– Ну, це вже дитяча примха, – не здавався Чубарик. – Ти полетиш. І там розповіси, яка то сила на Землі жінка. Вона рівноправна, ця сила. Вона має в нас усі права.

Інка кинула на мене погляд. Не витримала. Адже ми умовилися нічого не думати один про одного в присутності Івана та Марії. А вона поглянула на мене, і я бачив – той погляд перехопив Іван. Він підвівся і пішов до Інки. Він сів біля неї. Мені на серце впала краплина болю. Невже ця краплина є ревнощами? Добре, що вона маленька, тая краплина. Але що це, Марія йде до мене? Так і є. Вона сіла біля мене дуже близько, потім піднесла руку до мого чуба і розкуйовдила його. Вона запитала:

– Тобі неприємно?

Дивна річ – вона, Марія дивилася на мене такими ж очима, як Інка.

– Що це тут відбувається? запитав Чубарик. Він навіть підвівся з стільця.

Можливо, ще трапилися б якісь події в цьому кабінеті, але несподівано на порозі з’явилися Карась і Прюст. Професор був схвильований. Він тримав у руках бланк телеграми. Він трохи похмуро дивився навколо.

– Шукав скрізь вас. Ледве знайшов. Дуже важливе повідомлення. Астрономи встановили, що найбільш сприятливий момент для запуску космічного корабля наближається. Точно я не знаю, коли має бути старт. Але ми повинні завтра зранку доставити наших космонавтів на космодром. Вертольот буде о десятій ранку.

Карась сів на стілець. Сьогодні він був утомлений. Поглянувши на Марію та Івана, він сказав:

– Що ж, винен перед вами. Я гадав – матиму час, щоб ближче познайомитися з вами. Але ось ця телеграма. Ходімо зі мною. Нам треба поговорити і попрощатися.

Ми пішли вулицями містечка. Попереду, обійнявши за плечі Івана та Марію, Карась. Позаду – ми з Інкою та Прюстом. Прюст мовчав. Він також був трохи сумний. Він мовив:

– Ну, от і все. Тепер нам доведеться тільки думати все життя про долю Івана та Марії.

Карась говорив. Він не турбувався, чи чуємо ми його, чи ні. А може, він хотів, щоб ми його слухали?

– Я не був з вами. Мені дуже хотілося бути біля вас. Але я не міг заважати справі тільки тому, що люблю вас. Та я вас бачив і чув. Я бачив на телеекрані кожен ваш крок, я чув усі ваші розмови. Вони записані на магнітофон. І я тепер знаю, що ви є майже справжніми людьми. Ви дуже близько стоїте біля людини. Я прошу вас тепер: бути завжди, за всяких умов -і людьми. Гадаєте, це лірика? Ні. Це не лірика. Я повинен вам це сказати. Мине ще кілька днів і світ заговорить про вас. Кожне слово, яке прийде від вас звідти, з далекого, холодного космосу, з далеких галактик, кожен ваш сигнал – буде святом на Землі.

– А нам неодмінно треба летіти туди? – запитала Марія.

– Неодмінно.

– А мені так подобається наша Земля.

– Можливо, ви ще повернетеся на неї. Але коли? – про це зараз навіть гадати не можна. Зараз люди тільки намагаються пізнати Всесвіт. Ви їм допоможете в цьому. Ви зробите багато, ще ніхто не зробив стільки для науки. А як повернетеся – Земля, всі люди світу обійматимуть вас.

– А для чого людям потрібна ота планета Ікс? – запитав Іван.

– Поки що це треба знати заради того, щоб наша наука рухалася вперед. А колись настане такий час, що людина змушена буде шукати притулку на інших планетах. Ви прокладете першу стежку до інших галактик.

– Ви наш батько? У всіх на Землі є батько і мати. А ви наш батько, так? – запитала Марія.

– Так. Будемо вважати, що так. – Коли Карась говорив ці слова, у нього трохи дрижав голос.

– Коли так, то вам боляче з нами розлучатися? – Я не зміг прищепити Іванові такі думки, а Інка змогла.

– Мені боляче. Дуже боляче. Я хотів би, щоб ви були зі мною. Але так треба.

– Ви знаєте, що таке кохання? – запитала знову Марія.

Карась деякий час мовчав. Він був вражений. Він тільки не виказував цього. Він навіть не озирнувся на нас. А, напевне, йому зараз хотілося поглянути на Інку. І на мене також.

– Знаю. Дуже добре знаю, – мовив він. – Ти хочеш сказати, що тобі відоме це почуття? Але ти обдурюєш себе зараз. Ти не можеш кохати.

Ми з Інкою поглянули один на одного. Не знаю, що прочитала Інка в моїх очах. А я в її очах прочитав сміх і здивування. А може, то не був сміх? Може, то так іскрилися її очі? Напевне, іскрилися. Мені зараз хотілося взяти її за руку і сказати щось дуже ніжне. Але між нами йшов Прюст. Він прислухався до розмови Карася з роботами і мовчав. Коли заговорили про кохання, він поглянув на нас. Він усе дуже добре розумів, Прюст. Бо інакше навіщо ж він так поблажливо усміхався зараз. Ішов собі тихо і раптом почув про кохання. Почув і йому стало весело.

– Ви вже вирвалися з-під впливу своїх вихователів, – вів далі Карась. – Це дуже добре, що вони залишили у вашій свідомості багато хороших якостей. Це надзвичайно добре. Але ви зараз мусите самостійно жити і мислити. Ви не піддастеся чужому впливові. Ви знаєте багато і вмієте також багато. Може, не кожна людина стільки знає і вміє. Отже, тепер вам лишається все те застосувати в дії. Людство чекає від вас подвигу. А найбільше – наша країна. А ще більше – я. Вадим та Інка,

– Карась таки обернувся. Обернулися й Іван та Марія. Ми кивнули головами.

Біля котеджу зупинилися.

– Шкода, що у нас мало часу, – сказав Карась, і– Мені, принаймні, дуже шкода. Я так і не встиг з вами подружити. Та що вдієш? Так сталося. Але, я гадаю, ми розлучимося завтра з любов’ю. Чи не так?

Роботи мовчали. Цікаво, що вони зараз думають?

Карась та Прюст потиснули нам руки. Ми лишилися самі. Ми стояли і дивилися їм услід.

...Десять годин п’ятдесят чотири хвилини.

Ще лишається чекати шість хвилин.

В бункері приглушений гомін. Скільки нас тут? Нас – кореспондентів газет, журналів, радіо та ще телебачення. А крім кореспондентів – учені, працівники космодрому, космонавти. Нас тут зараз дуже багато.

Ми стоїмо поряд – я та Інка. Я тримаю її руку. Рука іноді здригається. В очах Інки – смуток.

Ми мовчимо.

Десять хвилин тому, коли всі формальності були закінчені, коли фотокореспонденти та кінооператори вже мали залишити приміщення, Іван та Марія зажадали від начальника польоту, щоб я та Інка прийшли до них.

Обійми наші були гарячі. Марія сказала мені:

– Ти мене не забудеш, Вадиме?

– Ні.

– Дозволь мені на прощання розпатлати твоє волосся. Я ж більше ніколи цього не зроблю.

Вона не чекала дозволу. Вона розкуйовдила волосся, а потім пригладила його.

– Я завжди пам’ятатиму тебе, Вадиме. Усі двісті років, які житиму, пам’ятатиму тебе. А ти, коли цілуватимеш Інку, думай також про мене. Гаразд?

– Гаразд.

А поряд Іван, прощався з Інкою. Він був мужній. Він обняв її за плечі і дивився у вічі.

– Прощавай, Інко. Може, назавжди. Я радий, що ти лишишся з Вадимом. Адже він такий як я. Правда?

– Правда.

– А коли ти його любитимеш, то й мене також. Правда?

– Звичайно. А ти в польоті будь ніжний і хороший з Марією. Ти обіцяєш мені це?

– Обіцяю. Адже я знаю, що душа в неї твоя.

– Добре, Іване. Ми будемо дуже скучати за вами. Нам з Вадимом сумно розлучатися з вами.

...Десять годин п’ятдесят вісім хвилин.

Потім Іван та Марія прощалися з Карасем і Прюстом.

– Усе буде гаразд, дорогі мої. Щасливої дороги! – говорив Карась, обіймаючи на прощання космонавтів.

– Я певний. Я переконаний, що ви щасливо прилетите на планету Ікс. Коли б я дочекався вашої інформації! Це було б чудесно. Тоді тільки можна сказати – чи мій роман відповідає дійсності. – Прощавайте, – сказав Прюст, тиснучи Іванові та Марії руки.

...Без п’яти секунд одинадцята.

Далеко, кілометрів за півтора від нас, величаво здіймається в небо космічний корабель. Я нічого не можу сказати про його технічні якості. Він дуже великий, цей корабель. Ще ніхто в світі такого не запускав у небо. Корабель стоїть на спеціальному пристрої.