З того часу Анна Григорівна стала справжнім янголом-охоронцем Квітки. Їй першій письменник читав свої твори й дуже уважно дослухався до її порад (у листах до санкт-петербурзьких і московських видавців Квітка з любов’ю називає дружину хатнім «цензором»). Її ім’ям письменник називав найсимпатичніших героїнь (згадаймо «Приезжего из столицы», «Дворянские выборы» чи «Ганнусю»). Їй-таки він присвятив і свою найславетнішу повість «Маруся». Як згадував Квітчин племінник Валер’ян, Анна Григорівна була «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого». Вона пильно стежила за новинками літератури, читаючи журнали «Северная пчела», «Библиотека для чтения», «Сын отечества», «Отечественные записки», «Литературная газета», «Обзор иностранный», «Современник». Її цікавила і французька література, про яку вона дізнавалася насамперед із видання «Journal general de la litterature de France». Не була їй чужою навіть європейська політика, в перипетіях якої вона з особливим співчуттям стежила за долею династії Бурбонів. Принаймні її не раз можна було побачити за читанням легітимістського журналу «La mode». Сама не українка з походження, вона, як писав Микола Костомаров в «Автобіографії», ставилася до всього українського з великою любов’ю. Недаремно Євген Гребінка в листі до Квітки від 13 січня 1839 року назвав її «патріоткою»: «Кланяйтесь вашій дружині-патріотці…» Після того як у 1828 році не стало Квітчиної матері, Анна Григорівна залишилася чи не однією-єдиною близькою йому людиною. І Квітка ніжно любив її до останнього подиху.

То була та сама «щира любов», про яку він розмірковував на початку своєї однойменної повісті. Пам’ятаєте? «От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, та вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов зійшлись… Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема…» У своїй прецікавій статті 1947 року «Swedenborg, Kvitka-Osnov’janenko, Dostojevskij» Дмитро Чижевський казав, що ці слова є нічим іншим, як «сентиментальною варіацією» на тему промови Аристофана зі славетного Платонового «Бенкету». Так, це справді варіація на тему: «Бог веде схоже до схожого». От лише не думаю, що вона «сентиментальна» — Квітка зроду не любив сентименталізму.

Мені здається, що Квітчина «щира любов» — це якась «божественна андрогінність», ідеал, про який так марили його сучасники — Новаліс, Фридрих Шлеґель, а особливо Франц Баадер. 1 лютого 1841 року Квітка писав Петрові Плетньову: «Я та Анна Григорівна — одна людина, що однаково почуває, однаково мислить, однаково діє, тому те, що буду казати про себе, рівною мірою стосується також її…» Саме під впливом Анни Григорівни Квітка-Основ’яненко дуже пізно, майже в самісінький полудень віку, і став письменником. У листі до Плетньова від 26 квітня 1939 року він зізнавався: я почав писати під впливом «посланої мені Богом Анни Григорівни». Те саме стверджував і найкращий Квітчин біограф Григорій Данилевський: «Колишня замріяна, лагідна, ніжна інститутка першою збудила в ньому бажання стати цілком «літературною особистістю». Воно й не дивно, адже Анна Григорівна, як казав той-таки Данилевський, дивилася на Квітчину «літературну долю, як на свою власну, а на його твори — як на щось надприродне».

Бог не дав їм дітей, тож вони жили, мов Філемон і Бавкіда. Звичайний день подружжя Квіток проходив так. Зранку вони прокидалися, снідали. Після того Григорій Федорович їхав на службу, а Анна Григорівна, провівши чоловіка, вишукано вдягалась і самотою чекала його повернення до обіду. Потому вони вдвох обідали, й після того Квітка йшов до свого кабінету. Ось тоді й наставали найкращі години його життя: він писав. Писав швидко, натхненно, ніколи не роблячи чернеток, а відразу начисто. У кабінеті Квітки скрізь було розставлено чорнильниці, щоби він міг писати там, де тієї хвилини примоститься… А вечір вони завжди проводили вдвох. Григорій Федорович читав Анні Григорівні те, що написав за день, вони обговорювали прочитане, публікації в журналах… Письменник у всьому радився з дружиною і, за словами Валер’яна Квітки, часом «сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то слухняно виконував її настанови». Так минав день за днем…

А наприкінці липня 1843 року Григорій Федорович тяжко захворів. Хвороба мучила його майже два тижні… Й одного теплого серпневого дня, о п’ятій годині пополудні, Квітка помер на руках своєї коханої дружини. Анна Григорівна мало не збожеволіла. Вона житиме самотою ще майже дев’ять років. Але очевидці стверджують, що після відходу чоловіка світ перестав для неї існувати. Вона ніби з дня на день тільки й чекала смерті, щоби знову бути разом зі своїм Григорієм Федоровичем…

На їхньому спільному нагробку напис: «Тут покоїться прах Григорія Федоровича Квітки (Основ’яненка). Народився 18 листопада 1778-го. Помер 8 серпня 1843-го»; «Анна Григорівна Квітка, уроджена Вульф. Народилася 1800 року, 17-го травня. Померла 13 січня 1852 року». Оце вона і є — та вічна любов, про яку трохи згодом Шевченко скаже:

У 1869 році у Кракові побачила світ дуже цікава й, на жаль, майже забута сьогодні книжка «Grundzüge der slavischen Philosophie», або — по-нашому — «Нариси слов’янської філософії». Її автор — український мислитель, педагог і громадський діяч Клим Ганкевич, чий філософський світогляд формувався під вирішальним впливом ідей Геґеля та польських геґельянців, насамперед — Броніслава Трентовського й Кароля Лібельта, «Естетику» якого уважно читав Шевченко в останній місяць свого перебування на засланні. Ганкевич намагається розглянути філософію в поляків, українців, чехів, сербів, хорватів і росіян. Ледве чи автор мав на меті якісь історико-філософські завдання. Радше хотів змалювати картину слов’янської філософії після «Критики чистого розуму» Канта. І, говорячи про українців, Ганкевич стверджує: «Коли про Бога та світ українець виробив у власній свідомості ясні поняття, то найважливішим питанням людського думання і досі є для нього успадковане від греків пізнай себе». Отак славетне гасло на храмі Аполлона в Дельфах постає в ролі одвічного питання українця.

А якщо вже ми кажемо «пізнай себе», то відразу ж згадуємо Сократа — великого давньогрецького мислителя, чия творчість є поворотним пунктом у розвитку філософії, бо знаменує перехід від філософії природи до філософії людини. Крім того, ім’я Сократа вже в давнину стало символом праведного життя. Так було і в Україні, де про Сократа знали ще у старокиївські часи. Наприклад, його сентенції не раз зринають у «Пчолі». Ось хоча би така: «Основа будинку й корабля повинна бути міцною, а початок діла — справедливим і правильним». А ось іще одна: «Краще зі славою по-чоловічому вмерти, аніж жити в ганьбі». І це не просто слова — Сократ потверджував їх і власним життям, і власною смертю. У старовинному слов’янському перекладі хроніки Георгія Амартола сказано: Сократ, який «порушив еллінський закон, помер у в’язниці, випивши цикуту».