Пружини дивана на ранок перетворюються на лютих вампірів, які безжалісно впиваються в мої боки. Коли я увечері лягаю спати, пружини приймають мене, як найдорожчого гостя. Але це триває, поки сон не склепить мої очі. Десь опівночі я вже почуваю, як металеві зуби вгризаються в мої боки. Мене тоді поймають песимістичні почуття – навіщо жити на світі і піддавати себе вічним мукам? Людина вигадала диван, а він тепер поїдає людину живцем.

Тому, як тільки блисне сонце, я схоплююся на ноги і намагаюся триматися подалі від дивана. Я навіть боюся дивитися на нього.

До восьмої години ще далеко. О восьмій я йду снідати до готелю. Я витягнув блокнота і почав думати про репортаж. Головне, треба його розпочати ударним реченням. Коли перше речення вразить Золотого Зуба, то репортаж піде.

Капуста, лежачи в ліжку, спостерігав за кожним моїм рухом. Він помацав свої котячі вусики, примружив зелені оченята і запитав:

– Пишеш?

– Думаю писати.

– Про людей, яких роблять у майстерні?

– Про них.

– Це щоб інші навчилися?

– Атож.

– Ото діла тоді підуть. Наробимо таких людей. Хай працюють. Я, наприклад, лежу собі, а він, отой роблений, замітає подвір’я. Будуть тоді люди жити. Тільки навіщо ж їх на інші планети посилати? І на землі діла для них вистачить.

– А ви ніби лаяли, що людей почали робити в майстерні.

– Я? Та що ти плетеш, – Капуста навіть підвівся з ліжка, – хай роблять. Бо одно другому не завадить.

Я поклав блокнота. На вулиці парувала земля. Ранкове сонце ще тільки-тільки торкнулося до неї несміливими пальцями, а вона запарувала. Роса обсипала ртутними кульками молоду траву. У лісі пташки розповідали одна одній про те, що ось настав новий чудовий день життя. Ніяких підстав для смутку немає.

Дуся стояла на східцях готелю і дивилася на мене.

– Доброго ранку! Ви дуже гарні на ранковому сонці, – сказав я.

Дуся засміялася і затулила рота рукою. Стріли Амура чомусь не летіли в моє серце.

– Цілком можливо, що під проміннями місяця дівчата бувають ще кращими. Але я в цьому не переконався.

– Хіба вчора не було місячно? – запитала Дуся. Вона не сміялася. А мені так подобається, як вона затуляється рукою.

– Учора? – вдавано здивувався я. – Учора місяця не було.

– Шкода, – вона з докором поглянула на мене і додала: – Коли ви кинете свого Капусту? Вже всі поїхали, лишився тільки Прюст.

– О, Дусю, ви найкраща дівчина в світі, бо зараз рятуєте мене від самогубства. Краще пірнути у вічну темряву, ніж у лещата Капустяного дивана. Ведіть мене до кімнати.

– Ви хочете самі жити чи з Прюстом?

– Звичайно, з Прюстом. Може, я в нього позичу трохи геніальности. Хочу до Прюста.

Ми з Дусею підійшли до дверей, на яких стояла цифра шість.

– Тут, – сказала Дуся. – Ви довго в нас будете?

– Мила моя Дусю, я буду рівно стільки, скільки потрібно, щоб з мого нещасного серця лишилися тільки скалки. Потім я все життя збиратиму їх.

Прюст писав. Коли я зайшов до кімнати, він поглянув на мене таким поглядом, ніби я був прозорою рідиною в колбі. Той погляд пройшов крізь мене, стіну, нашу землю, крізь усі планети Сонячної системи. Прюст писав. Він нічого не помічав. Він був зараз схожий трохи на святого, трохи на божевільного. (Зважте: автор ніколи не бачив святого і божевільного. Він міг щось переплутати). Я привітався. Він не відповів. Для нього зараз не існувало іншого світу, ніж той, який буяє в його уяві. Погляд Прюста зупинився на моїх черевиках. Він дивився на них і усміхався. Усмішка була м’яка, добра, навіть ніжна. Я гордий тепер за свої черевики. Може, на них він помітив не лише пилюку, а й цікавий сюжет. Чи, може, мої черевики породили в його уяві якийсь образ. Він раптом відірвав свій погляд і почав швидко писати.

– Так! Чудово! Надзвичайно! – вигукнув Прюст, повернувшися з небес на грішну землю. Він дивився на мене майже свідомим поглядом. – Надзвичайно приємно з вами познайомитися. А ви хто будете?

Я стисло розповів, хто саме буду я.

– Це добре. Мені дуже хочеться з вами поговорити. Скажіть, варто писати роман про роботів, які полетять на іншу планету? Як ви гадаєте, це актуальна тема? Чи є тут проблема? Який соціальний смисл?

– Неодмінно напишіть. Тут є все, що потрібно.

– Я теж такої думки. Надзвичайно цікаво! Головне – немає новатора і консерватора. Чомусь у всіх моїх творах вони є. Їх двоє космонавтів-роботів, а навколо них – космос. Це чудово!

– Справді. Один робот може бути стилягою. Одягніть його у вузенькі штанці – і все готове, – запропонував я.

– Так, так. А вона, його супутниця, дуже свідома. Вона його любить.

– Але не признається йому. Бо він стиляга.

– Звичайно. А потім, коли він перевиховається під впливом космічного проміння і радіації, у них настає щасливе кохання.

– Так. Тільки тут треба ставити крапку. Щасливе кохання, це, знаєте, річ дуже така... – не закінчив я речення.

– Яка?

– Така, що її не визнають редактори видавництв. Скажуть – секс.

– Розумію.

– А секс то річ страшна. Допускається у нас у необмеженій кількості тільки в перекладній літературі Заходу.

Мені стало дуже весело від цієї розмови.

– Складну проблему ви хочете вирішити, – мовив я, – тільки ж, як казав Карась, роботи відрізняються від справжніх людей тим, що не вміють почувати. У них немає серця.

– Дивно. А я над цим не подумав. А коли немає почуттів, то який же тут сенс? І секс?

– Справді.

Прюст схилив голову. Зараз упали на землю його чудові ідеї і розлетілися на шматки. І в усьому винен я. Мені хотілося врятувати майбутній роман, я сказав:

– Але це тільки припущення. Нам з вами доведеться працювати над цим питанням. Коли робот має бути схожий на людину, то він повинен мати і людські почуття. Ми з вами маємо зробити, щоб робот був цілком сучасний.

– Так, так. А коли вони будуть сучасними, то повинні читати сучасну літературу і розуміти її.

– Тоді треба вирішувати питання дуже просто: все відбувається на Землі. І ніякі вони не роботи, а наукові працівники. Вони щось винаходять. Припустімо, якусь там хімічну формулу. Вона винаходить, а він – ні. Тоді вона заради кохання каже, що він винахідник. Тут все – і особисте, і виробниче... – Я говорив з запалом. З генієм інакше розмовляти не можна.

– Це ви самі придумали? Просто чудово!

– Головне, читачі та, можливо, критики відразу зрозуміють, що й до чого. А це дуже важливо. На цьому все тримається – щоб гранична ясність була в усьому. Щоб відкрив книжку і з першої сторінки вже знав, чим все закінчиться. А то он Шолохову й досі пишуть читачі листи, мовляв, а куди ж пішов з останньої сторінки Григорій Мелехов. Просто неподобство! Коли ж усе ясно, жодного такого листа автор не одержить.

– А знаєте, у ваших словах є сенс. Все це треба виносити в собі. – Прюст багатозначно поглянув на мене.

Він замовк. Я теж. Він почав виношувати в собі. На його широкому чолі, ніби хвилі на озері, заграли зморшки. Він шморгав носом і трусив гривою. Потім він підійшов дуже близько до мене, вхопив за ґудзика і почав його крутити.

– Треба писати по-новому. Треба писати так, щоб усе було не ясно. Чудова новаторська ідея.

Він подав мені ґудзика.

– Дякую, – сказав я, ховаючи ґудзика в кишеню.

– Будь ласка. То ми маємо сьогодні вирішувати, яку душу вставити роботам? А що ви думаєте про це? – запитав Прюст.

– Я цілком погоджуюся з вами – потрібний еталон.

– Хіба я десь говорив щось подібне?

– Учора на засіданні наукової ради.

Прюст хвилину подумав і сказав:

– Пригадую. Справді, учора була наукова рада. Отже, ми маємо знайти такий еталон?

– Доведеться шукати. Добре було б прочитати роботові таку книжку, де є позитивний герой. Цілком позитивний. Без жодної плями, – запропонував я.

– Справді. Про такого героя, здається, була дискусія.

– Серед критиків, – додав я.

– Правильно. Але, здається, формули не знайшли.