Карась був надзвичайно спокійний. Він дивився на Капусту, на Івана, але думав про щось своє. Раптом він сказав:

– Чудесний експеримент. Мозок п’яної людини збиває стійкість первісного імпульсу. Імпульсу, який уже став стійким. Вадиме, змусьте Івана повернутися на землю. Капуста хай буде тут.

Я наказував Іванові негайно злізти, але це не допомогло. Тоді сказала Інка:

– Іване, друже, я прошу тебе: йди до нас.

Іван підкорився. Він спустився до ганку, повис на руках і легко стрибнув на землю. Він дивився на Інку, на мене. Здається, свідомість повернулася до нього. Я думкою наказав йому йти до кімнати. Він одразу підкорився.

– Мені здається, що треба вдавати, ніби нічого не сталося, – запропонував Карась. – Так буде краще. Але експеримент цікавий. І потім ви помітили – Іван не виконав вашого наказу, а підкорився вимозі Інки. Це теж дуже цікаво. Правда ж?

Запитання адресувалося мені. Але я волів 5и на нього не відповідати.

– Так от, товариші, я запросив вас для дуже важливої бесіди. – Чубарик на мить замовк, оглянув нас крицевим поглядом, мовляв, зрозумійте всю відповідальність того, що я вам кажу, і мовив далі: – Я, як член комісії і голова профкому, маю до вас, власне, не до вас усіх, а до роботів, або навіть до Івана та Марії ряд запитань.

Мене та Івана гіпнотизувала кругла, біла, зовсім лиса голова Чубарика. Інка та Марія ніби не помічали тієї голови, вони щось шепотіли одна одній на вухо. Така необачність!

– Ну, от ви, – Чубарик показав пальцем на Івана, -– що ви там будете робити на планеті Ікс?

– Виконуватиму програму, – відказав Іван.

– Яку програму?

– Її зараз уточнюють і формулюють. А що ви будете робити на Землі?

Такого запитання я не чекав від Івана. Справді, що робитиме Чубарик на Землі?

– Я? Це ви мене питаєте? По-перше, я буду задавати питання, а вам слід відповідати.

– Це так зветься бесіда?

Молодець Іван! Ти справжній молодець!

– Звичайно. А коли ви так уже хочете, щоб я проявив гнилий лібералізм, то я відповім: на Землі я буду працювати з кадрами. Кадри вирішують усе.

– А кадри без вас не можуть працювати?

Чубарик пополотнів. Обличчя його вкрилося краплинами поту. Він люто дивився на Івана, потім на мене. Це, звичайно, я винен. А хто ж виховав з робота такого нахабу?

– Не можуть. Це ясно. Я маю таке запитання: що ви зробите, коли з’явитеся на планету Ікс? Що ви перш за все повинні зробити?

– Я так гадаю, що слід попробувати, чи твердий ґрунт під ногами. А що б зробили ви?

Чубарик розгубився. Він зовсім не підготовлений до такого запитання. Та, напевне, він ніколи не уявляв себе десь на іншій планеті. Найбільшу відстань від Чмихалівки Чубарик долав легко. Це щорічні подорожі до чудодійного Цхалтубо лікувати старий, як світ, радикуліт. А в нього зараз питають, що б він зробив, потрапивши на іншу планету.

– Мені здається, що я, як і всякий командировочний, перш за все знайшов би ту організацію, де я повинен відмітити посвідчення. Аякже! Треба ж встановити число та день прибуття.

Мені хотілося сміятися. Але я стримався. Сміятися в кабінеті начальника відділу кадрів це все одно, що плакати на весіллі.

– А як його порахувати, день та число прибуття? -• запитав Іван. – Адже ми летітимемо сто земних років.

– Ну, це вже дрібниці. А скажіть, будь ласка, ви, – звернувся Чубарик до Марії, – як вам уявляється життя на невідомій планеті?

– Я ще не намагалася уявити. Головне, щоб не було скучно, як у цьому кабінеті. Мені хотілося б одразу взнати все про тих істот, які там живуть.

– Наприклад, що б ви хотіли взнати? – запитав Чубарик.

– Які вони? Люди вони чи, може, великі жуки? Уявіть, може, там розумні комахи. Що тоді? Як з ними жити нам, людям? Вони літають, а ми будемо ходити.

Звідки така думка у Марії? Може, Інка їй підказала? Але ні. Я бачив – Інка зараз також з подивом дивиться на Марію.

– Комахи? Не може того бути, щоб комахи. А як вони нам передають радіосигнали, комахи? – дивувався Чубарик. – Ні, якщо там є хтось розумний, то тільки люди. Тільки такі, як ми, люди. А про комах немає потреби зараз говорити. Це реакційна теорія.

Запала коротенька пауза. Чубарик збирався з думками. Нарешті він поглянув на Івана і запитав:

– А що ви розповісте про нашу Землю тим розумним істотам? Що ви їм таке скажете?

– Перш за все, що Земля наша кругла, що вона має постійну орбіту навколо Сонця, що люди вже літають у Космос, а й досі не знають з чого побудоване ядро Землі, що є на Землі Чмихалівка, де нас зробили люди...

– І про імене скажете? – жартома запитав Чубарик.

– Неодмінно. Про нашу сьогоднішню бесіду.

Відповідь, очевидно, дуже сподобалася Чубарикові. Він був задоволений. Його лисина заблищала на сонці. Взагалі, він зараз весь блищав. І скельця окулярів блищали, і лисина блищала, і очі блищали. Він міг би зараз стати взірцем блискучої людини, яка дуже задоволена життям.

Іван раптом підвівся і сказав:

– Я гадаю, наша бесіда вже закінчена. Давайте підемо звідси.

– Ні. Не закінчена, – заперечив Чубарик.

– Я не розумію вас. Ви хочете бесідувати, а я не хочу. Що ж нам робити?

– Але...

– Ми ж тут люди рівні. Чи не так?

– Звичайно, рівні. Але існує якась дисципліна. Відповідальність, наприклад, теж існує. Я, наприклад, можу вас запросити на бесіду і ви повинні прийти.

– А чому?

– Ну, як вам сказати. Ви повинні мені на деякий час підкоритися. Я виконую свої службові обов’язки. Існує такий порядок, що менший підкоряється старшому.

– А звідки це відомо, що я менший?

– Але ж ви тільки напівлюдина.

– Гаразд. Я напівлюдина. Але я буду летіти на нову планету, а не ви. Чому? Чому напівлюдина полетить, а людина сидітиме отут у кабінеті? Може, ви мені відповісте?

– Кожен виконує те, що йому доручено.

– Але мені не доручали розмовляти зараз зі вами.

– Слухайте, це вже занадто. Зрештою, вам, напівлюдині, треба з винятковою повагою ставитися до справжньої людини. Я можу змусити вас робити те, що схочу.

– Немає логіки у ваших думках. Ви мене можете змусити робити, що схочете, але і я можу вас змусити.

– Ні.

– У нас же на Землі рівність і братерство. А коли так, то ніякого примусу не повинно бути.

Я милувався з свого Івана. Мій характер! Але чому це змовк Чубарик? Він розгубився? Ні, такі, як Чубарик, ніколи не втрачають здорового глузду. Я помітив, як він дивиться на мене. Так і є. Зараз почнеться атака.

– Це ваша школа виховання? – звернувся він до мене.

– Моя. Вам не подобається?

– Ми на цю тему з вами окремо поговоримо.

– Є така думка, що наші космонавти цілком готові до тих випробувань, які їх чекають. Є ще така думка: вони гідні нас, людей Землі.

Чубарик поглянув на мене дуже серйозно. Принаймні, так мені здалося. Він був вражений. Він ще не знав чому, але одразу змінив свій настрій.

– Справді, є така думка?

– Звичайно. Досить тверда і переконлива. Отже, нам тут немає чого марнувати час.

– Хіба що так. Коли є така думка, тоді все ясно.

– Мені нічого не ясно, – раптом втрутилася в розмову Марія. – Мені не ясно, чому я обов’язково повинна летіти? А коли у мене немає ніякого бажання кидати Землю? Ви що скажете, Вадиме?

– Треба.

– Я цього не розумію. Чому треба мені, а не Чубарику?

– Маріє, зараз Чубарик потрібний на Землі. Без нього нічого на світі не встоїть на своєму місці. У його руках кадри. А там, на Іксі, він зараз не потрібний.

– Це я не потрібний? – люто поглянув на мене Чубарик. Потім поступово до нього дійшов зміст моїх слів. – Звичайно, я дуже потрібний саме тут. Звичайно, ви маєте рацію. А тобі, дівчино, треба викинути з голови пусті думки.

– Вони не пусті. Я хочу бути разом з Інкою і Вадимом.