Федір Пилипович читав нам кілька курсів. Того, як він трактував академічні питання, я вже не пригадую, зате ще й досі пам’ятаю, як він розказував про своє босоноге дитинство; про те, як колись, у юності, забув удома конспект і прочитав за одне заняття мало не половину курсу української мови; про пишний бенкет на П’ятому міжнародному конгресі славістів у Софії; про те, що має звичку писати лежачи, бо так найкраще думати… До речі, написав він за життя чимало, зокрема чи не перший за часів радянської імперії підручник із історичної граматики української мови. Кажуть, хтось із молодших колег при нагоді спитав Медведєва, як йому вдається так багато писати, на що Федір Пилипович відповів: «Та ото вийду з дому й думаю: чи до дівок піти, чи статтю написати. Та й вирішу — краще напишу статтю». Регіт — ось іще одне, що зринає в пам’яті, коли я згадую Медведєва. По-перше, Федір Пилипович говорив надто голосно (мало хто знав, що на фронті він зазнав контузії, тому недочував), а по-друге, постійно намагався жартувати. Проте його очі були сумні. Мені здавалося, що він дуже самотній… Востаннє я стрів старого професора вже під час розвалу радянської імперії. Медведєв страшенно змінився. Він повільно та непевною ходою брів проспектом Леніна — манюсінький, худий, мов скіпка (чорний костюм висів на ньому мішком), зі своїм великим шкіряним портфелем. Так може йти лише чоловік, до котрого нікому в світі немає діла.

А ще я знав одного зі студентів Шевельова — Павла Івановича Мартем’янова. До червня 1941-го він устиг закінчити три курси університету. Потому хоробро воював: Сталінград, Харків, Дніпро, Угорщина, Словаччина, Австрія… Доучувався вже по війні. Шевельов каже, що Мартем’янов був «мовчазний, але дуже розумний». Мовляв, із нього мав би вийти справжній учений, але, не відомо чому, видатним науковцем він так і не став. Я знаю, чому. Людина великих знань і непересічного розуму, Павло Іванович не хотів ані захищати дисертацій, ані писати наукових розвідок, бо тоді неодмінно треба було кривити душею, роблячи реверанси у бік панівного режиму та його ідеології… Незадовго до смерті Мартем’янов хотів узагалі покинути Харків і переїхати в село, здається, десь під Тростянець. «Буду, — каже, — дітей учити, книжки їм даватиму…» Те село було красиве, мов рай, таке, яким може бути село тільки на моїй Слобожанщині. Павло Іванович просив нас допомогти перевезти туди речі. Речі ми перевезли, та невдовзі Мартем’янова не стало…

У своїх спогадах Шевельов каже про себе та про ще одного вихованця Харківського університету — Юрія Лавріненка: це історія «двох недоладних, великою мірою змарнованих життів». А потому якось сумовито, на манір Еклезіаста, додає: «Зрештою, кожне людське життя змарноване, але кожне по-своєму. Тільки одні усвідомлюють це, а інші помирають у щасливій певності, що прожили щасливо й плідно». Отака-от література non fiction.

«Товаришу! Чи граєте ви у футбол? — із захватом питав свого читача Юрій Смолич у «Наших тайнах». — В футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло… Він гартує людину на все її дальше життя». Колишній лівий інсайд Смолич знав, що каже. І я поділяю його захват, бо колись теж щодуху гасав за м’ячем, щоправда, на правому фланзі й у захисті. Тож коли кілька років тому Сергій Жадан в інтерв’ю «Україні молодій» сказав: «Професор Ушкалов переймається двома найцікавішими в цьому світі речами — бароко і футболом. Навіть не знаю, за що я його більше поважаю», — мою душу сповнила радість. Але як історик літератури я завинив перед футболом, бо ніколи про нього не писав. І от напередодні фіналу «Євро-2012» хочу бодай трохи спокутувати свій гріх. Тож поговорімо про футбол у нашій літературі. Тим паче що ця феєрична гра дає неабиякий простір для письменницької уяви. Хочете побачити, як повнота буття перебігає в образ футбольного м’яча? Будь ласка. Розгорніть томик поезій лівого інсайда (знову лівий інсайд!) Майка Йогансена і прочитайте оці рядки: «Ах життя моє — кругле, як м’яч / Пружне й палюче — як любов! / Падай. Злітай. Смійся. Плач. / Цілуй дужче, знов і знов». А в поезійному циклі Антонича «Бронзові м’язи» цей самий м’яч стає осанною стрімкому руху вперед, осанною людям, цим «бадьорим, бронзовим богам»: «…Понад гуркотливе грище / кулі срібний диск / й має м’яко м’яч. / Ми не знаємо невдач…» Та навіть коли тебе, не знати вже з якого дива, постійно переслідують невдачі, як героя чудесної «Балади про офсайт» Оксани Забужко, енергія футболу не може не чарувати: «Цей форвард був, як бог. Він бив — як бог: / Спітнілі крила рвались крізь футболку! / В підкаті — двоє; обійшов обох! / Ішов — як голіруч ідуть на вовка…» Зрештою, і проста пейзажна замальовка може мати відчутний присмак футболу. Писав же Сергій Жадан у своєму «Ворошиловграді»: «На початку жовтня дні короткі, як кар’єра футболіста, маслянисте сонце протікає над головою, обтяжуючи тіні на землі, освітлює траву й гріє розбите серце асфальту»…

Власне, футбол прийшов в Україну на початку минулого століття. І був він не зовсім схожий на той футбол, що ми його знаємо зараз. По-перше, це тепер футбол — «гра мільйонів», а тоді — ні. Тоді для «широких мас» він був не більше, ніж забава, розвага для ледацюг, аби не сказати — шалапутство. Футбол ганьбили та висміювали. Юрій Смолич у своїх спогадах «Я вибираю літературу» згадував, як його батько казав йому, гімназистові середніх класів: «Таке вже здоровило, а м’ячика ганя!» А добропорядні громадяни, котрі проходили повз вигін, на якому грали хлопці, тільки скрушно хитали головами: «Женитися пора, а воно біга з голими коліньми». Це означало: як же ж тобі не сором, як тобі не сором з’являтися на людях у трусах! Воно і справді: вийти на люди у трусах для хлопця було те саме, що для дівчини — сісти на велосипед. Ганьба! Та і які тоді були труси! Не носили тоді трусів. Чоловіки носили білі підштаники, чи то пак кальсони.

Знаєте чому тодішні українські команди бігали по полю переважно у білих трусах? Саме в білих, а не в червоних чи синіх. Тому що то були відчикрижені по коліна підштаники! Модистки навіть шити трусів не вміли. По-друге, тоді все було інакшим: і техніка гри, і швидкість, і правила, і футбольна етика… Ось, наприклад, техніка гри. За тих часів футбол був наступальний — п’ять форвардів, а інколи в нападі грало навіть восьмеро футболістів. Окрім того, не було персональної опіки. «І хіба ж це інтересно: не давати противникові грати? — риторично питає Смолич. — Хіба це гра?» Словом, якби команда «Chelsea» сповідувала такий футбол, вона, ясна річ, ніколи в житті не стала би цьогорічним володарем Кубка чемпіонів. А щодо правил, то тоді, скажімо, можна було нападати на воротаря, якщо той тримав у руках м’яч. А ось приклад тодішньої футбольної етики. Під час розіграшу воріт той, кому випадав жереб, повинен був обирати не кращі ворота, а гірші — ті, що проти сонця.

І ще одне. Тоді у футболі більше за молодече завзяття й більше за жагу перемоги цінували красу. «Так, — каже Смолич, — ми дуже дбали про красу гри». Красивий удар, красивий фінт, красивий сейв… Може, ця потреба краси з’являлася ще й тому, що у футбол грали під музику: духовий оркестр виконував чи «Морського короля», чи яку мазурку. І як же після цього казати, що футбол — то чоловіча агресія, брутальність, зневага до слабшого, ніцшеанська «воля сили»? Ні, футбол це щось зовсім інакше. Футбол, пише Смолич, то «був наш світ, наш фетиш, наша релігія». У цей світ могла вдертися хіба що війна. Пам’ятаєте початок «Наших тайн»? 1 серпня 1914 року. На футбольному полі стоять хлопці й читають газету про початок кривавої війни. «Це була перша газета, яку ми читали. Досі ми використовували пресу лише на те, щоб обгорнути ноги, взуваючи перед матчем буци. Правда, від паперу ногу парить. Зате як чіпко держиться на ній тоді черевик!»