Я сів до столу.

– Тепер розповідайте, – запропонував Прюст.

– Але ж я не знаю, що саме.

– Тоді дозвольте мені. Ви працювали на цілині? Так? – запитав Карась.

– На будівництві елеватора.

– Потім на будівництві комсомольської домни в Донбасі?

– Було й таке.

– Потім на будівництві хімічного комбінату в Кременчуці?

– Так.

Прюст тер долоню об долоню. Від захоплення він почав крутити ґудзика на власному піджаці.

– І разом з тим вчилися на факультеті журналістики. Так?

– Не розумію, навіщо стільки біографічних довідок?

– І, крім того, масте перший розряд по боксу, – вів далі Карась. – Ну, а про інші ваші якості говорити не будемо. Мене повідомив про них чоловік, якого ви звете – Золотий Зуб. Я, між іншим, сказав йому про це. Він сміявся і пригрозив, що коли повернетеся, неодмінно напише наказ, в якому відзначить не тільки вашу дотепність.

Прюст засміявся своїм беззвучним сміхом. Він був надзвичайно задоволений зараз, оцей Прюст. А може, в мене був такий спантеличений вигляд, що я був схожий на артиста естради, який уперше вийшов ковтати шпаги.

– Так от, юначе, вас звільнено з редакції на два місяці. Зовсім не тому, що ви образили редактора. А тому, що я беру вас на роботу.

– Послухайте. Але ж...

– Все вже вирішено. Я переконаний, що ви дасте згоду. Бо репортаж однаково писатимете ви, а не хтось інший. Я вас беру на роботу. Ви будете виховувати робота. У вас, юначе, дуже багато тих якостей, які називають сучасними. Сподіваюся, заперечувати не будете?

Дуся принесла чорну каву. Вона знала, що Карась над усе любить цей запашний напій. Вона запитала:

– Булочок чи сухарів принести?

Карась відмовився від булочок і сухарів. Він запитав:

– Дусю, ти ще не закохалася в цього журналіста? Поспішай, бо він може якійсь іншій принцесі віддати своє серце.

Дуся зашарілася, чмихнула і пішла. Вона знала, що на таке запитання не потрібно відповідати.

Підвівся Прюст. Він тримав чашку кави в руці, дмухав на неї і говорив:

– Ви, молодий чоловіче, справжній сучасник. Ми його шукаємо, а він ходить з нами. Навіть смішно! Навіть якось дивно, коли подумати глибше. Чудові ви маєте властивості – про все маєте свою думку. Це надзвичайна властивість. Коли ви передасте свій характер роботові, він там, на іншій планеті. найкраще продемонструє нашого сучасника. А ви що на це скажете?

Що я міг сказати? Мене все це надто схвилювало, і, коли по правді признатися, я ще не спромігся усвідомити й зрозуміти своє становище. Мене долав смуток. Смуток закоханого, який не знає, що ж трапилося з нею, з дівчиною, яка схожа на нейтрино. З моєю мрією і радістю моєю.

– А чи не помиляєтеся ви? А хоч, ні. Це було б образою сказати отаке про вас двох. Коли ви не помиляєтеся, то мені нічого не лишається, як задерти носа і думати, що я найкращий серед сучасників. Як ви гадаєте?

На моє запитання не відповіли. Воно було недоречним. Не треба було запитувати.

Прюст почав:

– Але нам потрібна ще дівчина. Я не буду обґрунтовувати свою пропозицію, а просто скажу: хай еталоном для робота буде Інна Карась. Ви якої думки?

Це запитання він адресував мені. Він дещо розумів, Прюст. Він знав, чому мене долає смуток.

– Звичайно, Інка. Вона працює і вчиться. І мені здається, що цілком може стати вихователькою робота. Крім того, у неї чарівний характер.

– Звідки це вам відомо? – запитав не без іронії Карась.

Я розгубився. Справді, кому краще відомо – мені чи батькові, який характер у Інки.

– Цей юнак, – повів Прюст, – вміє давати точні характеристики людям.

Спасибі генієві. Він мене витяг з безодні. Що б я відповів батькові, коли я сам не знаю нічого про таємниці дівочої душі. Що б я сказав йому?

– Ні. Я не згодний. Ви забули про Чубарика. Ви про нього забули. Він же член комісії. Він завтра подзвонить у район і скаже, що в нас тут сімейственість і що я свою дочку хочу надіслати на Ікс. Ні, ні.

– Вам не доведеться мати справу з Чубариком, – сказав я, – ми з Прюстом справимося з ним. Тут просто треба сказати, що ми керуємося виключно принципом економії коштів. Навіщо вам брати ще одну штатну одиницю? Навіщо, коли все можна зробити своїми силами.

– Ні, коли ви вилізете на цього коника, то Чубарик складе зброю. Завтра зранку Інка прийде до вас.

На ґанку ми попрощалися з Карасем. Він жартома сказав:

– А знаєте, я б хотів бути вихователем робота. Уявіть, його мозок житиме двісті років. Мене б давно не стало, але моя частка, мої звички, мій характер житимуть. Цікаво, правда? – Карась поглянув на схід і додав: – Он бачите, червона зірка. Трохи праворуч від неї – голуба. А десь там біля неї сузір’я Лебедя. Туди полетять наші роботи. Полетите ви, – поклав мені руку на плече Карась. – Заздрю!

Карась пішов.

Я дивився праворуч від голубої зірки. Я не бачив там Лебеда. Але я не заспокоюся, поки не побачу тієї планети, на якій житиму. Ну, нехай не я. Згоден. Не я. Але моя душа.

– Ви щасливі, Вадиме? – запитав Прюст.

– Так. Це навіть важко зрозуміти. Я ще не усвідомив, як усе відбудеться. Я ще не відчув і не пережив того, що тільки-но сталося. По суті, кожна людина безсмертна. Правда?

Прюст мовчав. Я чекав підтвердження своєї думки.

– Дуже просто все відбувається. Мої далекі пращури жили тисячу, а може, двісті тисяч років тому. А ті, кому я буду таким самим пращуром, житимуть, може, ще й мільйон років. Так?

Прюст мовчав. Він крутив мого ґудзика і мовчав.

Коли ми повернулися до кімнати, Прюст сказав:

– Чудово! Все буде чудово, юначе. Ви житимете двісті років.

Як повільно іноді сходить сонце. Я стою на ґанку, мружу очі і дивлюся на нього. А воно ледве-ледве повзе. Йому б сьогодні слід прокинутися раніше. Набагато раніше. І освітити шлях Інці. Адже вона прийде до нас.

Минулої ночі я майже не спав. Я думав. Думав, чи може мені все те приснилося? Мине якийсь час, і я полечу на невідому людям планету Ікс. Власне, коли говорити точніше – не я полечу, полетить мій образ в особі робота. Моя свідомість, мій характер, моя душа. Душа? А що це таке, душа? Мені не хотілося зараз шукати відповідь на таке запитання. Та, мабуть, і знайти її не легко. Але душа є, коли про неї так часто говорять. Щось таке подібне до душі є.

Отже, я полечу. Це навіть уявити важко. Політ триватиме щось біля сотні років. Я побачу зблизька інші зірки та планети. А що ж являє собою планета Ікс? Там є життя. Звідти надійшли радіосигнали на Землю. Припустімо, що це так. Але ж ті сигнали ніхто не розшифрував. Що там таке переказують іксіани на Землю? Може, вони запитують, чи ви там живете, люди, чи, може, у вас там нічого немає і вам, бідолашним, досі невідомо, що таке радіо? По-всякому можуть там думати – на Іксі – про нашу Землю. Їхні вчені можуть доводити, що ніякого життя на Землі немає. Адже пересічна середня температура на більшій частині Землі – мінусова. Як же там жити? Там можна тільки в хокей грати та на лижвах змагатися. Або, наприклад, поглянуть вони на наші ріки. Їхні спектрографи покажуть, що по тих річках тече не вода, а суміш нафти, аміаку, сірки. Яке там життя? А річки ж впадають у моря. Отже, і в морях та океанах усе вже давно загинуло. Можуть вони подумати, що досі не закінчився геологічний розвиток земної кори, адже вони, іксіани, зареєстрували атомні вибухи і викидання радіоактивних речовин в атмосферу. Коли б на Землі були розумні істоти, то навряд чи вони допустили б щось подібне. Немає там життя, гадають іксіани. Не може воно там триматися. І ще вони подумають, що там досі утворюються на суші нові моря. То, мабуть, проходить процес первісного народження структур планети. Можуть вони таке подумати про нашу Землю? Звичайно, можуть. Усякі в них є учені. Є такі, що вірять, а є такі, що з ними сперечаються та вигадують різні теорії і гіпотези. А потім пишуть і захищають дисертації.