– Дивне запитання. Коли б я працював, то не прийшов би. Наша Чмихалівка таке нікчемне містечко, що тут не легко влаштуватися на пристойну роботу.

– А на будівництві заводу біологічних кормів? Я читав об’яву, що їм потрібні муляри.

– Я не муляр і не збираюся ним бути. У мене середня освіта.

– Хто батько у вас?

– Мастильник на залізниці. Але яке це має значення?

– Комсомолець?

– Бувший. Але що це за допит? Мені сказали, що вам потрібний сучасний юнак. От я і є.

Розмову вів я, але Прюст зробив жест рукою, ніби спиняючи мене, і сказав:

– Юначе. Нам потрібний сучасник. Ви розумієте, який зміст у цьому слові? А що робить наш сучасник? Вам відомо, що він працює, будує, вчиться, множить багатства країни.

Юнак посміхнувся. Він уже зрозумів, що його кандидатура не підходяща.

– Ви сказали – «множить». А хто ділить?

Прюст розгубився. Він поглянув на мене, шукаючи порятунку. Він не вмів розмовляти з такими жевжиками.

– Ділить хто? Ваш батько ділить. А вам знайома лише одна дія арифметики – віднімання.

– Щиро дякую. Будемо вважати, що ми не порозумілися. Прощавайте.

Слідом за юнаком прийшли дві дівчини. Вони були гарні, як ромашки серед будяків. Не подумайте, що будяками були ми з Прюстом. Дівчатка поздоровкалися і сіли, міцно стискуючи колінця. До цього спонукали ультракоротесенькі спіднички. Зліва сиділа Міля, справа – Ліма. Міля була чорнява, довгоноса, товстогуба. Вона дивилася на нас боязко і з цікавістю. Вона, напевне, читала Прюста. Але він уже був старий, Прюст. Тому вона переключила свої гарні сірі очі на мене. Вона була з тих дівчат, які вірять, що немає на світі такого юнака, який би встояв перед їхньою красою. Що ж, іноді така впевненість допомагає перемагати. Ліма була руда. Це видно по корінцях волосся. Але зверху воно було кольору вареної моркви. Таке волосся тепер існує тільки завдяки таблиці Менделєєва. Фарбовані чорні брови розтягнуті аж на скроні. А очі в Ліми були зовсім маленькі. Такі маленькі, що я не міг встановити, якого вони кольору. Ліма дивилася на Прюста. Їй було надзвичайно цікаво сидіти тут поруч із письменником. Мене вона не помічала.

Я мовчав. Я хотів, щоб Прюст поговорив з дівчатами. Він кілька разів поглянув на мене, зітхнув, усміхнувся і почав.

– Як це добре, що ви прийшли до нас. Звідки ви довідалися, що нам потрібна дівчина на роботу?

– Моя мама почула про це на базарі. Їй сказала сусідка Чубарика. Ну, ми й прийшли, – промовила Міля, позираючи на мене. Вона вміла розмовляти. Вона якось уміла одночасно розмовляти і усміхатися милою, хорошою усмішкою.

– Це добре. Дуже добре, що ви прийшли.

Я бачив, що Прюст не наважується перейти до прямої розмови, щоб виявити, чим пахнуть оці ромашки.

– А ви нас не поведете в ту майстерню, де роблять людей? – запитала Ліма. Вона спершу почервоніла, а потім зблідла. – Нам мама заборонила ходити туди.

– А чому заборонила? – запитав Прюст.

Ох, наївна душа у цього генія! Ну, навіщо вести про це розмову і змушувати таких гарних дівчаток змінювати колір свого обличчя?

– Ой, про це не треба говорити, – сказала Міля.

– Моя мама сказала, що церква проклинає тих, хто робить людей у майстерні. Вона каже, що тільки бог міг зробити людину з глини. – Ліма поглянула на Мілю, ніби запитуючи, чи говорити далі. – І взагалі, мама сказала, що такі майстерні треба негайно знищувати. І що вони колись-таки до них доберуться.

А що на це сказав Прюст? Він похитав головою на знак згоди і запитав:

– Ну, а тепер скажіть, чому ви себе вважаєте сучасними дівчатами? Вам сказали, що нам потрібні сучасні дівчата? Чому ж саме ви сучасні?

Міля поглянула на Ліму і здвигнула плечима, мовляв, дивне запитання. Хіба ви нас не бачите? Ось ми тут і дивіться, чи ми сучасні, чи ні. Ліма іронічно посміхнулася, мовляв, письменник, а про таке запитує.

– Ну, тому, – почала Міля, зиркаючи на подругу, – що ми закінчили десятирічку і вже тричі проходимо за конкурсом. Хіба це не по-сучасному?

– Одягаємося ми цілком по-сучасному, – взялася допомогти Мілі руда ромашка.

– Знаємо всі західні танці. А ви думаєте, їх усі знають у Чмихалівці?

– Читаємо Євтушенка, Драча і Ремарка, – додала Міля.

Дівчата ще шукали ознак сучасности, але їхній арсенал уже вичерпався. Тоді запитав Прюст:

– І вам здається, що на іншій планеті, куди полетить вихована вами дівчина-робот, цього досить?

– Звичайно, досить, – ствердила Міля.

– Так, так. Ви маєте рацію. Без сучасних танців і названих вами; поетів людям іншої планети важко буде уявити, як ми тут, на Землі, живемо. – Прюст добре володів гумором. Він говорив і не дозволив жодному м’язові здригнутися на своєму обличчі. – Залиште ваші адреси. Коли треба буде, ми вас викличемо.

Ромашки зникли не одразу. Вони похитали нам голівками, поворушили брівками і пішли. На порозі вони про щось пошепотілись. Міля зупинилася і запитала:

– А не можна нам поглянути, як роблять людино-роботів?

– Бачите, – почав Прюст, – по-перше, вам заборонили мами дивитися, а по-друге, з таким запитанням треба звертатися до Карася. Отже, до побачення, дівчатка. І ще привіт вашим мамам.

Дівчата вийшли з кімнати. Вони, напевне, були незадоволені.

Вже коли ми збиралися йти обідати, в дверях з’явився кремезний юнак. Я його одразу впізнав. Це був Чвоха. Тепер я мав нагоду розгледіти його з голови до п’ят. Він занадто широкий у плечах, присадкуватий, довгорукий. Квадратне підборіддя, м’ясистий ніс. Широкі русяві брови робили його обличчя суворим і рішучим.

Він підійшов до мене, простягнув руку і сказав:

– Ми, здається, знайомі.

– Трохи.

– А от з тобою я ще не зустрічався, – це Чвоха сказав Прюстові, подаючи йому руку.

– Дуже приємно познайомитися, – мовив Прюст. – Сідайте, будь ласка. Розповідайте про себе.

– А що розповідати? Я тут – і все. Вам потрібний на роботу чоловік – ну то й беріть.

– Так, справді, нам потрібний на роботу чоловік. Але чи впораєтеся ви з тим великим завданням, яке на вас покладуть? – говорив Прюст.

– Я? Чи я впораюся? Погано ви знаєте Чвоху. Коли Чвоха сказав слово, він його додержить. Справлюся. Аби платили.

– Судили тебе чи що? – запитав я.

– Один раз було. Ненормальні судді на п’ять років посадовили. Були б нормальні, на півроку – і досить.

– Чому вони ненормальні, оті судді? – поцікавився Прюст.

– А які ж вони нормальні? Знають, що все одно через півроку випустять, а пишуть: на п’ять.

– А ще приводили були в міліцію? – знову запитав я.

– Ні. Там чудаки в нас. Мене тепер мільтони обходять десятою дорогою.

– А чому вас обходять мільтони? – запитав Прюст.

– От чудило! Не знає. Та наша Чмихалівка тримає перше місце в області по кількості хуліганських вчинків. Звіт такий міліція в область надсилала, мовляв, у нас хуліганів немає. Їм – премію. Їх на дошку пошани. Про них у газету. От мене й обходять міліціонери. Навіщо їм перше місце втрачати?

– Цікаво, – сказав я, – виходить, тобі вільно живеться в Чмихалівці?

– Сказати б вільно – не можна. Ти винен. Тепер після того вечора мене вже не визнають. А здорово ти мене тоді побив.

– Кинь, Чвохо. Ти сам себе побив.

– Навчи мене так. Га? Віриш, я б тоді ніколи не бився...Ну, то берете на роботу? Чвоха не підведе. Це вам кожен підтвердить.

– А чому ти не працюєш на будівництві? – запитав я.

– Пробував. Там прораб дуб.

– Чому дуб? – запитав Прюст.

– Він... ну як вам сказати, він не вміє жити на світі. Не підписав мені наряду. Ну, звичайно, я врізав його разок. Так, не дуже, але врізав по писку. І все кінчилося. Взагалі – нудно там. А у вас, кажуть, хороша робота. Спокійна.

– Не дуже спокійна. Але хороша. Тільки, розумієш, Чвохо, ти для нас не підходиш, от коли б хоч суд тебе не чіпав, та ще коли б ти був свідомим громадянином, тоді інша справа, – сказав я.

Прюст додав:

– Так, так, юначе, ви не підходите.