Прюст побіг. Він уявляв.

– Потім він повернеться на Землю, розконсервує її і почнеться пора чудесного кохання, – сказав Прюст.

– Щоб це не нагадувало сон сивої кобили, – погнався я за Прюстом, – можна зробити так: він привозить на Землю красуню з іншої планети. Він кохає ту красуню. Але, коли розконсервував свою колишню кохану, зрозумів – земної краси на небі не знайдеш. І він знову кохає свою колишню, законсервовану.

Прюст зупинився. Мій ґудзик тримався на одній ниточці.

– Слухайте, у вас чудесно працює фантазія. – Він вихопив з кишені блокнота і почав швидко писати.

У кабінеті сидів Чубарик і ще один невідомий мені чоловік. Невідомий мені чоловік був могутньої статури. Червона шия боролася з вузьким комірцем. Шия переможе. Я переконаний у цьому. На рожевому, круглому обличчі зберігався вираз твердої впевнености. Це був вольовий товариш з району.

Кабінет Карася здався мені надзвичайно зручним. Невеликий письмовий стіл, біля стіни – напівкрісла. Сидіти в них не твердо і не м’яко. На стіні портрети Ейнштейна і Павлова. А навпроти – невідома мені карта неба. На ній червона нитка показувала шлях від Землі до планети Ікс.

Як завжди, бадьорим кроком до кабінету зайшов Карась.

– Пробачте, я трохи запізнився. – Він сів біля стіни і запропонував: – Надамо перше слово письменникові Прюсту.

– Дозвольте, дозвольте, – підвівся Чубарик, – я гадаю, вірніше, я наполягаю, щоб перше слово надати представникові з району. У нього обмежений час. Я запросив його на засідання, щоб одержати тверду установку в справі виховання роботів. Думаю, що заперечень не буде? – Чубарик подивився на нас. Він ніби додав до своїх слів, мовляв, які тут можуть бути заперечення, коли вольовий товариш з району прибув сюди.

Вольовий товариш з району став за стіл, обіперся об нього обома руками, трохи нахилився вперед і поглянув на кожного з нас сталевим поглядом. Під таким поглядом у людини можуть повзати мурахи по спині і вона починає почувати себе зовсім не людиною, а Гвинтиком. Закручуй його. Закручуй твердою рукою.

Та, дивна річ, нікому, хто тут сидів, не хотілося, щоб його закручували. Карась усміхався якимсь своїм думкам, Прюст дивився кудись у простір. Він не помічав вольового товариша з району. У мене також на обличчі було щось схоже на іронічну посмішку. Лише Чубарик, витягнувши коротку шию, перетворився зараз на організм, який здатний не тільки слухати, а вбирати, всмоктувати в себе все, що скаже вольовий товариш. Чубарик сидів струнко.

– Так ось, товариші, є така думка...

Я не втерпів і запитав:

– Прошу уточнити, чия думка?

Вольовий товариш з району розгубився. Він одразу не зрозумів смислу мого запитання. Багато років він починав свої промови цим реченням, і завжди воно діяло несхибно, а тут раптом таке запитання. Вольовий товариш просвердлив мене очима.

– Чия думка? – перепитав він. – Чия? Ну, коли вам так хочеться знати, моя думка. Особисто моя думка.

Під поглядом Чубарика зараз випаровувався б метал – він намагався тим поглядом мене стерти з землі, перетворити на порохняву. А в Карася очі сміялися. Він був веселою людиною, оцей велетень Карась.

– Є така думка, – знову почав вольовий товариш з району, – людино-роботи, яких ви тут змайстрували, повинні представляти на іншій планеті не просто людину. Ми повинні підготувати з них пропагандистів і агітаторів, – промовець поглянув на нас з недовірою, мовляв, до таких, як ви, мабуть, не дійшов зміст моєї пропозиції. – Це завдання надзвичайної ваги. Коли іксіани не прилетіли до нас, певно ж – їхній рівень нижчий за наш. Наші роботи мусять переконати іксіан, що головне на першому етапі – піднести матеріальні блага. Ми їм повинні допомогти в цьому. Треба, щоб наші роботи одержали максимум знань по передовій агротехніці та інтенсифікації тваринництва. Там, на новій планеті, також повинні боротися за піднесення культурницької роботи. Тому роботи мусять бути освіченими людьми. Тобто, я хотів сказати, вони мусять мати нашу ідеологію і високий освітньо-культурний рівень. А точніше – вони не повинні переносити з нашої Землі сміття на іншу планету.

Ми всі засміялися. Тільки Чубарик не зрозумів дотепу вольового товариша. Він з подивом поглянув на нас. Чубарик не звик сміятися раніше, ніж засміється представник з району.

– Ви це здорово сказали про сміття. Цілком згодний. Ну, а що ви думаєте про таке: зараз ще точно ніхто не може сказати, які там розумні істоти, – Карась поглянув на мене, – на іншій планеті. А може, там комахи? Тоді як нам бути?

– Комахи? – вольовий товариш з району розгубився. – Які комахи?

– Цього ніхто не знає. Ну, можливо, там величезні мурахи правлять світом.

– Знаєте, я не хочу уточнювати. Але гадаю: є наші комахи і не наші. Ми будемо мати справу з нашими комахами. А коли вони розумні і можуть навіть надсилати нам радіосигнали, то вони зрозуміють посланців Землі. На цьому дозвольте закінчити. Пробачте, я мушу йти.

Мені здалося, що вольовий товариш з району чимось незадоволений. Він дивився сердито не тільки на нас, а й на Чубарика. Мовляв, для чого ти мене сюди покликав? Адже ці люди зовсім не підготовлені до мого виступу.

Біля порога він зупинився і додав:

– Вам потрібен еталон, з якого мають брати приклад роботи? Я раджу вам використати товариша Чубарика. До побачення.

Вольовий товариш ще раз поглянув на кожного з нас. На прощання він пригвинтив мене поглядом до стільця.

У кабінеті запала тиша.

– Звичайно, проти того, що тут було сказано, важко заперечувати, – сказав я.

– А хто тут збирається заперечувати? – поглянув на мене Чубарик. – Установка є установкою. Директиви треба виконувати, а не обговорювати.

– Цілком згодний з попереднім промовцем, – сказав Карась. – Звичайно, Чубарик чудовий еталон. Але такі, як він, нехай залишаться на Землі. Вони тут потрібні. Я думаю, що наш шановний завідуючий кадрами не заперечуватиме проти цього.

Чубарик на знак згоди хитнув головою. Його лисина засяяла. Окуляри також. Він не відчув іронії в голосі Карася.

– І крім того, виховання роботів забирає надто багато часу, а такого зайвого часу, на жаль, Чубарик не має. Він перевантажений основною роботою. Тому нам доведеться обміркувати питання глибше.

– Я думаю, – почав Прюст; він шморгнув носом і на якусь мить замовк, – я так думаю: сучасник повинен мати ясну і чутливу душу. Саме чутливу. Я не помилився. Він повинен уособлювати в собі знання і мрії. Саме мрії. Саме я це хотів сказати. Роботи там, на іншій планеті, повинні жити і працювати так, як наш сучасник на Землі. Еталон ми повинні шукати не в літературі. Ні. В літературі, на жаль, ще такого еталону немає. Ми ще не можемо уяснити, чи сучасник має цілком позитивний характер, чи він має ще й негативні риси. І коли він має такі негативні риси, то скільки процентів це повинно складати? А в житті є багато передових сучасників. Але вони такі, що ми ще не знаємо, як відкривати їхні душі і переносити в літературу. Отже, ми повинні самі знайти такі еталони, і нехай вони будуть вихователями роботів.

Говорили ми всі. Але ніхто нічого не додав до пропозиції Прюста. Тільки Чубарик мовчав.

Після наради Чубарик запропонував мені зайти до нього. В своєму кабінеті він дав волю почуттям. Коротенькими ніжками він ходив з кутка в куток і говорив:

– Чули? Ви чули? Це ж демагогія! У нас, коли хочете знати, демократичний централізм. Директиви зверху треба виконувати. Ви гадаєте, я не зрозумів наміри Карася? Зрозумів. Вій навмисне мене відсунув од цієї справи. Так? Але я не буду миритися з гнилими лібералами. Ви представник преси і повинні засудити подібні явища. Поки я відаю кадрами – не допущу, щоб у нас розплоджувався лібералізм. Я виведу Карася на чисту воду.

Тут я вже не витримав – засміявся. Чубарик дивився на мене отетеріло і сердито.

– Ви сказали дуже дотепно. Справді, карасям потрібна чиста вода.