Але куди яскравішим він постає в нашій літературі часів бароко, де є, здається, все: від практики екзорцизму, детально описаної у «Требнику» Петра Могили, до філософських роздумів Сковороди про диявола як «Божу мавпу», що луною відгукнуться потім у Євгена Маланюка: «Найзгубніше в Сатані, в Антихристі — те, що він удає Христа, що він є Лже-Христос… Це не є оперовий Мефісто, чи Князь Тьми (адже ж він Lucifer!!), — це мавпа, це — актор, це — «ерзац». Диявол має тут силу-силенну різних образів. Він може бути жахливим утіленням світового зла, як у почаївській книжці «Зерня Божого слова», де одна з героїнь каже: «Я ладна до самого Страшного Суду ходити по вогню босими ногами, ніж бачити диявола бодай одну мить». А перед іншими жінками він постає в образі коханця-перелесника, такого милого та чарівного, що вони готові любити його навіть тоді, коли він приходить до них котом, собакою чи змієм. А ще він може бути смішним, як у вертепній драмі. Там Запорожець ловить чорта і крутить його в руках сюди-туди, приказуючи: «Що це таке я піймав? / Чи се птичка-перепеличка / Чи се тая синичка, що не дише, / Да тільки хвостиком колише?» Потому бачить, що воно якесь страшненьке: очі, мов п’ятаки, груди облізлі та ще і язик висить, мов у пса на спеці. «Де ти собі груди обідрав? — питає навіщось Запорожець. — Може, глід або груші крав? / А повернись, подивлюся, / Яке ти іззаду!» Чи допетрав наш Запорожець, хто перед ним, чи ні, та прочухана той незнайомець, ясна річ, отримав добрячого.

А які розкішні були тоді варіації на тему Фауста! Ось один чоловік хоче продати душу чортові. Як це зробити? Дуже просто: треба написати листа й покласти його в дупло дерева. А раптом чорт не прийде? Ну, не прийде один, то прийде другий. Це — як любов: «Не буде Галя, буде другая». Тоді для певності він пише листа відразу трьом чортам і кладе його в дупло. А вгадайте-но: за що він ладен продати душу? За любов прекрасної жінки? Не вгадали. За якийсь надзвичайний талант, як те, кажуть, зробив Нікколо Паґаніні? Не вгадали. За знання таємниць природи? Знову не вгадали. Ні, ліпше я витягну того листа з дупла і прочитаю: «Приятелі мої добрії, Гуцмерю, Полудень і Вирок! Цураюсь я Бога й Матері його, і всіх святих, і своїх батька та матері й віддаюся вам з душею і тілом у вічную вашу владу, а ви мені зробіть так, щоб був я в Бикові паном, і принесіть мені грошей, скільки я захочу, а ще капітану, ворогові моєму, і сотнику, і Сандулу зробіть так, щоб вони показились…» Влада, гроші та насолода від того, що твій сусід сказився. Вам це нічого не нагадує, дорогий Читачу?.. Та вже Бог із ним — повернімося до історії літератури. Що було далі?

Далі був романтизм із його інтересом до всього трансцендентного, до «нічної людини», до магії… Слід сказати, що у творах українських романтиків до діла з чортом мають здебільшого жінки. Згадаймо хоча би «Київських відьом» Ореста Сомова, Гоголевого «Вія» та його ж таки «Вечори на хуторі біля Диканьки», драму Кирила Тополинського «Чари» чи Шевченкову баладу «Тополя». Утім, із другого боку, не бракує тут і героїв на зразок пана Твардовського — знаменитого «українсько-польського Фауста», який став персонажем не лише балад Міцкевича та Гулака-Артемовського, але також численних усних переказів. Ще в написаній 1924 року автобіографії «Дороги моїх днів» Валер’ян Поліщук згадував, як малим чув таємничі оповідки про Твардовського й чорта.

І яким же постає чорт у наших романтиків? Різним. Наприклад, в Ореста Сомова це страшна потвора — «велетенський ведмідь з подвійною мавпячою мордою, козлиними рогами, зміїним хвостом, голками їжака по всьому тілу, з руками кістяка й котячими пазурами на пальцях». Чи не таким, бува, ціпеніючи від жаху, бачила його колись героїня книжки «Зерня Божого слова»? А може бути схожий і на чорта вертепного, як у Гоголевій «Ночі перед Різдвом». Гоголь навіть розглядає його на манір Запорожця: спочатку спереду, потім іззаду. Вигляд спереду такий: невеликі ріжки, вузенька рухлива мордочка з круглим свинячим рильцем, козлина борідка й тоненькі-тоненькі ніжки. «А от іззаду він був справжній губернський стряпчий у мундирі, бо в нього висів хвіст, такий гострий і довгий, як нинішні мундирні фалди…» І що ж пищить цей красень на вухо Вакулі? Свою одвічну пісеньку: «Це я — твій друг, усе зроблю для товариша й друга! Грошей дам, скільки хочеш… Оксана сьогодні ж буде наша…»

Хтозна, може, якраз таким увижався згодом чорт чудовому знавцеві Гоголя Дмитру Чижевському. Хіба тільки масть була не та: своїм студентам Чижевський казав по секрету, що чорти — маленькі й зелені. А одного разу він ночував у Празі разом із Романом Якобсоном. І щойно полягали спати, як Чижевський озвався: «Романе Осиповичу! До нас у вікно лізе чорт!» «А ви зачиніть вікно», — порадив Якобсон і заснув. Але ні. Для митців та інтелектуалів ХІХ—XX століть чорт був чимось «набагато більш справжнім». Пам’ятаєте, як улітку 1902 року Клод Дебюссі, перечитавши новелу Едґара По «Чорт на вартовій вежі», писав: «Там можна знайти чорта іронічного й жорстокого, набагато більш справжнього, ніж той просяклий сіркою паяц червоної масті, яким його подає традиція. Мені хотілося б розвіяти гадку про те, що диявол — це дух зла! Ні, він дух заперечення, і, мабуть, саме він нашіптує думки тим, хто мислить не так, як усі». Чи не тому «Фауст» великого Ґете в XIX столітті, кажучи вслід за Іваном Франком, плине в культурі Європи, «мов ріка»? Та й перегодом фаустівський мотив не втратить тут своєї принадності. Це засвідчує сила-силенна різних творів: од Сонати ре мінор і «Варіацій на тему Паґаніні» Сергія Рахманінова до «Присмерку Європи» Шпенґлера та «Доктора Фаустуса» Томаса Манна.

А хіба в нашій літературі не те саме? Згадаймо хоча б ідею «фаустівської культури», навіяну зі Шпенґлера, в публіцистиці Хвильового, образи Ґретген, Фауста й Мефістофеля в поезії Рильського «Війнулася фіранка на вікні…», повість Наталени Королевої «1313», присвячену знаменитому німецькому францисканцеві XIV століття Бертольду Шварцові, де диявол постає в ролі хрещеного батька науки, — аж до чудесного монологу Оксани Забужко «Опливає свіча, як душа, о мій Фаусте бідний…», де Мефістофель — тільки «жевжик у чорнім плащі, що представивсь як дух заперечення», «сусідський аптекар, котрий помилився дверми», — або сюрреалістичної фантазії Емми Андієвської «Спокуси святого Антонія», що перетворює цілий світ на «бісівський вир»: «Бісище риба-меч, який в мені — нудоту, / Чортиська-пуголовки, біси — кінні й піші, — / І кожному із них — я — наймиліша паша…» Словом, як казав колись Павло Тичина: «Ходить Фауст по Європі…» І нема на те ради.

Слова, які стали назвою мого сьогоднішнього «уроку літератури», я запозичив із роману чудового французького письменника Бориса Віана «Піна днів». Цей роман побачив світ рівно за десять років до того, як я народився, — у 1946-му. І в цьому творі Віан весело сміється зі свого старого друга Жана-Поля Сартра, змальовуючи його в образі Жана-Соля Партра. Оцими словами, наприклад, він кепкує зі звички екзистенціалістів годинами просиджувати в кав’ярнях паризького кварталу Сен-Жермен-де-Пре (сам Сартр робив це в «Cafe de Flore» на розі бульвару Сен-Жермен і вулиці Сен-Бенуа). Звідки ця іронія? Дуже просто: у другій половині 1940-их років екзистенціалізм перетворився на справжню моду. Один із персонажів «Піни днів» Шик каже про свою пасію: «Я спитав у неї, чи любить вона Жана-Соля Партра. Вона відповіла, що збирає все, що він пише… Тоді я сказав їй: «Я теж…» І щоразу, як я їй щось казав, вона відповідала: «Я теж…» і vice versa [навпаки]. Зрештою, тільки заради того, щоб поставити екзистенціалістський експеримент, я сказав: «Я вас люблю», — а вона вигукнула у відповідь: «О!..» «Експеримент не вдався», — з посмішкою каже на те співрозмовник Шика Колен. «Так, — погодився Шик, — але вона все ж таки не пішла». А як дотепно травестує Віан назви Сартрових творів! «Екзистенціалізм — це гуманізм» стає в нього «Сервілізм — це гуманізм», «Нарис теорії емоцій» — «Нарис теорії полюцій», «Мерці без погреба» — «Мерці без потреби» (та ще й із коментарями Серена К’єркеґора, який мав нещастя не дожити до появи цього твору всього дрібочку — яких там 90 років).