Я дав Іванові до рук дві дротини з контактними пристроями на кінцях і ввімкнув магнітофон. Бобіна була розрахована на чотири години. Отже, я можу зараз піти звідси на цілих чотири години. Але мені не хотілося нікуди йти. Мені приємно і радісно було дивитися на Івана. А він примружив очі і затих.

Цікаво, як почуває себе зараз Інка? Що вона думає? Я вийшов на ґанок, але Інки ніде не було видно. Ну, звичайно, жінки. Їм; є про що погомоніти, Інці та Марії. Піти б до готелю та забрати свої речі? Але мені чомусь не хотілося залишати Івана самого. Я вже збирався повернутися до кімнати, але раптом почув чиїсь кроки. Так, то, безумовно, йшов Капуста. Він не йшов, а мовби підкрадався потихеньку, ніби кішка до мишачої нори. Капуста помахав мені рукою, мовляв, зачекай. Він підійшов і запитав:

– Як він там, Іван?

– Добре. А хіба що?

– Дуже мені цікаво. Він справді, як людина?

– Справді.

– Слухай, Вадиме, а ти дозволиш мені з ним порозмовляти трохи? Я тут дещо придумав, щоб він, наш Іван, значить, на тій планеті отим людям дещо сказав.

– Що ж ви придумали?

– Так я ж не тобі, а йому хочу сказати.

– Не можна. Запитайте дозволу у Карася.

– Та не будь ти чопом, яким бочку затикають. Запитай та запитай. Навіщо запитувати, коли все це можна без Карася зробити.

– Ну, а мені ви можете сказати?

– Тобі? А навіщо тобі говорити?

– Бачите, я відповідаю за виховання Івана. А ви щось там набалакаєте, чого він не повинен знати.

– Усе повинен знати! Ви хочете зробити його святим? Так? А хіба ми тут на Землі святі? Отож і він повинен тим людям на Іксу сказати, які ми тут насправді є.

– Які ж ми є?

– Та такі – не такі, щоб дуже хороші, не такі, щоб дуже погані. Я йому скажу, |щоб там, на Іксу, не женилися. Навіщо женитися, коли від того тільки самі тобі страждання. А що, ні? Хай там скаже, що живе на Землі такий собі Капуста. І що його кинула рідна дружина. Хай скаже, що Капуста дуже порядна людина. Що це він сьогодні назвав його Іваном, а її Марією. І щоб там, на Іксу, знали про мене все. А то тільки про Карася та про тебе він там розповідатиме. А про мене і не згадає.

– Гаразд. Скажете йому, але не зараз. Зараз ще не можна. Іван вчиться. Зараз ніяк не можна.

– Ну, дивися, я ж прийду.

Капуста незадоволено поворушив вусами і пішов.

Що їж робить зараз Інка? Піти до неї? Ні, не можна йти. Ніяк не можна йти зараз, до Інки. До наших будинків ніхто не має права заходити, навіть Карась. Принаймні, перші два тижні. За ці два тижні наші роботи мусять стати самостійними істотами. (Знову це слово). Вони повинні навчитися мислити самостійно.

Я ліг на траву. Наді мною гомоніло срібне листя осики. Справді гомоніло. Ви помітили – листя осики тріпотить і здригається навіть тоді, коли немає найменшого вітру. Гуцули так іі називають це дерево – трепета. Це дуже балакуче дерево – осика. Всі навкруги дерева мовчать, усі застигли, напевне, задоволені життям. А осика чимсь не задоволена. Щось їй ще потрібно. Чи, може, навпаки – всі задоволені, мовчать, а вона прославляє зараз і сонце, і небо, і Землю. Лакує дійсність.

Цікаво все-таки, як там ідуть справи в Інки? Чи стане Марія схожою на моє Нейтрино? Чи навчиться вона кожне слово супроводжувати помахом руки, рухом брови? Чи зуміє вона, Марія, одночасно щось говорити і усміхатися? Або відкидати волосся помахом голови? Інка така дівчина, що в ній кожної хвилини відкриваєш щось нове. І в погляді – то він холодний, ніби сніжинки сипляться з очей, то – гарячий, ніби зараз відбувається атомна реакція, і до вибуху зовсім недалеко. Тільки байдужим не буває погляд. Ніколи я не бачив байдужого погляду Інчиних очей.

Чому ж мати Інки з такою недовірою ставиться до мене? Я їй не подобаюся? А чого це я повинен їй подобатися? Я поганий?

Ну, це й без неї відомо. Коли поганий, то тут ;і боятися не треба. Поганого її донька не покохає. Ні, їй, матері, потрібно, щоб Інку покохав якийсь кандидат наук або доцент. Або дійсний член академії. Вони, оці кандидати, бувають охочі до дівчат... Але навіщо я плету такі дурниці? Мати, як мати. Мати вважає, що її дев’ятнадцятирічна донька ще немовля і що їй не можна закохуватися та цілуватися. Ніяк не можна! При такій думці у матері виникає спогад і вона вирішує – чоловікам довірятися не можна.

Треба, зрештою, з упинити цей потік нікому не потрібних здогадок та припущень. Так можна самому заплутатися в тенетах та ще й інших заплутати. На речі треба дивитися просто: мама любить свою доньку і вона не хоче, щоб донька когось любила, крім неї.

Нейтрино, Нейтрино моє! Далеке й незнайоме, близьке й рідне. Я люблю тебе, Нейтрино! Тільки коли ж Нейтрино, що здатне пройти крізь Землю і Сонце, залишиться в моєму серці!

Зупинися, Вадиме! Бо коли ти й далі лежатимеш під вітами сріблястої осики, то перетворишся на сентиментального базіку.

У кімнаті мій Іван сидить у тій же позі. Він не .звернув на мене ніякої уваги. Він зараз «переживає» свої дитячі роки. Шкода, що так «переживає». Попустувати б оце, побігати, пограти в піжмурки. А йому треба сидіти на одному місці і наповнювати свій мозок знаннями.

Надходив вечір. Мине ще двадцять хвилин, і я поставлю на магнітофон нову бобіну.

Вечеряли ми з Прюстом у буфеті готелю. Дуся вже вивчила наші смаки. Ми щодня відчуваємо насолоду від страв. Кажуть, що шлях до серця мужа лежить через кухню. Але чому тільки мужа? Я бачив, як після кожного сніданку чи обіду очі Прюста спалахують. Він, може, й не закоханий у Дусю. Напевне, ні. Але кожна смачна страва наводить його на гріховну думку. Дуся вже знала: її стріли відскакують від мого серця, як горох від стіни. Але вона,к як і кожна порядна дівчина, не втрачала надії, що котрась стріла таки досягне мети, викличе коли не пожежу, то хоч спалах у якомусь з наших двох сердець. Найприємніше в світі – перемагати. Не тільки на футбольному полі, а й на тій довгій ниві, яка зветься життям. Дуже приємно перемагати в коханні. Дуся таку перемогу здобуде. Неодмінно здобуде.

Ми їли смажену рибу, холодець з хріном і біфштекси. Прюст порушив правила, які вивішені на стінці – він приніс пляшку коньяку.

– Знаєте, такий день сьогодні, такий великий день. Я досі не можу все це усвідомити. Бути свідком такої події! Я вважаю: сьогодні трапилася подія, мабуть, рівнозначна тій, коли Гагарін уперше облетів навкруги Землі або Леонов уперше вийшов у космос. А може, сьогоднішня подія ще знаменніша? Як гадаєте? Ні, мабуть, тут не можна проводити аналогію.

Я відмовився пити. Мені не можна було пити коньяк. Я про це сказав Прюстові. Адже Іван може відчути, що після коньяку в мене щось таке дивне діється в мозкові. І в нього теж це почнеться.

– Ах, так, так. Бачите, а я про це не подумав. Власне, мені дуже хочеться почути від вас розповідь про Івана. Як він там?

Я розповів про перші, кроки робота.

– Чудово! Я переконаний, що на планеті Ікс він покаже, які ми тут люди на Землі. Знаєте, я заздрю вам. Дуже заздрю. Адже, по суті, це ви будете там – на другій планеті. Дозвольте випити? Між іншим, коньяк на мене не впливає. Тобто, він діє тільки як збуджувач. Я ніколи від нього не п’янію. Мушу знову до вас звернутися. Розумієте, у мене нічого не виходить. Нічого зараз не клеїться, нічого не лягає на папір. Усе розвалилося і не тримається купи...

Прюст говорив і махав руками. З виделки злітали шматки біфштекса. Крихти сипалися на підлогу.

– Сьогодні я запитую у Карася: скажіть, хтось заважав вам у роботі над створенням штучного мозку? Хтось ставив вам ломаку в колесо? А він відказує: «Ніяких перешкод не було. Тепер, – каже, – наука в нас на такому п’єдесталі, що ніхто не наважиться її зняти звідти». Уявляєте – ніяких перешкод!.. Ну, я ще вип’ю з вашого дозволу... А як же я виведу конфлікт у новому романі? Немає боротьби – немає конфлікту. А коли так, то немає сюжету. Немає на чому виявити характери героїв. Усе розвалюється на шматки...