– Не знаю.

– Дивно. Ти ніколи не діждешся її кохання?

– Ніколи.

– Я допоможу тобі.

Нарешті Іван вирвався з полону цитат.

– Дякую, друже, але ти нічим мені не зарадиш. Так влаштоване людське життя.

– Я ще не розумію вашого життя. Я багато знаю про нього, а ти відкриваєш мені зовсім нове. Чи є якісь межі пізнання?

– Немає. Коли б такі межі були – життя б припинилося.

Ми йшли лісом. Скісне вечірнє проміння сонця запалило» траву на галявині. Я впав у той сонячний вогонь і заплющив очі. Так мені було гарно. Іван сів біля мене.

– Ти відчуваєш красу, Іване?

– Красу? А що це таке, краса?

– Бачиш, як чудово грають барви на галявині?

– Бачу. Це красиво?

– Надзвичайно.

Іван поглянув на мене здивовано. В його очах була іронія. Я не хотів йому, пояснювати. Буде час – все сам зрозуміє. Я заплющив очі, і тої ж хвилини переді мною з’язилася Інка. В голубій спідниці. В білій нейлоновій блюзці. Вона стояла, усміхнена і прозора, як нейтрино. Вона нічого не говорила мені. Вона стояла і дивилася в небо. Звідти приходять на Землю нейтрино. Могутнє, нестримне в своїх прагненнях, завжди рухливе нейтрино. Я, мабуть, довго милувався Інкою. Раптом я почув:

– Це була вона? – запитав Іван.

Я поглянув на нього. Мені стало шкода, що він прогнав від мене нейтрино.

– Вона. Ти бачив її?

Іван хитнув головою.

– Нейтрино. Крізь кожен квадратний метр Землі в одну секунду проходить близько десяти мільярдів сонячних нейтрино, – сказав Іван.

Я довго сміявся. Іван, напевне, вперше подумав, що я дуже легковажна людина.

– А мене, брате, вцілило тільки одно нейтрино. І воно залишиться там на все життя… Ти щасливий, Іване. Ти полетиш на планету Ікс і ніколи не взнаєш людських страждань.

– А для чого мені туди летіти? – запитав Іван. – Мені й тут гарно.

– Для того тебе створили. Ти там розповіси про нашу Землю, допоможеш тим живим створінням зрозуміти наш світ.

А нам – розповіси про їхнє життя. Ти довго летітимеш. Коли ти прилетиш туди, мене вже не буде на Землі. Але ти житимеш замість мене. Це дуже цікаво, Іване. Ти перший відкриєш людям шлях на іншу планету.

– Я там буду сам?

– Ні. З Марією.

Іван замислився. Він дивився в небо і думав. Я не наважувався перешкоджати йому. Але мені дуже хотілося знати, які думки хвилюють його зараз.

Я полюбив Івана, хоча й не знаю, хто він мені – син чи друг? Ні, не друг. Який він мені друг, коли має мій характер. Це я в сконцентрованому вигляді.

Сьогодні стало відомо, що за тиждень ми розлучимося з роботами. Мене огорнув смуток не тільки тому, що я маю розлучитися з Іваном. Смуток огортав мене, бо я лишу тут Інку? Як це – лишу? Ні, цього не буде. Я не можу поїхати звідси. Не можу і все. Хто мене покарає за це? А-а, є ще Золотий Зуб. Є в мене ще обов’язки, які я повинен виконувати перед суспільством. Суспільство мене вчило? Вчило. Тепер ти вже навіки зобов’язаний йому служити.

Поїду я чи не поїду? Я намагався вирішити цю задачу, але не зміг. Іван запитав мене:

– Чому ти сумуєш?

– Друже мій, причин для суму багато.

– Я знаю їх.

– Справді?

– Скоро ми з тобою розлучимося. Так?

– Так.

– І крім того, ти розлучишся з Інкою. Ти не скажеш, що я помилився?

– Ні.

– Ти сьогодні зустрінешся з Інкою? – запитав Іван.

– Так. Буде нарада в Карася. Я її побачу.

– А мені не можна на нараду? Я також хочу побачитися з Інкою.

– Не можна.

– Ти мене залишиш самого?

– Так треба.

– А чому мене не хоче бачити Карась? Адже він мене створив?

– Він створив. Я сьогодні у нього запитаю, чому він не йде до тебе.

– А хто тебе створив? – несподівано запитав Іван.

– Батько та мати.

– Вони також не хотіли бачитися з тобою?

– Я був дуже маленьким, Іване. Ти тільки розплющив очі і вже почав говорити, а я два роки ріс, а вже потім вимовив «мама».

– Дивно.

– Ти за два місяці закінчив школу, університет і зараз вже опановуєш техніку водіння космічного корабля, а я вчився шістнадцять років. Але мені ще й зараз не дозволяють керувати космічною ракетою. Уявляєш, який ти щасливий?

– Ні. Я хотів би бути справжньою людиною.

– Не сумуй за цим, Іване. Ти кращий за багатьох справжніх людей.

– Це ти так думаєш, тому, що я схожий на тебе?

Я засміявся. Іван таки спіймав мене. Але його мій сміх не спантеличив. Він; мовив далі:

– Мені здається, що краще бути найгіршою людиною, ніж найкращим роботом.

– Чому ти так думаєш, Іване?

– Тому, що в мене немає власного я. Ти мене називаєш Іваном, але я ж цілковита твоя копія. У мене немає власних почуттів. Я живу твоїми.

– А навіщо вони тобі? Ти вважаєш, що мої почуття до тебе не пасують, що вони погані?

– Та ні. Ось ти радий, що побачиш сьогодні Інку. Мені ця радість передалася, але ти побачиш її, а я – ні.

– Я розумію тебе, Іване. Але ти мусиш заспокоїти себе думкою, що незабаром ти будеш потрібніший людям, ніж я. Ти і Марія першими побуваєте на іншій планеті. Ви перші розповісте людям Землі про життя далекої планети. Від вас чекатимуть звістки щодня, а коли такі звістки приходитимуть, то буде свято для всіх людей. А що таке я? Нічого ще я не зробив такого, щоб мене любили люди.

– Я ніколи не повернуся на Землю?

– Чому ж. Можливо мине півтораста років, люди полетять на планету Ікс і заберуть тебе.

– Тоді я побачу тебе та Інку?

Я не відповів на його запитання. Неправду казати я не мав права.

– Я зараз мушу йти, Іване. Сьогодні у тебе останній сеанс по теорії космонавтики. А завтра ми будемо вільні від навчання. Підемо з тобою пізнавати життя. – Я подав Іванові дротини з контактними пристроями і ввімкнув магнітофон.

Я не йшов, я біг до третьої лабораторії, де сьогодні має відбутися нарада. Там я зустріну Інку. Але в лабораторії був тільки Прюст. Він не одразу помітив мене. Він дивився крізь мене кудись дуже далеко. Нарешті наші погляди зустрілися.

– Ну, ну, розповідайте, як справи. Ви знаєте, – я пишу. Я скористався вашими порадами і пишу. Новий роман. Все тепер на місці. Є сюжет. Ви знаєте, що таке сюжет? Є конфлікт. Страшний конфлікт. А образи! Які образи! Вони мене переслідують вдень і вночі. Буде трилогія. Надзвичайно цікаво. Дуже шкода, що вас немає біля мене. Я мушу комусь весь час розповідати. Така звичка у мене. Як вибалакаю все – пишеться дуже легко. Вдома я катую дружину. А тут нікому розповісти. Спробував розповідати Дусі. Нічого путнього не виходить. Вона дуже багато запитує.

– Вам треба вдома мати робота, щоб йому розповідати. Як ви гадаєте?

– Чудесна думка. Це було б ідеально, – я міг би розповідати йому і вдень, і вночі. Я написав би тоді дуже багато романів.

Ми так і не скінчили розмову. Ми її не скінчили, бо прийшла Інка. Вона одягнула голубу сукню. Вона, напевне, знала, що в ній вона мені найбільше подобається. Нейтрино ж голубе! Мені сьогодні здалося, що Інка якось особливо дивиться на мене. Ще ніколи на мене так не дивилися дівчата.

Я залишив Прюста. Я взяв Інку за руку і пішов з нею в найвіддаленіший куток лабораторії.

– Інко?

– Що?

– Чому ти зараз така?

– Яка?

– Не знаю.

– Я теж. Мені здається, що я тебе сто років не бачила.

– Справді?

– Ні, не справді. Це я тільки-що вигадала.

– Сьогодні увечері ми зустрінемося?

– Ні.

– Мама?

– Мама. Вона сказала, щоб я на нараді на тебе не дивилася, щоб я дивилася на підлогу або на стелю.

– Ти ' їй пообіцяла не дивитися на мене?

– Я сказала, що на підлозі немає нічого цікавого. Я сказала, що дивитимусь на Прюста.

– Тоді сьогодні увечері я до тебе прийду.

– Ні.

– Прийду.

– Зараз я про це скажу татові.