Харків. 1926 рік. Сірий двоповерховий будинок на Пушкінській, де живуть працівники газети «Вісті ВУЦВКу». Серед них — Семенко, Бажан, Яновський… Живе тут і Сашко Довженко, який незадовго перед тим повернувся з Німеччини. У «Вістях» він працює художником. Ось його невеличка кімната: стіл, дві тахти, репродукція Сезанна на стіні, мольберт, фарби, книжки, серед яких одразу впадають в око зеленаві томики Гоголя, що його Довженко обожнював, і… море світла. А поруч — мистецька студія, де сидять за мольбертами, крім самого Сашка, Іван Падалка, Микола Міщенко, Анатоль Петрицький… Невдовзі студія зникне, і друзі перетворять її на «лужайку» — місце своїх вечірніх зустрічей та розмов. І в центрі — Довженко. Як напише Юрій Яновський у своєму «Голлівуді на березі Чорного моря», Сашко любив сідати «на п’яти ніг, як Будда» і, попихкуючи запашним тютюном чи неспішно попиваючи пінисте «Цимлянське», говорити про все на світі, а найперше, ясна річ, про мистецтво. За свої тридцять років він уже багато чого побачив і пережив. Недаремно його буйні кучері почали сивіти. Пам’ятаєте, як десь через рік, під час зйомок «Сумки дипкур’єра», до павільйону Одеської кіностудії зазирнув міністр закордонних справ Туреччини Тевфік Рушді-бей? «Я відчув смерть, — сказав він, побачивши сцену загибелі дипкур’єра. — Хто це вмирав?» І, коли йому пояснили, додав: «А режисер знає, як умирають».

Так, Довженко знав, як умирають… А ще інколи на «лужайці» Сашко співав. Згодом у своїй знаменитій «Землі» він скаже: «Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, як у нас на Україні. Пишеться це не з бажання виставити свій рід перед світом у перебільшено вигідному світлі, а в ім’я реалізму, з чим усі, хто співає, згодяться одностайно». Любили співати й у родині Довженків. У «Зачарованій Десні» Сашко скрушно згадає своїх братів: «Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співати почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив. Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день, люди казали: «Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору». Та й у самого Сашка голос був чистий, щирий, мужній, аж трохи металевий. І він ніколи не співав тих нудно-медових романсів, які звучать сьогодні зі сцен і з екранів як «українські народні пісні». Ніколи. «Улюбленими співами його, — згадував Микола Бажан, — були пісні глибинні, з самих надр народу вирослі, вкриті шляхетною патиною часу, вагомі й величні мудрістю своїх ритмів та образів». «Сашко, — продовжує Бажан, — мав абсолютно точне відчуття народності». І в якій же пісні він бачив душу мого народу? У «Правді та Кривді». «Найлетючішою інтонацією, найтоншою модуляцією не хибив він, наспівуючи свою улюблену, з раннього дитинства винесену, чернігівську каліцьку канту про Правду й Кривду. «Ой нема, нема Правди на світі…» — тужно наспівував він так, як принаймні вже сотню років наспівували каліки перехожі, сидячи на призьбі стародавньої хати чумацького довженківського роду. Довженко особливо любив цей печальний кант, цей замислений протест і стриману скаргу на несправедливість світу». А чи ж буде коли та Правда на землі? Отут дозвольте розпочати третій сюжет.

Наприкінці травня 1904 року, тобто майже в той самий час, коли Рильке працював над своєю «Піснею про Правду», Панас Мирний писав Сергію Єфремову: «Якийсь-то учений (я десь читав, та не пам’ятаю де) розбирав литвинську легенду про Сонце й Місяця, у якій повідувалось про їх як про чоловіка і жінку (чоловік — Місяць, жінка — Сонце), та, на лихо, чоловік придався дуже вабливий до дівчат (зірок), а найбільше до Вечірньої Зорі. От одного разу, як Місяць з Зорею женихалися собі, Сонце вискочило з мечем та від ревності як рубоне Місяця мечем, так його й перерубало надвоє!.. Той учений, що висліджував цю легенду, знаходив, що вона була відома не тільки литвинам, а й другим народам. Про це ясує і наша пісня (він здавався і на пісню) про місяця-перекроя…»

Мирний переказує тут космогонічний сюжет із книги Олександра Афанасьєва «Поэтические воззрения славян на природу». Колись на основі цього старовинного сюжету про «правду-мсту» Мирний написав «Казку про Правду та Кривду». А ще тут були дитячі спогади. «Ми, малі діти, — каже письменник, — страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так, — і раді слухати бабусю хоч до самого білого світу…» Й ось одного разу бабуся розказала їм казку про Правду та Кривду. У неї дуже сумний кінець: «Чимдалі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита… Ніхто її і знати не хоче. Часом тільки старі сліпці, Божі люди, згадують її в своїх важких піснях: «Та вже ж тії Правди, Правди незиськати, / Бо стала та Кривда тепер панувати…» Якийсь час дітлахи заворожено мовчали. «Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одоліє Кривду й почне на землі панувати? — спитався бабусі білолиций Івась. Усі діти уп’яли очі в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько схилила голову, і та стара голова її на тонких в’язах чогось дуже хиталася». Що означає ця мовчанка? «Принципіальний песимізм», як гадав Єфремов? Пам’ятаєте, як він писав у своїй «Історії українського письменства»: «Виставляючи одним з найдужчих постулатів людської натури шукання правди, Мирний і сам наче доходить до зневірря, чи й може взагалі вона бути на цьому світі. Боротьба персоніфікованої Правди з Кривдою… кінчається не тільки повною фактичною перемогою останньої, але й принципіально, на прийдущі часи не кидає жодного місця ілюзіям»?

Ні. Це не так. Тут нема безнадії. Тут є напрочуд гостре чуття трансцендентності Правди, чуття тієї межі, за якою розум поступається місцем вірі, а сьогосвітній морок — світлу Парусії. І в цьому мене найбільше переконує апофеоз містерії Мирного «Спокуса», де так геніально просто звучить різдвяний мотив: «У невеличких яслах лежить народжений Христос. Над його головою стоїть і сяє у небі ясная зоря. З одного боку над яслами схилилася Божа мати, а з другого — стоять волхви, уклоняючись Христові. З неба доноситься пісня: «Слава Богові в високостях! / На землі — спокій, / А над людьми Божа ласка!»

То хто ж вони такі — оті Правда та Кривда? Христос і Антихрист. Це про них співали наші кобзарі та лірники, а вслід за ними й Довженко, це про них писали Рильке та Мирний. І мій народ завжди вірив у перемогу Правди над Кривдою, «бо сам Господь — Правда, і смирить гординю, / Сокрушить Неправду, вознесе святиню».

Не знаю, як ви, дорогий Читачу, а я дуже люблю театр. Я люблю світло рампи, таємничу темряву зали, голоси та рухи акторів, музику, костюми, декорації, маски, чарівні запахи, що їх ніколи не буває на гамірних вулицях мегаполіса, — словом, усе те, без чого несила уявити спектакль. Але навіть коли зникає ота «четверта стіна», що відокремлює мене від сценічного простору, я, звісно, добре відчуваю межу: де гра, а де реальність. Зрештою, задоволення від гри виникає саме тому, що ця межа існує. Утім, із другого боку, я так само добре розумію, що вона не така вже й надійна, як може видатися на перший погляд. Хто ж не пам’ятає слів одного з персонажів комедії Шекспіра «Як вам це подобається»: «All the world’s a stage, / And all the men and women merely players…»! По-нашому це звучить приблизно так: «Весь світ — театр, / А люди в нім — актори…» Може, Шекспір варіював тут славетне гасло театру «The Globe»: «Totus mundus agit histrionem» («Весь світ грає роль»), може, ні, проте образ «світ-театр» ми зазвичай пов’язуємо саме зі Шекспіром, хоча Шекспір не був ані перший, ані останній, хто так гадав.