* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

* * *

Звідкіля брались оті візії? Що їх навіювало?.. Хоч сідай та й пиши трактат на тему «Про благотворний вплив бездарної економічної політики на розвиток поезії в Україні». Бо щойно електрику перестали вимикати, а отже, з’явилася можливість нормально взятися до праці, поет у мені помер. Щоправда, не обійшлося тут і без «суб’єктивного чинника»: я не пишу віршів, бо не хочу підтверджувати думку Миколи Хвильового про українців як про націю «стовідсоткових поетів». Пам’ятаєте, як він колись казав: замість культурної та державної творчості ми марнуємо свою життєву енергію на плекання якогось солоденького фіктивного світу… От я собі й думаю: а може, ми ще й досі є нацією «стовідсоткових поетів» якраз тому, що ось уже добру тисячу років, від часу Хрещення й до сьогодні, раз по раз залишаємося «без електрики»? Не знаю.

Коли я бачу колишній письменницький кооператив «Слово», на пам’ять мимоволі спадають рядки з поезії мого старого знайомого Сергія Жадана «Кінець української силабо-тоніки»:

Ну, ось вона — сіра конструктивістська п’ятиповерхівка в новому центрі Харкова, на розі вулиць Культури та Галана, зведена за проектом Михайла Дашкевича в 1929 році. Як глянути на неї згори, то можна побачити стилізовану літеру С. Тут під одним дахом і справді жило колись ціле гроно геніїв: Микола Бажан, Майк Йогансен, Микола Куліш, Лесь Курбас, Павло Тичина, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Юрій Яновський…

Доба великого терору прийшла сюди в ніч із 11-го на 12-те травня 1933 року, коли заарештували Юліана Шпола. А потім — арешти, арешти, арешти… Уже невдовзі будинок «Слово» почали називати не інакше як «крематорій». «Слов’яни» один по одному виходили з нього в супроводі гепеушників-енкаведистів, аби вже ніколи туди не вернутися. Хто йшов понуро, втупивши очі в землю, хто розгублено озирався, а хто крокував безтурботно і майже весело. Іронічний Юрій Вухналь — чоловік сестри Миколи Бажана Алли, яка ледве чи була за ним щаслива, бо останнім часом він надто багато пив, — не зумів утриматися від витівки навіть тут. Енкаведисти вивели його у двір десь близько восьмої ранку. Вухналь тримав у руках чималий портплед із речами. Він зупинився посеред двору, зняв капелюха і, мов актор на сцені, вклонився. Ясна річ, він добре знав, що з усіх вікон на нього зараз дивляться. І саме тієї миті з портпледу вистрибнув маленький сірий клубочок — кошеня. Чи воно само залізло поміж речі свого хазяїна, чи Вухналь посадив його туди навмисне, щоб уже востаннє потішити сусідів…

Ми з дружиною часто гуляємо біля будинку «Слово». Заходимо у двір. Стоїмо. Може, ось саме тут пробігло те Вухналеве кошеня. А може, отам сидів на колодах Юліан Шпол, мугикаючи собі під ніс пісеньку про Сюзетту: «Скоро солнечное лето, / Скоро сбудутся мечты, / Покупайте у Сюзетты / Ароматные цветы». Хто зна? Ніхто. Ні про кошеня, ні про Шпола. Життя йде своїм ходом, і пісок забуття потроху притрушує навіть те, що було ще зовсім нещодавно. Здається, лиш учора стояв на сходах «Слова» зі Степаном Сапеляком і говорив про щось, а вже й не пам’ятаю ні того, про що ми говорили, ні того, в якому під’їзді стрілись… І спитати ні в кого, бо нема вже й Степана… Що ж тоді казати про часи Українського Ренесансу, пам’ять про які стирали жорстоко та надзвичайно ретельно! Одна лише скромна сіра плита, пам’ятна дошка у формі розгорнутої книги з багатьма-багатьма іменами, сиротливо тулиться збоку на будинку, нагадуючи про те, що тут колись билося серце Українського Ренесансу. Але й сама ця пам’ятна дошка символізує не так нашу пам’ять, як безпам’ятство. Ось на ній вибито: «Юліан Шпол», — а через п’ять рядків нижче: «Михайло Яловий». І кому яке діло, що «Юліан Шпол» — це прибране ім’я Михайла Ялового! Того самого, що був першим президентом ВАПЛІТЕ й першим зі «слов’ян» потрапив у жорна терору. А якби спитати кого: коли це було? Як розпочався «кінець української силабо-тоніки»?.. І цього до пуття ніхто не зна: одні кажуть одне, інші — інше. Дехто навіть стверджує, що Шпола заарештували ще наприкінці квітня. Мовляв, після його арешту Хвильовий, Досвітній і Куліш зробили все, щоби визволити свого друга, вони навіть ходили на прийоми до ЦК й ОГПУ, вимагаючи пояснень. Не відомо, що їм там казали, та після тих марних спроб Хвильовий, нарешті, зрозумів, що настав кінець…

Ні. Нічого такого не було, — Хвильовий зрозумів усе дуже швидко. Архівні матеріали, які знайшов мій син, дозволяють відтворити той трагічний сюжет отак. 11 травня 1933 року. Чудовий сонячний день. Юліан Шпол разом із Василем Вражливим, Майком Йогансеном і Юрієм Смоличем спершу рушає на прогулянку через Шатилівку, потому смакує каву й тістечка на стадіоні «Динамо». Увечері друзі балакають про більярд, полювання, літературу, а далі Шпол запрошує Вражливого й Епіка до себе на преферанс — у квартиру № 30 на другому поверсі третього під’їзду, де він жив разом із дружиною Лідією Вовчик-Блакитною та пасербицею Майєю. Проте цього разу преферанс довелося відкласти, бо до автора «Золотих лисенят» завітали непрохані гості з ОГПУ. Вони прийшли ближче до півночі (в анкеті звинувачуваного вказано: «заарештований 11/V-33 р.»), а завершили свою чорну справу вже десь під ранок (дата арешту в протоколі обшуку — 12 травня; часу не зазначено). Гепеушники обнишпорили квартиру, забрали всі листи, рукописи, нотатки, а ще браунінг калібру 7,62 мм під номером 229338 і фотоапарат компанії «Eastman Kodak». Невдовзі Шпол уже був у в’язниці на Раднаркомівській, на тій самій коротенькій вулиці, про яку трохи згодом почали казати, що вона найдовша у світі, бо як на неї втрапиш, то раніше, ніж років через три-чотири, не вернешся. Шпол не вернувся ніколи.