Сьогодні дивний ранок. Шкода, що всі весняні ранки дуже схожі один на одного. Прюст, напевне, знайшов би щось нове, а я не знаходжу. Мені всі весняні ранки надзвичайно подобаються. І небо занадто голубе, таке голубе та густе, що його можна ножем різати. І хмари надзвичайно гарні. Прюст би написав, що вони схожі на табун білих коней. А я не можу так написати. І сонце чудесне. Зараз воно спокійне. На ньому не передбачаються плями. Принаймні, газети щось не повідомляють про вибухи на ньому. Це добре, що воно сьогодні дуже спокійне, сонце. У нашому містечку сьогодні немає спокійних. А ще коли сонце почне вибухати та кидати на Землю занадто багато космічних променів і різних частинок атома, коли цього дня ще сонце буде хвилюватися. тоді можуть статися непередбачені події.

Ні, хай буде сонце спокійне. Без плям. Без вибухів.

Сьогодні о дванадцятій годині оживуть роботи. Уявляєте? Сьогодні вони народяться по-справжньому. Сьогодні вони зроблять перший крок у життя.

Людям краще народжуватися. У них уже в генах та хромосомах закладена програма на все життя. І характер там. І талант чи бездарність – теж там. Рости собі, дитино, та розвивай те, що тобі батьки заклали в хромосомини. Живи! Поки ти малий – мама і тато клопочуться біля тебе. І бабуся та дідусь псують тебе пестощами. Звичайно, ти, поки малий, намагаєшся всіляким чином проявити себе, довести, що ти можеш дещо робити й сам. Наприклад, ти сам можеш ковтати ґудзики і металеві кульки від дитячого більярда. Мине якихось там сім років, і ти вже в школі. Ще промайне кілька років, ти вже пробуєш смак цигаркового диму і граєш у дворовій футбольній команді. А там, дивись, твої батьки доводять усім, що ти єдина на світі дитина з винятковими здібностями, бо вони заклали тобі дуже хороші хромосоми, а за конкурсом! до інституту ти не пройшов тому, що навкруги блат. А в твоїх батьків, які так мудро заклали тобі хромосоми, ніякого блату немає. Але все ж таки ти пробив собі дорогу, І десь там, як уже поверне на третій десяток, ти вже талановитий інженер-хімік, чи, може, мікробіолог, чи, може, навіть ветеринарний лікар або письменник. На цей час ти вже сам будуєш своє життя, турбуєшся, щоб продовжити свій славетний рід. І знову народжується дитина з чудесною програмою. Гени й хромосоми вічні.

А з роботами все навпаки. Все не так. Усе по-новому, У них хромосом немає. У них зараз мозок чистий, як напівпровідник. Чистий, як алмаз. Коли мозок створює душу, то і та душа зараз чиста і прозора. Дитина після свого знайомства з життям, після того, як вона дещо вже починає розуміти, дуже любить часто говорити слово: «Дай». А що полюбить робот? Чи йому сподобається таке слово? Чи, може, він одразу почне казати: «На».

Мене ще непокоїло питання: а хто він мені буде, отой робот? Я йому віддам усе, що маю. Звичайно, я від нього приховаю оті плями капіталізму, які десь там ховаються в моїй душі. Неодмінно приховаю. Навіщо вони йому? А все краще – віддам. То хто ж він буде для мене, який родич?

А що, коли я його назву своїм сином? Га? Одразу в мене буде такий великий, гарний і мужній син. Може, хтось думає, що я не маю на те права? Маю. Кажуть же в народі: не той батько, хто народив дитину, а той, хто виростив. А вирощуватиму його я. Це чудово. У мене буде син. Він зараз народиться і житиме. Я його зроблю і без хромосом схожим на мене. Я його любитиму, і він мене – також.

Цікаво, які думки непокоять зараз Інку? Що вона думає сьогодні? Що навіяв їй чудесний ранок, табун білих коней на небі і сонце, яке не має плям? Спокійне сонце.

О дванадцятій дня всі працівники інституту зібралися до лабораторії номер вісім. Сьогодні тут спокійних не було. Навіть Чубарик схвильовано дивився на невеличкий поміст, де стояли роботи. Інка протиснулася до мене. Вона була зосереджена і дуже серйозна, моя Інка. Чудна, хіба нейтрино може бути таким серйозним? Йому зовсім не личить бути таким. Вона сказала:

– Ти хвилюєшся, Вадиме?

– Угу.

– Я також.

– Сьогодні увечері зустрінемося?

Інка покрутила головою. Не зустрінемося. Їй ще не має двадцяти років. Вона ще не може зустрічатися з хлопцями. Не доросла. Трапилася б нагода, я запитав би в її чудесної мами: коли вона вперше покохала? Скільки їй було тоді років? Але зараз треба думати зовсім не про кохання. Зараз усі чекають надзвичайної події у житті нашої планети. Треба думати про те, як воно буде далі. Як людина народиться на світ і як вона житиме.

До мене підійшов Чубарик.

– Слухайте, а чому це ви не прийшли до мене за порадою? Знаєте, є така думка, що я повинен бути вашим наставником. Тобто: ви виховуєте робота, а я повинен здійснювати над вами контроль. Я все чекав, коли ви прийдете, але ви не прийшли.

– А чия це така думка? – запитав я.

– Авторитетних керівників.

– Передайте, будь ласка, авторитетним керівникам, щоб вони самі висловлювали свої думки, коли вони у них є. Я готовий їх слухати. А з приводу контролю – говоріть з Карасем. Я зараз підкоряюся йому.

– Я волів 5и, щоб ви самі поговорили про це з Карасем.

– Навіщо ж?

– Який ви, справді. Ну, уявіть, ви наробите помилок. Тоді ви один і відповідатимете. А коли я здійснюватиму контроль, тоді я відповідатиму.

– А коли я не боюся відповідальности, тоді що робити?

– Як знаєте. Але, на мій погляд, довірити таку справу одній людині та ще без контролю над її діяльністю, – просто безглуздя Скрізь повинен бути контроль і перевірка. Контроль і перевірка діяльности.

Я вже не слухав Чубарика, Карась вийшов наперед, підніс руку догори і почав:

– День сьогодні який! Може, колись цей день стане святом для нас, біофізиків, – сьогодні вперше робот перетвориться на людину. Кожна людина має своє ім’я. Давайте і ми дамо ім’я нашим роботам. На мій погляд, треба дати найбільш розповсюджені ім’я. Як ви гадаєте?

З натовпу хтось сказав:

– Іван та Марія.

Я впізнав голос. То казав Капуста. Молодець Капуста! Вніс таки свій вклад у справу космонавтики.

– Гадаю, заперечень не буде? – запитав Карась. – Отже, товариші, за півгодини Іван та Марія оживуть. Їхні вихователі готові почати роботу. Але до вас є прохання: протягом двох місяців ніхто не повинен підходити до Івана та Марії. Поясню: роботи дуже чутливі до імпульсів людського мозку. Вони одразу сприймають імпульси і цілком піддаються їм. У людей немає двох схожих імпульсів. Роботи відразу матимуть настройку на імпульси їхніх вихователів. Але, щоб позбутися можливих відхилень, ми повинні бути обережними. Тому тільки вихователі будуть протягом двох місяців з роботами. Попереджаю, після того, як я зніму запобіжники, ми не можемо стояти близько біля роботів. Роботи залишають лабораторію і підуть у котеджі, що збудовані в лісі. Ми можемо йти на відстані двадцяти кроків. Прошу вас підкорятися цим вимогам. А зараз прошу вихователів підійти сюди.

Карась не назвав наших прізвищ. Він не хотів називати їх тому, що мусив сказати прізвище Інки.

Ми підійшли. Я та Інка.

Чого це я так хвилююся? Вдруге в житті я так хвилювався. Вперше, коли складав державний екзамен. Тоді в мене чомусь хололи п’яти. Тепер знову холонуть. Це ні к бісу не годиться!

Звідси, з помосту, я помітив Прюста. Він стояв у кутку і пильно дивився на роботів. Він напише про цю урочисту хвилину. У нього зараз народжуються образи та ідеї. В цьому я переконаний.

Карась підійшов до Івана та Марії і зняв запобіжники. Він сказав:

– За три хвилини світло розбудить наших роботів. Тепер прошу всіх залишити приміщення.

Кімната лабораторії спорожніла. Тільки біля дверей стояли Карась та Левандовський. Той самий Левандовський, який своїми руками ліпив роботів. Вони стояли вдвох і дивилися на нас.

Минали хвилини. Я відчував, як пульсує кров у скронях, і свої холодні п’яти відчув. Дихав я не на повні груди, а лише часткою легенів. Це щоб не розбудити Івана.

Як він проснеться, Іван? Як народиться на світ? Як увійде в прекрасне життя мій Іван? Мій? Звичайно, він буде тепер моїм. Адже і мозок, і душа в нього будуть мої. (Душа? А що це таке, душа?). Іван буде моїм сином. Я зроблю його цілком схожим на свого батька. Шкода, що в нього немає серця. Він, як запевняв Карась, не вмітиме почувати. А шкода. Дуже шкода. Як це можна жити і нічого не почувати?