– Облиш. Я не боюся твого тата. Він гарний чоловік. І, крім того, він на моєму боці.

– Ти так думаєш?

– Авжеж!

– Помиляєшся.

– Хочеш, я запитаю в нього?

Інка засміялася.

– Про віщо ж ти в нього запитаєш?

– Скажу: я хочу зустрітися з вашою донькою. Ви дозволите?

– Дурнику...

– Це я дурник?

– Еге, ти. Ти дурник. Хіба можна мого тата про таке питати?

– А ти знаєш, що він відповість?

– Ні.

– «Не заперечую». Ось що він відповість.

– Звідки ти знаєш?

– Є такі речі, які пояснити не можна. А ти мені скажи, що він говорив про мене.

– З мамою?

– Хоча б з мамою.

– Говорив, що ти хороший хлопець.

– Ви з мамою не погодилися?

– Ні.

– Інко, кажи правду.

– Правду? Я мовчала, а мама говорила з ним.

– Я сьогодні піду до твоєї мами.

– Ха!

– Не будь дівчиськом.

– Це я дівчисько? Я ж істота, – жартує Інка.

– Коли не віриш мені, то дівчисько.

– Не вірю. Облишмо цю розмову. Ти мені скажи таку річ, – мене згадує твій Іван?

– Дуже часто.

– Щось таке коїться з Марією. Вона мені не дає спокою. Вона хоче бачитися з тобою. Ти мене розумієш?

Я засміявся. Я так голосно сміявся, що на мене почав озиратися Прюст. Оце справді діла пішли – мене згадує Марія, а мій Іван згадує Інку. Тепер мені все ясно. Тепер я знаю, що; мене кохає оця дівчина, що Нейтрино нікуди не полетить від мене. Але чому ж так тривожно в мене на серці? Тепер я знаю: наші роботи стали людьми. Невже ми з Інкою розбудили в них наші людські почуття? Адже це не передбачено ніякою програмою, ніякими планами. Що нам далі робити? Інка стояла біля мене, не розуміючи, чому я раптом замовк. А що я можу їй сказати. Інці? Що?

– Все загинуло, Інко. Все. Знай – Іван також поривається зустрітися з тобою.

Прийшов Карась. У строкатій тенісці, він знову здався мені спортсменом-важкоатлетом. Карась з цікавістю поглянув на мене та Інку. Він весело усміхнувся нам. Йому дуже хотілося щось нам сказати, але не міг. Тут був Прюст. Тільки пізніше я зрозумів, що саме хотів сказати нам Карась. Адже в наших кімнатах були встановлені мікрофони і пристрої для пересилання телесигналів. Наші розмови з роботами записувалися на плівку. Карась усе знає. Може, він, побачивши наші розгублені обличчя, хотів заспокоїти? А може, пожартувати?

– Ось що я маю вам сказати, друзі мої. Сьогодні одержано телеграму з космічного центру. Нас повідомили, що космічний корабель готовий до вильоту. Нас просять на протязі п’яти днів закінчити підготовку роботів.

Я, а за мною Інка, сказали, що програму закінчено. Власне, сьогодні, наші роботи проходять уже теорію космонавтики. Це тільки перші уроки, бо решту вони мають вивчати безпосередньо на макеті космічного корабля.

– Отже, на протязі п’яти днів Іван та Марія мусять знайомитися з життям, – сказав Карась. – Подумаємо, що нам слід робити.

Прюст додав:

– Я гадаю, що треба поговорити з ними. Мені, у всякому разі. Ви дозволите? – звернувся він до Карася.

– Будь ласка. Я переконаний, що тепер уже ніякі сторонні імпульси не зможуть зашкодити нашим роботам. Ви що думаєте з цього приводу? – запитав Карась у мене.

– Мені здається, це так і є. Скажіть, а на цьому наша місія кінчається чи нам доведеться супроводжувати роботів на космодром?

– Гадаю, що доведеться. Я прохатиму дозволу на це. А ти, Інко, хочеш побувати на космодромі?

– Дуже.

– А ви? – запитав Карась у Прюста.

– Звичайно, звичайно. Адже це дуже цікаво. І, крім того, мені просто необхідно там побувати. Знаєте, не все завжди точно уявиш. Треба дещо бачити і на власні очі.

– Отже, маємо п’ять днів. Я гадаю, треба піти з космонавтами-роботами на будівництво заводу біологічного корму, поїхати в колгосп, ну і потім – у столицю.

– Скажіть, а як ми це зробимо? Разом вони їздитимуть, Іван та Марія, чи окремо? – запитав я.

– Звичайно, разом. Їм разом доведеться працювати в космосі, то хай звикають до цього на Землі, – сказав Карась. – А чому у вас виникло таке запитання?

Я мовчав. Я не знав, як сформулювати відповідь.

– Те, що вас турбує, Вадиме, мені відомо. Але я вважаю, що немає підстав для хвилювання. Все стане на своє місце. І ви також.

І я стану на своє місце? Здорово сказано. Ніби я зараз ще не на своєму місці, а на чужому. Або ні. Може, він натякає на те, що скоро я поїду до Золотого Зуба і там буде моє справжнє місце? Напевно, так і є.

Я тоді не знав, як я глибоко помилявся. Зовсім не те хотів сказати Карась. Зовсім не те.

Наша коротенька інформаційна нарада вже могла б скінчитися, але раптом підвівся Прюст і запитав:

– У мене зовсім стороннє питання. Воно не стосується нашої роботи, нашої програми. Але мені конче необхідно знати. Можна запитати? Мене надзвичайно цікавить, чи можна зробити роботів талановитими. Ну, скажімо, художниками, композиторами, письменниками. Чи можна їм передати талант? Як ви гадаєте?

Карась поглянув на мене. Мовляв, ану. лишень, що ти думаєш з приводу цього?

– Я гадаю, що можна. Але цей талант буде талантом тієї людини, яка його передасть. Робот точно відтворюватиме здібності його вчителя. Та я не певний, що це так.

– Чому ж? – запитав Карась. – На мій погляд, відповідь ваша просто класично точна.

– Ні. Справа в тому, що ми всі помилялися. Наші роботи можуть почувати так, як і ми. Отже, коли є почуття, то воно має народжувати і незалежні від людини думки.

– Але почуття роботи відтворюють тільки ваші? – запитав Карась.

– Безперечно, так. Проте я не знаю, чи оті почуття не можуть зміцнитися самі. Чи вони не можуть самі виникати і розвиватися.

– Не можуть. Це я вам точно скажу, – ствердив Карась.

Інка дивилася на мене осуджуючим поглядом. Вона міцно стиснула свої уста. Дивне буває у неї обличчя, в моєї Інки, коли вона ось така серйозна і дивиться на мене поглядом судді, який виносить смертний вирок. Вона не гарна. Вона тоді не схожа на нейтрино.

Раптом до кімнати прибіг Зюзя-Музя. Він став на порозі, важко дихав і говорив:

– Тату, Тигре...біжіть туди...там.

– Що таке, Варяг? Ти нам ясно скажи.

– Ой, та біжіть туди швидше. Там Іван...він сидить на дахові... Біжіть... він кидає цеглу... швидше.

Я не чекав, що далі скаже Варяг. Я зірвався з місця і побіг. Ще ніколи в житті я так швидко не бігав. Десь далеко позаду бігли всі інші, навіть Прюст.

Але хоч як я намагався випередити всіх, до котеджу ми прибігли разом з Карасем.

Ми зупинилися на деякій відстані від будинку. Ми були вражені: на дахові стояв Іван, розламував руками бовдур і жбурляв цеглу на землю. При тому він мугикав якусь пісню.

– Іване, злазь, негайно злазь сюди.

Іван поглянув на мене і гукнув дуже голосно. Голос був не мій:

– Іди ти к бісу! Набрид.

– Іване, друже, що ти говориш?

– Іди під три чорти! Ходи собі там, а мені й тут добре.

Карась дивися на мене. Він був дуже вражений. Він також нічого не розумів.

Я пішов до кімнати. Біля столу сидів Капуста. На столі – порожня пляшка і огризок огірка. Капуста клював носом. Його котячі вусики були підкручені. Я вхопив Капусту за плечі і почав трясти.

– Не повернулася... Кинула... Сам лишився... А що? Може, мені самому погано? Ось пішов і випив з роботом...

Нарешті Капуста мене впізнав.

– А, це ти, бусурмане! Заховали робота від мене. А хто ім’я дав йому? Може, ти? Я тоді сказав, щоб Іваном назвали. То я йому хрещений батько. А коли хрещений, то хто мені заборонить випити за його здоров’я? Ну, веди мене до Карася. Думаєш, я так і злякаюся Карася.

Я виніс Капусту надвір. Він не пручався. Він, белькотів:

– Зробили людину, а пити не навчили. Дурні. А він там, на планетах, говоритиме, що тут, на Землі, всі такі тверезі та гарні. А всі ж п’ють. Всі п’ють, тільки щоб ніхто не бачив. Тепер він скаже про це на інших планетах. Хай правду знають і там.

Я поклав Капусту на траву, побіг до колонки, наточив води і вилив йому на голову. Це допомогло. Я бачив, як виходив хміль з голови Капусти.