Та хіба тільки Чернов утрачав голову від жінок на Сумській! Аж ніяк. Кажуть, що ніжний і трепетний лірик Володимир Сосюра, поки проходив Сумською знизу вгору, встигав разів із десять закохатися. Не знаю, що він собі думав про цих кралечок. Та нехай навіть те, що й епатажний Володимир Маяковський: «Один станок — просто станок, / Много станков — мастерская. / Одна б… — просто б… / Много б… — Сумская», — вони все одно чарівні та прекрасні…

Мій син Сашко — поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, кандидат філології та неабиякий бешкетник — так само, як і Хвильовий, безумно любить дощ. Але того дня світило ясне сонечко. Він його теж любить. Аякже! «Санечка-сонечко», як кажуть про нього юні поетки. Сашко стояв із одним своїм знайомим австрійцем на початку Сумської. Курили, сміялися, розмовляли про щось. Аж раптом — мчать на шаленій швидкості міліцейські машини, розганяючи сиренами і мертвих, і живих, і ненароджених, за ними — кавалькада розкішних авто, потому знову міліцейські машини, а насамкінець — карета швидкої допомоги та величезна, мов гарба, пожежка — така собі «червона фіра». Від несподіванки й подиву австрієць ледь цигарку не ковтнув. «Was ist das?» — ошелешено спитав він. «Herr President…» — відповів Сашко. Гість не повірив власним вухам. А коли нарешті повірив, сказав: «Наші політики їздять тихо-тихо й бічними вулицями, щоби людям не заважати».

Після того пройшли, як завше бурхливі, вибори, змінилася влада, та не змінилися її звичаї й обичаї. Якраз у той день, коли підписували Харківські угоди, нам із дружиною треба було забігти до видавництва. Повертаємося назад — Сумська порожня, обабіч вулиці через кожні п’ять метрів стовбичать міліціонери, а самою вулицею з інтервалом секунд сорок на шаленій швидкості пролітають люксусові авто. І в цей час трохи вище від міської опери довговолосе хлоп’я в навушниках, котрому вся ця катавасія була глибоко по цимбалах, спробувало перейти на «зебрі» через вулицю, та молодий лейтенантик узяв його за плече і скрушно-повчально мовив: «Ну, куди ти, дурачок!.. Задавлять і не помітять!»

І тоді я згадав назву книжки Льоньки Чернова «Людина з іншої планети». Справді, їздити моєю рідною Сумською отак можуть хіба що люди з іншої планети. То не їхня вулиця — вони її бояться. Мабуть, іще трохи, думав я, — і вони боятимуться не лише Сумської, а і власної тіні, якщо вона в них, звісно, є. А я Сумську люблю. Тому ходжу нею як нормальна людина, так, як ходили колись Бажан, Маяковський, Чернов, Хвильовий, Шпол, Сосюра… Як ходять нею мій Сашко, його друзі й тисячі-тисячі інших харків’ян. Це — наша вулиця. Це — наше місто. Це про нас співав колись Булат Окуджава:

Десь років за три до того, як я народився, тобто вже досить давно, засновник «нової онтології» Ніколай Гартманн у своїй «Естетиці» писав: «Розсудливій людині здається ясним і незаперечним те, що мистецтво, яке відкидає життя і його потреби та суперечить йому, втрачає ґрунт під ногами й зависає в повітрі. Питання тільки в тому, як саме воно має бути пов’язане з життям…» Я теж так гадаю, хоча я завжди обстоював і обстоюватиму думку про те, що поезія — «річ у собі», що вона існує сама по собі, незалежно від потреб буденного життя, а надто — від політики. Це моя, нехай навіть перебільшена, реакція на одвічну «інструментальність» української літератури, на її перебування в ролі чиєїсь служниці, реакція на нашу вроджену глухоту до таких простих речей, як «наука для науки» (аристотелівське «знання заради знання»), «мистецтво для мистецтва» тощо.

Справді, що таке наша література, починаючи від часів Хрещення та ледь не до самісінького кінця XVIII століття? Наймичка богослов’я, чи то пак, ancilla theologiae. А що таке наша література XIX століття? Наймичка ідеології. Лише на зламі ХІХ—XX століть Микола Вороний чи не вперше тихо та несміло мовив слівце в обороні «поезії для поезії», на що отримав відповідь свого друга Івана Франка — полум’яний віршований трактат про громадянські обов’язки поета: «Ах, друже мій, поет сучасний — / Він тим сучасний, що нещасний. / Поет — значить, вродився хорим, / Болить чужим і власним горем». І що ж Вороний? У 1902 році з мого рідного Харкова він пише Франкові до Львова послання, запевняючи Каменяра у своїй відданості ідеалам боротьби за краще майбутнє та водночас таки обороняючи «Поезію-царицю»: «До мене, як горожанина, / Ставляй вимоги — я людина. / А як поет — без перепони / Я стежу творчости закони».

Словом, тільки на потужній хвилі модернізму початку минулого століття в нас зринає ідея свободи творчості й «мистецтва для мистецтва». Та на порозі вже стояли воістину тектонічні соціальні зрушення — війни і революції. У їхніх карколомних перипетіях ця ідея то зблискувала, то згасала, то зблискувала, то згасала… Остаточно вона згасла на початку 1930-их, десь після того, як 26 жовтня 1932 року в розмові з літераторами у квартирі Максима Горького Сталін сказав, що вони, письменники, — «інженери людських душ». Тоталітарний комуністичний режим зробив усе від нього залежне, щоби перетворити літературу на свою наймичку. Зрештою, і для переважної більшості противників цього режиму поезія так само була наймичкою. Згадаймо хоча би, як 1946 року мій земляк Іван Багряний у своїх «Думках про літературу» писав, маючи на увазі ідею «чистого мистецтва»: «Ні, це не шлях для українського письменника, що хоче творити українську літературу, а не літературу українською мовою». Мовляв, із огляду на реалії життя поезія не може бути тільки поезією — вона неодмінно перебирає на себе функції політичної трибуни.

І, скільки я себе пам’ятаю, мене завжди хотіли переконати в тому, що інакше не може навіть бути. Література — наймичка, література — «для хатнього вжитку»… А хіба сьогодні щось змінилося? Ні. Бо навіть наші найрозкутіші автори знову заговорили про інструментальність літератури, а в обороні «Поезії-цариці» голосів не чути. А от мені поезія-наймичка душу не гріє.

Ясна річ, поезія — не «дзеньки-бреньки» чи щось таке. Ні, ні й іще раз ні! Я чудово розумію, що мав на думці Микита Шаповал, коли взимку 1925 року роздратовано вигукнув: «Плювать мені на есерів та есдеків! Для мене Шевченко більший за всі партії. Хто мене зробив революціонером? Шевченко! А не якісь там паршиві есери та есдеки». Проте Шевченко ніколи би не став для Шаповала «більшим за всі партії», якби не був Поетом. А те, що політика впливає на літературу, — річ надто очевидна, щоби її заперечувати. Не ходячи далеко, розкажу одну історію про себе.

У нове тисячоліття Україна входила перевальцем. Політики мололи язиками та гладшали, народ слухав їх і «виживав», економіка й культура ледь-ледь животіли. Не вистачало геть усього, зокрема електроенергії. І тоді можновладці «з метою економії» вирішили «віялом» вимикати в Харкові струм: тут є — там нема, там є — тут нема. І так — кожні дві години. Тож вечорами та ночами моя Олексіївка раз по раз поринала в непроглядний морок. Тоді я вставав із-за комп’ютера, підходив до вікна і, щоби не божеволіти, починав складати вірші. Вони були крихітні, холодні й дуже дивні — немов сніжинки за склом. Деякі з них я ще й досі пам’ятаю.

* * *