А загалом, в естетиці мімезис Аристотеля востаннє був популярний, здається, у 1930—1940-их роках. У Вальтера Беньяміна є прецікава мініатюра «Про здатність мімезису». Вона розпочинається так: «Природа створює подібності. Пригадаймо хоча б мімікрію. Але найбільшу здатність створення подібностей має людина. Дар бачити подібність, яким вона володіє, — це не що інше, як відлуння такої всеосяжної колись потреби ставати подібним і чинити подібно. Може, людина не має жодної вищої функції, яка не була б, зрештою, зумовлена здатністю до мімезису». Та все в цьому світі плинне. З бігом часу змінюється й мімезис. Здається, наша здатність до мімезису дедалі слабшає. Принаймні «світ образів (Merkwelt) сучасної людини явно містить хіба що якісь жалюгідні залишки тих магічних паралелей і аналогій, що їх так добре знали колись люди. Виникає питання: чи ми маємо справу із занепадом цієї здатності, чи з її перетворенням?» І те саме питання ставив Віктор Петров-Домонтович у своїй чудесній повісті «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі. Вінсент ван Гог». Коли 1891 року Поль Ґоґен опинився на Таїті, пише він, місцеві мешканці, дивлячись на його картини, казали, що він наділений даром «робити людей». Що це? «Наївне нерозуміння живопису, дикунська нездібність відрізнити зображення й зображену людину чи, може, навпаки, проникливе визнання суті творчого акту в мистецтві?..» Хіба ж не писали про щось схоже Гофман, Гоголь, Бальзак чи Вайльд!..

А що сьогодні? Хто його зна. Українська естетика мовчить. Я навіть не знаю, чи вона існує. Та ось що я помітив. Коли ви хочете змалювати якийсь неймовірний «сюр», станьте реалістом, тобто змалюйте наше життя, як воно є. Запевняю вас: жодна фантазія — навіть під дією допінгу! — не зуміє створити таких дивовижних речей, які є в нашому житті. Колись Винниченко казав, що казки за своєю природою — сонні візії, дзеркало підсвідомості. То чи не перетворили ми часом наше життя на «казку» в тому сенсі, що розбудили й випустили на волю ті фантасмагорії, які дрімали собі десь у найтемніших закутках наших душ?

Кожному з нас бодай раз у житті доводилося ставати літератором, аби спробувати свої сили в жанрі автобіографії. Тому кожен, ясна річ, знає, що таке автобіографія — ця, кажучи словами великого Шевченка, «історія мого життя». Мені теж випадало її писати. Перше речення я завжди шкрябав досить упевнено. Виглядало воно так: «Я, Ушкалов Леонід Володимирович, народився 5 листопада 1956 року в містечку Краснопілля на Сумщині». Далі — про батьків. «Батько…» — писав я і зупинявся. Це була перша притичина, бо батька я майже не пам’ятав: він розлучився з моєю матусею, коли мені було тільки чотири, й відтоді я його ніколи не бачив. Чи вже оце друге речення збивало мене з пантелику, чи ще щось — не знаю, — та, коли я, сяк-так домучивши ту автобіографію, починав її перечитувати, мене охоплювало якесь дивне почуття порожнечі. «Ні! — казав я сам собі. — Hi-ні-ні!.. Оце-о… не може бути моїм життям!.. Моє життя прекрасне… Я ж пам’ятаю!.. Я ж пам’ятаю його з колиски!.. Світ явивсь мені білий-білий… і якісь золотисті й блакитні візерунки вигравали на ньому, і весь він мірно гойдавсь туди-сюди (то гойдалась моя колиска) і тихо звучав матусиною піснею… А це що таке?..» Ні. Краще вже тоді написати так, як написав колись у юності Юрій Смолич: «Народився 7 липня 1900 року. Про день смерті повідомлю додатково». Ось вона — вершина мінімалізму! Та ні… У відділі кадрів, напевно, скажуть, що надто коротко…

Тоді можна втнути щось а Іа «романтика вітаїзму», таке собі феєрично-необарокове. Пам’ятаєте подану на сторінках третього числа «Літературного ярмарку» за 1929 рік автобіографію Майка Йогансена? «Син Гервазіуса я, Майк Йогансен, — прямий нащадок діда свого діда, що був писарем у селі Екау Митавської губернії, — перші свої вірші вирізав ножем на дверях льоху. І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою і, мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Проте, не дивлячись на це, я ріс і ріс вгору і маю тепер один метр і 44 сантиметри заввишки»… А потому можна згадати про дідового діда своєї матусі-козачки, котрий «не був у дружніх стосунках із Тарасом Бульбою і разом з ним не ясирував українських дівчат до Кафи і Стамбулу, до Килії й Козлова. Отже, це було у віки, коли, за словами поета, на Україні «ревіли гармати» і коли безрукий Сервантес, — ім’я котрого Мігуель записане незабутніми літерами в анналах історії людства, — писав свого незабутнього Дон Кіхота Ламанчського…» Та ні… У відділі кадрів, напевно, скажуть, що воно якесь кручене…

Краще за все, мені здається, писати в нашій рідній реалістичній манері, як писав у жовтні 1924 року майбутній «динамічний спіраліст» і лідер групи «Авангард» Валер’ян Поліщук. Уявіть собі: Гурзуф, вілла «Буюрнус». Чудесна пора, коли тобі на душу лягають такі красиві й такі далекі від засад і реалізму, і конструктивізму рядки: «Блакитно-сизий Аюдаг / Угрузнув в море зеленаве…» А далі — пам’ятаєте? «І бачу: мирний пастушок / Під унісонні звиви звуків / В ритмічному гудінні бубна / Пасе невидимих ягнят / У танці щирому, як сонце…» Та вірші віршами, а треба писати автобіографію. І тоді Поліщук виводить своїм гарним, аж наче як дівчачим почерком заголовок: «Дороги моїх днів». Що далі? Далі — про перші враження від світу. «Перші спомини-острови у мене такі, — каже поет, — десь лежу я у полі на межі, наді мною в блакиті — кетяги жовтого зрілого овса… Потім із тьми виринає картина, коли купають мою сестру Женю в ночовках і щось говорять…»

Хлоп’я підростало — з’явились інші «острови споминів». Наприклад, про те, як улітку тікав із дому «кудись у лози, ремези та осоки, де жив одним життям із маленькими кузочками, ловив прачиків у воді, стежив за життям різних комах і черв’ячків, дивився на їхню роботу і цілими годинами іноді пролежував на одному місці десь у полинах і кропиві, споглядаючи площу одного квадратового вершка, з його рослинністю і тваринами завбільшки з чверть макового зерняти». Оце вже автор потроху наближається до «секретів поетичної творчості», бо далі каже: «Може, з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах, таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Мабуть, звідси у мене й ті побільшуючі та зменшуючі шкла перспективи, про які говорить критика…»

А потому буде школа з її наукою «правильних проізношеній». Чи не найбільше запам’яталися малому рядки баєчки дідуся Крилова: «Увидя, что мужик, трудяся над дугами, / Их прибыльно сбывает с рук»… «Що воно значить? — думав він. — Яка це «увидя»? Як можна збивати з рук якесь «прибильно», коли збивати можна батогом молоду гречку чи коноплі?..» Та хто ж їх не пам’ятає, тих «правильних проізношеній»! Мій однокласник Петя Савченко декламував лермонтовське «Бородіно» приблизно так: «Зкажі-ка, дядя, ведь не даром / Москва, зпальоная пужаром, / Хранцузу оддана?» І що вже хлопцю не робили, а він усе товче: «пужаром» та «пужаром». Та й сам я довго шкріб потилицю, коли треба було читати «Путешествие из Петербурга в Москву». Епіграф: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй». О!.. А рядків через п’ять: «Ужели, вещал я сам себе, природа толико скупа была к своим чадам, что от блудящего невинно сокрыла истину навеки?» Тю!.. Проте повернімося до Поліщука — у 1924-ий, на віллу «Буюрнус»…

Далі поет змальовує свої пригоди під час війн і революцій. І тут його автобіографія набуває характеру якоїсь старовинної пікарески на новий лад. Зрештою, для Поліщука все перемогла література. Він вирішив присвятити їй своє життя. І ось Київ, зима 1921—1922-го. Юний поет — уже активний учасник групи «Гроно», де обстоює засади «динамізму». У той час, каже він, я «ходив, як динаміст і гроніст, у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, чим викликав подив на вулицях…» Іще б пак! Але ще більший подив він викликав на вулицях Катеринослава, куди невдовзі перебрався з Києва. Тут він ходив у «штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду…» «Босий і без шапки, — каже поет, — я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо, коли мене зрідка зустрічали мої товариші по катеринославській 1-ій гімназії, вони мене або не пізнавали, або з подивом запитували, чим я займаюсь, і я, свідомий своєї гідності, відповідав: «Я — український письменник».