Землю, звичайно, я їм набалакаю багато цікавого. Є про що розповісти. А що я там у них побачу? Може, там у них і не люди живуть, а, як сказав Карась, комахи. Тоді яка з ними розмова може бути? І навіщо я тоді летітиму до тих комах? Коли вони комахи, то говорити про них не будемо. Мені все ж вони уявляються чимось подібними до людей. Щось у них повинно бути схоже на нас. Природа обирає форми надзвичайно зручні. І людина є найкращим взірцем таких зручних форм. Отож, нехай там будуть живі створіння, схожі на людей нашої Землі. Може, вони не зовсім схожі. Може, у них, скажімо, таких органів, як куприк і апендикс, уже немає. Може, у них вуха менші і зачіску мають більш удосконалену, ніж наші. Це можна припустити. Може, вони трохи менші на зріст і мають великі та круглі голови. Це також цілком можливо. Ну, а про їхній одяг не доводиться нічого говорити. Тут уже ніякі припущення не допустимі. Коли в нас, на Землі, моди змінюються тричі на рік, то і в них подібні явища мають місце. Вони там, може, дійшли такого рівня матеріального розвитку, що їх жінки щодня собі змінюють моди і одягаються в нові плаття з капрону, нейлону, лавсану та інших штучних тканин. Усе може бути на їхній планеті.

Мене навіть трохи налякала думка, що вони там, на Іксі, розумні створіння. Адже і в нас на Землі ніби живуть у переважній більшості сотворіння розумні, але вигадали ж ці розумні сотворіння атомну бомбу! І кинули її на... людей. А як у них там? Куди їхній розум повернутий? Може, вони там такі розумні, що кожен у кишені носить атомну бомбу і жбурляє нею в свого сусіда?

Багато різних питань виникає, коли думаєш, як ти повинен поводитися з жителями іншої планети.

Чи існує в них кохання? Чи дивляться у них кінокартини? І чи потрапляють на екрани веселі кінокомедії? А може, вони, ті кінокомедії, такі прісні, як у нас? Чи є витверезники в них? Чи сіють у них на полях пшеницю, а може, й досі у них там уся площа під кукурудзою та горохом? Чи є в них такі пісні, як «Чорний кіт» та «Черемшина»?

Запитань багато. І тільки я один дам на них відповідь, коли потраплю до іксіан. Я один передам на Землю ці відомості. Звичайно, не подумайте, що я такий легковажний. Я передам усі найкращі досягнення науки, прочитаю по радіо найкращі романи та вірші. Про все я повідомлю жителів Землі.

Сонце зійшло. Воно підвелося вже над молодим весняним лісом і послало туман над луками і болотами.

Я зайшов до кімнати. Прюст сидів біля столу і писав. Він писав швидко, зосереджено, натхненно. Мені б також треба було оце сидіти та писати репортаж. Але я не беруся за олівця.

Коли я погляну на папір, мене поймає нудьга і сум. Я закоханий і не можу писати. То тільки поетам кохання допомагає на драбині своїх рядків лізти в небо і пробивати свої твори у видавництвах. А звичайним смертним, таким, як я, кохання заважає. Поступово я переконуюся в тому, що страждання мої нічим не відрізняються від тих страждань, які переживала первісна людина. Тільки первісна людина знала, як підкорити серце коханої. Первісна людина брала палицю і йшла з нею полювати печерного тигра. А потім, залікувавши рани від тигрячих зубів, йшла до коханої і клала до її ніжок чудесну шкуру. На! Обгорни нею свої прекрасні стегна. І серце коханої підкорене. А тепер я що повинен зробити, щоб Інка покохала мене? Теж здобути шкуру тигра? А де ж її взяти, коли треба обійти сто кілометрів полями та лугами, щоб зустріти зайця? А лисицю можна побачити взимку тільки на головах у дуже модних дівчат.

Інка стояла на порозі. Вона дивилася на мене, на Прюста і дуже гарно, дуже привітно усміхалася нам.

– Інко, це ти?

– Я.

– Скажи, навіщо ти написала оті жорстокі слова?

Інка показала очима на Прюста, мовляв, хіба можна про такі речі розмовляти в присутності сторонніх.

– Не зважай на нього. Він зараз нічого не чує і нікого не бачить.

– Мама сказала, що мені рано зустрічатися з хлопцями.

– З хлопцями чи зі мною?

– З тобою?

– Я поганий? Я Дон-Жуан?

– Вона сказала, що такі, як ти, всім на світі забивають баки. І що я неодмінно закохаюся в тебе. Правда, чудна моя мама? Я, наприклад, не збираюся ні в кого закохуватися. Навіщо? Правда?

А що я мав сказати? Я сказав:

– Правда. Закохуватися ні в кого не треба.

Після цих слів я, мабуть, спохмурнів дуже. Інка поглянула на мене співчутливо, як на смертельно хворого, і сказала:

– Я дала слово до двадцяти років слухати свою маму.

– А ще далеко до двадцяти?

– Далеко.

Мені не стало легше від такої відповіді. Я посадив Інку в крісло, сів навпроти неї і потонув у її великих сірих очах. Вона ховала від мене погляд, а я намагався прочитати, що приховує він. Не прочитав нічого.

Ми чекали, поки Прюст повернеться з своєї подорожі на Землю і помітить нас.

Нарешті він поклав олівець, поглянув на нас осмисленим поглядом і сказав:

– Драстуйте! Пробачте, але тут уже такі обставини склалися... Вам сказав тато, що ви будете вихователькою робота? – звернувся Прюст до Інки.

– Ні. Він мені нічого про це не говорив.

– Гаразд. Тоді беріть мої слова на віру. Скажіть, а у вас хороший характер?

– Не знаю. Мені ніхто ніколи нічого про мій характер не казав. Мама вважає, що в мене характер дуже поганий. Що я ніколи не стримую себе і говорю завжди те, що думаю.

– Мами завжди кажуть таке дочкам. Це щоб вони були ще кращі. Але я думаю... ні, мені хотілося б взнати, що думає з цього приводу мій колега? – Прюст поглянув на мене.

– Інка чудесна дівчина! Вона навіть сама не знає, яка вона гарна. Це буде щастя, коли і робот матиме такі самі риси.

Інка мені навіть не подарувала свого погляду. Мабуть, я сказав знову щось недоречне.

– А хто працюватиме з другим роботом? – запитала Інка.

– Ваш милий сусіда. Сподіваюся, ви не заперечуватимете? – запитав Прюст.

Я бачив, що Інка задоволена. У неї заіскрилися очі, і вона тепло поглянула на мене. Вона ще ніколи так не дивилася на мене. Навіть тоді, як я втягнув її і тараню у вагон.

– Я можу йти? Я зараз піду до Левандовського і скажу, що переходжу працювати до вас.

Вона пішла. Обернулася на порозі, помахала нам рукою і зникла.

Прюст ходив по кімнаті і говорив:

– Чудесна дівчина! Яка радість покохати таку! Ви ще не закохалися в неї? Запитання, звичайно, недоречне. Кохати таку дівчину можна тільки по-справжньому. На все життя.

Мені хотілося сказати, що я згодний з ним. але вирішив мовчати. Навіщо тепер слова, коли я переконався – не кохає мене Інка. Не достойний я її великої і ясної любови.