А як ставився до міста Тарас Шевченко — той, кого Юрій Липа справедливо охрестив «селянським королем»? Чи мав Шевченко антиурбаністичні настрої? Ні, не мав. Ясна річ, природу в усій її красі він волів споглядати за містом. Пам’ятаєте, як починається повість «Прогулянка…»? «Минулого року мені заманулось зустріти нашу прекрасну українську весну де-небудь подалі від міста. Хоча в такому місті, як наш укритий садами золотоголовий Київ, вона не втрачає своєї принадності, та все ж — місто, а мені схотілось усамітненого тихого куточка». Проте поет ніколи не уявляв місто територією зла вже бодай тому, що тільки там були такі любі його серцю театри, бібліотеки, музеї, виставки… Там були його друзі, його читачі, там були люди, котрі любили та шанували все прекрасне… 15 листопада 1852 року поет писав зі заслання Андріанові Головачову: «Ви, мабуть, і самі не підозрюєте, що під час ваших відвідин Новопетровського укріплення зробили мене щасливим хоч на кілька днів; а кілька днів щастя в нашому житті — це багато значить! Проведений з вами вечір снився мені кілька ночей поспіль, і переді мною, мов жива, поставала давно забута картина людського життя. Дякую вам! Від усього серця дякую за цю велику радість! Слухаючи вас того пам’ятного вечора, я переселявся в Москву й Пітер, бачив і театри, і мою Академію, і все, що ушляхетнює людину. Дякую вам!» Місто — ось де в уяві поета перебуває все те, що «ушляхетнює людину». Шевченко міг бути сам собою тільки в місті. Недарма, коли пізно ввечері 27 березня 1858 року він повернувся до Петербурга після десятилітнього заслання, то вже наступного дня, зі самого ранку, як пише у щоденнику, по снігу та мокроті пішки оббігав добру «половину міста майже без потреби». І ледве чи він повторив би вслід за Всеволодом Крестовським, мовляв, «сірі, мокрі петербурзькі тротуари» неодмінно зіпсують вам настрій, навіявши «на вас нудьгу, хандру, сплін, скуку». Ні, Шевченко надто любив це велике місто. Зрештою, хіба поет не писав Залеському 10 травня 1857 року: хочеш бути художником — їдь до Петербурга, бо «дрібні міста небезпечні, а столиці не слід боятися в жодному сенсі»? Бути вільним і у своїх діях, і в помислах людині куди легше в мегаполісі, ніж поза ним. Так, Шевченко — «селянський король». Ба більше, він, як казав Шевельов, «Селянський Син». Але жити він міг лише в мегаполісі.

Не сумніваюсь, дорогий Читачу, що вам не раз доводилось і чути, і читати фразу «Україна між Сходом і Заходом». Радіо, телебачення, інтернет, газети, журнали, книги… Про «Україну між Сходом і Заходом» говорять і письменники, й учені, й політики. Чим різняться їхні міркування на цю тему? Властиво, нічим. Хіба що манерою думання, бо, як казав колись неперевершений іронік Володимир Державин, митець — це людина, котра має і фантазію, і компетентність; учений — людина, котра має лише компетентність; а політик — людина, котра не має ні того, ні того. Ясна річ, це стосується не тільки українських письменників, учених і політиків, бо фразу «Україна між Сходом і Заходом» мені доводилося читати і по-англійському («Ukraine between East and West»), і по-німецькому («Ukraine zwischen Ost und West»), і по-польському («Ukraina między Wschodem і Zachodem»), і по-російському («Украина между Востоком и Западом»), і по-сербському («Украjина измеħу Истока и Запада»)…

А що це означає посутньо? Для письменника — ніщо інше, як спробу збагнути українську душу, для вченого — студії з ділянки компаративістики, для політика — систему геополітичних координат. Та хай там як, це, як казав колись Михайло Драгоманов, «фатальний поділ цивілізації на західну та східну, тоді як насправді цивілізація одна». А ще мені здається, що в усіх тих міркуваннях десь глибоко-глибоко на дні зачаїлася розгубленість. Варто лише поглянути на обкладинки книжок про «Україну між Сходом і Заходом». Беру в руки віденсько-бернський збірник 2000 року «Sprache und Literatur der Ukraine zwischen Ost und West». Дизайн обкладинки — простір, поділений навпіл по вертикалі контрастними кольорами. Беру іншу книжку — виданий у Львові 2001 року збірник есеїв блискучого візантолога й україніста Ігоря Шевченка «Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIII століття». Перед очима той самий простір, поділений навпіл по вертикалі контрастними кольорами… Оце він і є — візуальний образ України як питомого порубіжжя, такого собі сакраментального «між». Ні-ні, це не «дволикий Янус», або, як сказав би Сковорода, «Janus disprosopos», — це химерна, плинна, мало не зникома тінь.

І тут мені на пам’ять приходить стара книжка відомого шведського історика, перекладача та славіста Альфреда Єнсена «Taras Schewtschenko, ein ukrainisches Dichterleben», що побачила світ у Відні 1916 року. Точніше, не так сама книжка, як її початкові слова: «Україна — це східноєвропейська мархія, невиразний пограничний край між Сходом і Заходом…» Україна-мархія, нічийне пограниччя, скіфський степ, яким гуляють як не східні, то західні вітри… Певна річ, обкладинка, дизайнована як простір, поділений навпіл контрастними кольорами, пасувала би цій книжці просто ідеально. Проте чому… чому для стороннього чоловіка, навіть для такого симпатика України, як Альфред Єнсен, моя Вітчизна постає в образі «невиразного пограничного краю між Сходом і Заходом»?

Мабуть, тому, що ми й самі собі не надто «виразні». Писав же колись Пантелеймон Куліш у листі до Олександри Милорадовичівни: «Живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і москович по-московськи; тілько наш брат, українець, носить навиворот свою одежу». Мине ще кілька десятиліть, і генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник із гіркою посмішкою згадає, як він «українізував» військові частини якогось гарнізону. Мовляв, я вийшов до багатотисячної юрби і сказав: «Українці, піднесіть руки!» Здійнялось кілька рук. Тоді я дав інший наказ: «Малороси, піднесіть руки!» Рук підвелось більше. Нарешті, я наказав: «Хахли, піднесіть руки!» На цей раз руки підвело добрих три четверті юрби. Коли ж я дав наказ: «Українці, малороси й хахли, піднесіть руки!» — руки звела вся юрба. Отак.

Чи не звідси й оті безугавні хапливі пошуки геополітичних орієнтирів, такі характерні для сучасної України? Утім, чому тільки для сучасної? По-моєму, для нас це — «вічний» сюжет. Ось, наприклад, сцена Чигиринського генерального сейму 1650 року зі славетної «Історії русів». Козаки-переможці думають-гадають, під руку якого монарха їм краще стати: польського, московського чи турецького. І хоча би на сміх хто сказав, що покладатися можна тільки на себе, на свій власний меч. Зрештою, що ж тут дивного, коли сам Хмельницький — один із найбільших революціонерів світу — починає промову з того, що протекція для України «не лише корисна, але майже необхідна, бо розсудлива людина чи добрий політик одразу помітить, що саме розташування нашого краю, відкритого навсібіч і незручного для укріплення, робить із нас іграшку незнаної долі й сліпого випадку». Що це? Прокляття географії? Може. Україна — благодатна земля, ласа для чужинців та ще й відкрита з усіх боків: ані тобі високих гір, ані тобі непролазних боліт — усе як на долоні. Та це пояснення насправді нічого не пояснює, бо не тільки ми живемо на рівнині. На рівнині живуть десятки народів. Значить, річ не в географії — річ у нас самих.

І отут я хотів би нагадати вам, дорогий Читачу, ще одну сцену — цього разу з роману Юрія Яновського «Чотири шаблі». Літній вечір. Париж. Сквер навпроти вежі Сен-Жак. На лавці сидять двоє: колишній повстанський маршал Михайло Остюк і таємничий чернець-чужинець. Вони розмовляють про далеку Україну. «У вас, — каже чернець, — добре вміють тільки умирати. Англійські журнали сімнадцятого століття виповнено портретами ваших гетьманів та полковників, військові спеціалісти вивчають їхні походи та переможні бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторінку історії випливе новий могутній життєздатний народ, та все раптом летить шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всі славні діла, полковники розкішно умирають, четвертовані, колесовані, на кіл посаджені, у мідних биках підсмажені, або стають московськими боярами, кличуть до себе воєвод і — ганьба! — стають рабами, незвойовані, неподолані на полі бою, не примушені силою до покори». «Кажете — добре вмирали?» — Остюк аж нахилився до ченця. «Умирали так, як ніхто в цілому світі не вмирав. У вас є якась гордість смерті…» «Чому ж вони не билися до загину?» «Вони були довірливі, коли ворог хотів їх ошукати, вони були нетривкі там, де треба було перечекати, вони були жалісливі там, де ворог удавав, що просить милості». Так-так, це той самий «героїзм перед лицем поразки», про який напише перегодом Наталя Кононенко-Мойл як про головну прикмету наших козацьких дум — творів величних, неймовірно глибоких, красивих і сумних аж до моторошності. Я би сказав, що наше барокове XVII століття, а може, й ціла історія — це якась прехимерна варіація на тему ars bene moriendi — «мистецтва добре вмирати».