– На жаль.
Наша розмова урвалася, – до кімнати влетів Зюзя-Музя.
– Тигре, ти тутечки. А я тебе шукаю. Тобі щось передали.
– Привіт, Варяг. Навіщо я тобі?
– Я не скажу так одразу. Спершу давайте полетимо на Місяць. Це ж не далеко, на Місяць?
– Дуже близько. Але, розумієш, у нашій ракеті зараз зіпсована терморегуляція. Може бути аварія.
– Аварія?
– Атож. Не надходитиме повітря. Буде там дуже холодно. Що ж мені передали?
– Записку. Тільки ти сам повинен здогадатися, від кого. Вона просила, щоб я не казав.
У мене застукотіло серце. Що це за ознака така – стукотить серце, коли мені радісно, стукотить, коли не радісно.
Зюзя-Музя подав записку. В ній було два слова: «Приходь о шостій».
– А вона не сказала, куди?
– Вона сказала, туди, де ви були вчора. А де ви були вчора?
– Ми літали до сусідньої галактики.
– Літали?
– Звичайно.
– А аварії не було?
– Маленька. Ми її одразу ліквідували. А завтра ми з тобою неодмінної залишимо цю землю і полетимо в сузір’я Рака.
Прюст засміявся.
– Ви знаєте, це ж чудова розмова. Дозвольте мені її записати. Мені не вдаються образи дітей. А це ж так просто...
Ми лишили Прюста самого. Хай виношує новий роман.
8. СКІЛЬКИ ЧАСУ ТРИВАТИМЕ ПОДОРОЖ?
Чудово! Надзвичайно! Я, здається, знайшов те, що шукав уже кілька днів. Я знайшов перші рядки майбутнього репортажу. Він починатиметься так: «Наша Земля, ніби космічний корабель, мчить із швидкістю метеора в космічному просторі. Отже, ми, люди Землі, ніби сидимо у велетенському космічному кораблі, збудованому для нас природою». Чудовий початок!
Я вже себе знаю: коли початок репортажу є – то буде й кінець. Тому я йшов до лабораторії номер п’ять бадьорою ходою. На душі в мене було весело. Я скажу зараз Інці, що життя прекрасне і що про це я тільки-но довідався, бо відчув себе космонавтом нашого неосяжного всесвіту.
В лабораторії номер п’ять біля столу я помітив схилену над паперами голову. Мене та голова поки що не помічала. Здавалося, навіть крізь стіни в лабораторію проникає сонце. Величезні скляні посудини найрізноманітнішої форми були підвішені до стелі, стояли на столах, стелажах і на підлозі. Спершу мені здалося, що ті посудини порожні. Але я помилився. В них відбувалися якісь процеси чи, може, реакції. В деяких парувала рідина. З одної в іншу по краплині текли червоні сльози. А в одній величезній скляній колбі бурхало і кипіло щось схоже на звичайне пиво.
Нарешті мене помітив чоловік. Він підвівся і запитав:
– Ви до нас?
– Так.
– Дуже приємно. Ви, здається, кореспондент?
– Так.
– Мені дуже хотілося поговорити з вами.
Зі мною розмовляв Левандовський. Про що ж він зі мною хоче поговорити? Я ніби передчував, що зараз він говоритиме неприємні речі. Тому я перехопив ініціативу.
– Скажіть, будь ласка, що робите ви в цій лабораторії?
– Ми? Ми досліджуємо молекули тієї речовини, яку потім використовуємо для створення штучного мозку роботів.
– Цікаво. А що то за речовина? Ви можете мені пояснити?
– Поки що – ні. Не вважаю за потрібне про це говорити передчасно. Ця речовина ще повинна пройти випробування на найвищому рівні.
– Шкода. А хто її винайшов?
– Карась. Це ви мусили б знати, їдучи сюди.
Левандовський говорив зі мною роздратовано. Він не бажав дивитися мені у вічі. Тому розмовляти з ним було важко. А чому він так поводиться? Я запитав його про це.
– Чому ви розмовляєте зі мною, ніби я вашу кашу з’їв?
Левандовський усміхнувся. Коли він усміхається гарними тонкими губами, то відразу перетворюється з ученого на пустотливого хлопчика.
– Пробачте. Я не помітив. Бачите, мені хотілося поговорити з вами про інтимні справи. Вірніше, про справи дуже важливі, які стосуються мого життя.
Левандовський вийшов з-за столу, пройшов двічі з кінця в кінець лабораторії, потім сів знову. Щось у нього не виходило. Щось він не додумав. Чи, може, не знайде слів, щоб висловитися пристойно.
– Бачите, ви можете мене неправильно зрозуміти. А я цього не хочу. Я хочу, щоб ви зрозуміли мене саме так, як я думаю. Згодні?
– Звичайно.
– Ну, як же це все висловити? Вам не здається, що я зараз схожий на лірика, а не на фізика? Запевняю вас, що фізики мають такі ж почуття, як і романтики та поети. А дехто вважає, ніби наші душі просякнуті формулами. Ніби точні науки зробили нас такими точними, що наші почуття просто притупилися. А ви що думаєте з цього приводу? Хоч, правду кажучи, яке це має значення.
Він ще довго говорив, але я вдав, що все буквально розумію і не почуваю ніякого підтексту. А він же хотів в дуже делікатній формі сказати мені приблизно таке: «Забирайся звідси, юначе, бо я кохаю Інку, а ти стоїш на дорозі».
Ні, він цього не сказав. Він би ще говорив до вечора про фізиків і ліриків, та раптом прийшла Інка. Вона весело кивнула мені. Левандовський одразу спохмурнів і нахилився над своїми розрахунками та схемами.
– Ти сьогодні увечері нікуди не йди, Вадиме!
– Підкоряюся наказові, – пожартував я.
– Не моєму. Я не вмію наказувати.
– А чиєму?
– Батько запросив тебе і Прюста до себе пити чорну каву.
– Ти теж візьмеш у цьому участь7
– Якщо тато не прожене.
– Він це іноді робить?
– Дуже часто.
Левандовський дивився на нас сумним поглядом. Я запитав у нього:
– Ви, здається, не все сказали?
– Все, – відповів він. Потім хвильку подумав і додав: – Буде час на Землі, коли людям не доведеться розмовляти, щоб зрозуміти один одного. Велика енергія людської думки передаватиметься імпульсами мозку.
– Я б не хотів жити за тих часів, – сказав я.
– Ти базіка. Тобі тоді буде нудно, правда? – запитала Інка.
– Ні. Хтось сказав, що язик даний людині, щоб вона приховувала свої думки. А що тоді буде?
– І ти часто користуєшся язиком для цієї мети? – запитала Інка.
– Ні. Я спостерігаю такі якості в інших. Це мені дає насолоду.
Я попрощався з Левандовським. Інка проводжала мене. Коли ми вийшли з лабораторії, вона запитала:
– Про що ви розмовляли?
– Він доводив, що кохає тебе.
– Пра?
– Такого слова немає.
– Тепер буде.
– Ні, він нічого такого не сказав. Він говорив зовсім про інше, але я його саме так зрозумів. Фізики також можуть почувати і кохати. Це, між іншим, дуже добре.
– Чому?
– Тому, що ти зараз теж фізик, – пожартував я.
9. СМІТТЯ З ЗЕМЛІ НА ІНШІ ПЛАНЕТИ НЕ ПЕРЕНОСИТИ
Прюст ішов поривчастими кроками. Він несподівано кидався вперед, ніби йому треба когось наздогнати, а потім раптово стишував ходу. Мені здалося, що Прюст ходить у такт своїм думкам. Коли виникає цікава думка, він уповільнює крок, а то й зовсім зупиняється, коли ж думка зникає, він кидається їй навздогін.
Ми йшли на засідання комісії. Прюст притишив ходу і сказав:
– Дуже дивно. Як це могло трапитися? Наша наука має величезні досягнення, а я не написав ще жодного фантастичного роману. Як ви гадаєте, слід за це братися?
– Звичайно.
Прюст прискорив крок.
– Так. Чудесно! Наша людина вже ходила в космосі пішки. Мене це дуже вразило. Це вище фантазії людської. Але ж я можу придумати ще вразливіші ефекти. Дозвольте, де ж тут конфлікт?
– Дуже просто. Один науковець доводить, що на якійсь там планеті є життя, а другий категорично проти. Вони летять разом. От вам і конфлікт.
Прюст побіг. Потім зупинився. Я підійшов до нього. Він вхопив мого ґудзика.
– Цікаво. Але де ж тут кохання? Знаєте, мені найкраще вдається передавати людські почуття. А де в даному випадку кохання?
– Він кохає її. Вона залишається на Землі, а він летить. Повертається він через десять космічних років. А на Землі минає сто. Але, щоб його кохана не перетворилася на трухляву бабусю, він її перед відльотом законсервує. І вона збереже всі свої принадні якості. Уявляєте?
