Ні, Карась не природжений промовець. Він не вмів володіти жестами. Він навіщось недоречно махав лівою рукою. В кінці промови він сказав:

– Завдання нашого інституту – підготувати космонавтів-роботів, які мають здійснити політ і системою сигналізації, що поєднує в собі радіо та промені лазера, вони передадуть на землю свої спостереження. Вам відомо, що деякі країни вже робили спробу надсилати кібернетичні устаткування на інші планети. Але особливого успіху це не принесло. Ми одержали тільки підтвердження наших припущень. Але нової інформації машини не дали. Ми ж маємо надіслати ,на планету Ікс розумних, здатних

самостійно мислити роботів. Щоб розумні істоти планети Ікс мали якесь уявлення про людей Землі, ми виготували роботів ось такими.

Карась відсунув плисову завісу, і я вперше побачив тих людей, котрих, як твердив Капуста, зробили в майстерні.

Праворуч стояла дівчина. Вона була в голубій сукні. Голова гордо піднята догори. Кирпатий ніс, трохи товстуваті губи. Русяве волосся пасмами лягало на плечі.

– Чудова дівчина, правда? – запитав я.

– Тобі подобається?

– Дуже.

– Залицятимешся до неї?

– Неодмінно.

– А подивися на чоловіка. На кого він схожий?

На сцені стояв другий Левандовський. Йому тільки трохи менше дали чорного кольору. Це щоб люди на другій планеті не подумали, ніби в нас тут такі вже всі смуглясті та чорнобриві.

– Нам вдалося моделювати людський мозок. Наші роботи здатні не тільки запам’ятовувати і передбачати, вони здатні до самостійного мислення. І, можливо, тільки одне відрізняє їх від людей – невміння почувати. А без почуттів, без емоцій людину уявити не можна.

Ефект, викликаний появою роботів, був надзвичайний. Мені було видно профіль Прюста. Він витягнув тоненьку шию і голова його повисла, ніби кудлатий звір. Він вихопив з портфеля блокнота і почав писати. Мабуть, занотовував враження від зустрічі з роботами.

– Наші роботи мають ще одну властивість. Вони сприймають імпульси людського мозку і цілком їх відтворюють. Молекулярний апарат роботів може перехоплювати риси характеру, поведінки, естетичні смаки, мрії людини. Така властивість молекулярного мозку дає нам можливість повністю передати властивості однієї людини нашому роботові. Звичайно, можливості робота поки що трохи обмежені. Але зважте – це перші наші немовлята.

Карась зробив велику паузу. Він втомився, оцей чоловік з статурою атлета. Він, мабуть, не любив виголошувати довгі промови.

– Наше завдання зробити роботів цілком сучасними людьми. Нас не турбує проблема опанування роботами точних і гуманістичних наук – ми вже маємо записаний на магнітофонну плівку повний курс лекцій з першої класи і до останнього курсу політехнічного інституту. Нас турбує інша проблема – ми повинні надати роботам риси нашого молодого сучасника. Ми хочемо, щоб на іншій планеті роботи цілком представляли нашу сучасну (молоду людину. Цьому питанню й присвячена конференція.

З доповіді я довідався, що роботи зроблені з особливого пластика, надзвичайно стійкого і міцного. Живляться роботи енергією світла. Мінімальна кількість світла забезпечить повноцінну діяльність робота на дві доби. Як тільки будуть зняті запобіжники – роботи почнуть своє свідоме життя. Єдина вада – робот має одержувати тільки позитивну інформацію та позитивні пізнання. Його не можна переконувати в тому, що він має помилкові погляди на речі. Це робить проблему дуже відповідальною. Тільки живий еталон, живий зразок може настроїти робота, передати йому помисли, думки і прагнення.

– Інко, я заздрю їм.

– А я ні.

– Я полетів би на невідому планету.

– І звідти писав би до журнала репортаж?

– Звичайно.

– А я їстиму «Ракові шийки» на кондитерській фабриці? Слухай. Це професор Піфагоренко-Волоцюга.

Професор пішов до трибуни зиґзаґами, ніби не існувало тієї істини, що найкоротша лінія – пряма. Перехилившись через край трибуни, він дивився в зал і ворушив бровами.

– Я мушу сказати. Я обов’язково зараз скажу, що вся оця справа з робото-людьми мені не подобається. Навіщо? Навіщо, я вас питаю? Треба було зробити звичайну машину – і все. І все? Ні – не все. Треба було дати машині програму. Навіщо оці метафізичні балачки про якусь душу для роботів? Я вас про це питаю? Питаю. Ми вчені? Так. Нам властиві ідеалістичні погляди? Я вас питаю – властиві? Ні, не властиві. Для чого оці розмови про характер? А що це таке – характер? Це щось літературне. А ми фізики. Ми фізики? – Він зупинився на цьому запитанні і довго читав короткозорими очима якогось папірця. Папірець, мабуть, був не той. Він витяг з кишені цілу купу інших і почав шукати. Нарешті потрібний папірець потрапив до його рук. Він грізно ним потрусив у повітрі і сказав: – Ми не алхіміки, хотів я сказати. Ми матеріалісти. Вміємо ми логічно мислити? А мій шановний колега забув про цю логіку. Забув? Забув. Карась хоче здивувати живі створіння планети Ікс. А чи існує така планета? Хто її бачив, таку планету? Це тільки припущення. А що таке припущення? Астрономи доводять, що вона є. Є? Де є? А оці сигнали – міт. Міт? Їх розгадав хтось? Хто? А може, сигнали подають кажани. Кажани? Кажани. У них є така апаратура. А може то миші велетенських розмірів. Може? Або мурахи. Мурахи? Так. Вони колись трохи не заволоділи нашою землею. Подужайте, яке буде уявлення в летючих мишей про людину Землі? Я ще щось хотів сказати. Але на цьому кінчаю.

– Ну? – поглянула на мене Інка.

– Ціцерон.

Піфагоренко-Волоцюга таки згадав, що він хотів сказати:

– Треба надіслати машину. Вона передасть нам на Землю повну інформацію. Оце я хотів сказати.

Інка взяла мого блокнота і намалювала Піфагорові штани. Я їх упізнав одразу. За них я колись вхопив двійку. Це було дуже давно. Але штани у мене так усе життя й асоціюються з двійкою.

Чубарик ішов до трибуни широким кроком. Коли широкі кроки роблять низенькі люди, ці люди вважають, що це надає їм величі та підносить над іншими.

– Товариші! Професор Піфагоренко-Волоцюга має рацію. Є така думка...

Чудовий це вираз – є така думка. Вимовляти його може не кожен. Його вимовляти може тільки той, хто має за спиною ще когось. Мовляв, навіщо вам про щось міркувати та сушити мозок, коли вже є така думка. Сидіть собі та слухайте. А коли хочете, то просто приєднуйтеся до тієї думки, яка вже є. Дуже зручна формула для деяких невігласів.

– Так от – є така думка, щоб на іншу планету надіслали іменно машину. Іменно! Хто вони? – Чубарик зробив жест у бік застиглих роботів. – Які ж вони роботи, коли вони можуть мислити? Це ж люди. Якщо вірити нашому шановному Карасю, то вони дуже швидко одержать вищу освіту. Ну, а коли так, то вони вже кадри! Не можуть вони почувати? То не аргумент. Деяким людям теж усякі почуття заважають жити та робити корисну справу. Нехай не почувають. Нехай! їм треба вставити душі? Ну, знаєте, це вже не відповідає нашій ідеології. Які ще там душі? Це все дурниці! Ніякої душі в .людини немає. Ну, а коли все ж таки ви не будете рахуватися з авторитетною думкою і хочете надіслати на іншу планету роботів, то їм не душі потрібні, а документи. Треба їм наш паспорт. Це раз. Треба їм профспілковий квиток. Це два. І ще треба посвідку про народження. Ну, а такий документ, як особисте посвідчення працівників нашого інституту – обов’язково.

Чубарик переможним поглядом оглянув зал. В його очах було стільки сталі, що всі оті вчені мусять нарешті усвідомити свої помилки.

– Ну, полетять вони на планету Ікс. А далі що? Далі що? Я вас авторитетно запитую. Хто їм повірить, що вони з Землі? Я ще раз категорично повторюю – є така думка, щоб роботів забезпечити справжніми документами. Тоді вони стануть схожими на людей.

У залі засміялися.

Виступили ще троє вчених. Вони говорили здебільшого формулами. Який код зручніший для передавання інформацій з Ікса на землю. Як слід чергувати передачі, щоб сигнали були стійкими. Яка інформація надходитиме на Землю, поки ракета летітиме до планети Ікс. Біля яких саме зірок і планет пройде ракета, які там умови для проходження світлових сигналів.