Та повернімося до онейрології Саковича. Він підкреслював, що сон — то територія фантазії, бо вона не лише зберігає та передає чуттєві образи, а ще й вигадує щось небувале. Наприклад, із образів золота й гори вона, «діючи своїм дискурсом», може створити образ золотої гори. Саме так поети понавигадували всіляких химер, церберів та іншу дивовижу. Через багато-багато років Іван Франко напише: «кожний чоловік у сні… є до певної міри поет». То тобі сниться золота гора, то цербер, то половина серця. Пам’ятаєте мініатюру Коцюбинського «Сон»? «Снилось мені — чи ж снилося мені? — що в грудях у мене лиш половина серця». А інколи нерви митця такі до краю зболені та напружені, що сон обертається справжньою галюцинацією. Ось хоча б у того-таки Франка. Квітень 1908 року. Хорватське місто Ліпік. Ніч. За вікном дощ. Поет тривожно спить. Аж раптом голоси якихось духів будять його. Вони наказують іти за місто на Страшний суд. Він іде. Духи наказують роздягнутися. Роздягається. Духи засуджують поета на «найстрашніші пекельні муки». Та перед тим він повинен відсидіти у скелі вісімнадцять тисяч років… Наступного дня, о 10-ій ранку, жандарм Тарнавський знайшов поета за містом. Франко лежав на дорозі, біля калюжі — без пам’яті, мокрий як хлющ, у самій сорочці…

Зрештою, що таке наше життя? Сон. Як каже герой повісті Юрія Косача «Еней і життя інших»: «…Я віддавна переконався, за Шекспіром, що наше маленьке життя становить лиш сон. Мені сьогодні, як і вчора й постійно, видавалось зовсім певним, що граней між сном і життям немає, а єсть тільки категорії людей, що живуть у різних стадіях цього «життясну» — одні пробувають у цілковито магійному сяйві його, другі вже переступили межу, що ж до мене, то я, з певністю, живу в цій проміжній стадії, між відкриттям очей, ще жагтіючим царством чудесного, де я був, і новим, реальним світом, який для мене став лиш продовженням сну, з усіма здогадними недоречностями й нелогічностями». І де ж вона, оця невидима межа між сном і реальністю? Ось початок сну Євгена Маланюка після першого проведеного в Америці дня. Згасання світу. Наркотичне забуття. «І вже крізь хаотичне плетиво півдумок, півобразів, що згасали під хлороформом сну, півпритомна пам’ять зацитувала (чомусь?) старі Тувімові вірші про те, що «на другій півкулі люди ходять догори ногами»…

Та, мабуть, найкраще з усіх українських класиків межу сну та реальності змалював колись Шевченко в повісті «Прогулянка…» Дозвольте мені подати цю феєрію засинання повністю. «Я почав відчувати дивовижно приємну середину між сном і неспанням. У гармонійному напівмороці я шукав уявою і майже із заплющеними очима якого-небудь хоч трішки освітленого предмета, на якому міг би зупинити свій згасаючий зір. Морок ставав густіший, а світло слабше. Мої повіки тихо наближались одна до одної і, нарешті, зімкнулися. Морок став прозоріший і світліший, а в глибині цього синювато-блідого напівсвітла ледь-ледь видимо зринав темний, широкий, рівний, мов по лінійці накреслений, горизонт; за горизонтом тихо, повільно почало з’являтися слабке рожеве світло й, посилюючись, набувати якоїсь сіро-похмурої тональності. Горизонт потемнів і почав гудіти, немовби сосновий бір. Я перетворився на слух і зір. Ще хвилька, гудіння стало чутнішим, а горизонт темнішим. Ще хвилька, і я вже чув не невиразне гудіння, а страшний рик якогось чудовиська. Світло посилювалось і набувало сірувато-молочного колориту. З-за темного неоглядного горизонту безконечною стіною з велетенськими фантастичними куполами повільно піднімалися хмари. Піднімаючись вище й вище, вони втрачали свої колосальні примхливі форми й перетворювались на темно-сіру масу безконечного простору. Над горизонтом ставало світліше, і тихо, ледь помітно, як наче із самого горизонту, вставала велетенська білувато-срібляста куля, одним тільки абрисом схожа на сонце. Світло розлилось повсюди й довершило прекрасно-жахливу картину моря… Бліда куля здіймалась усе вище й вище і ставала все блідішою й блідішою, щоб, нарешті, ніби розчинитись і щезнути в молочно-сірій масі. Буря, немов мільйони невидимих страховищ, ревіла на просторах. На тлі темних хмар блищали зграями білі мартини, а на білих скелях довгими вервечками всілись, як допитливі глядачі, чорні баклани»…

Мені здається, це просто геніальна замальовка — такий собі розкішний лет у потойбіччя, коли душа прориває завісу розуму… Ну, ось і все. Готово. Завіса впала. Починається «карнавал нічних фантасмагорій».

На фронтоні першого корпусу Києво-Могилянської академії реліктом радянської доби красується гасло: «Учиться, учиться, учиться». І підпис: «Ленин». Не знаю, чи звертають студенти Могилянки увагу на ці слова, а от я змалку пам’ятаю цей «заповіт Ілліча». Та і хто його тоді не пам’ятав! Кажуть, це цитата зі статті «Назадній напрям російської соціал-демократії», написаної в 1899 році. Вирвана з контексту, вона робить враження яскравого просвітницького заклику, хоча насправді це не так. Насправді там сказано: «У той час, як освічена публіка втрачає інтерес до чесної, нелегальної літератури, серед робітників зростає пристрасний потяг до знання й до соціалізму, серед робітників з’являються справжні герої, які, незважаючи на огидні умови свого життя, незважаючи на отупляючу каторжну роботу на фабриці, знаходять у собі досить мужності й сили волі, щоб учитися, учитися й учитися і перетворювати себе на свідомих соціал-демократів…»

Побутує думка, що Ленінове «учитися, учитися й учитися» було навіяно повістю Чехова «Моє життя», надрукованою незадовго перед тим, у 1896 році. Може, і так. Принаймні Чехов належав до кола улюблених авторів Леніна, а герой повісті «Моє життя» лікар Благово каже своїй співрозмовниці Марії Вікторівні: «Ніяких глибоких суспільних течій у нас нема й не було… Мало що вигадала нова література! Вона он вигадала якихось інтелігентних трударів у селі, а в нас обшукайте всі села й знайдете хіба що Неповажай-Корито в піджаку або в чорному сюртуці, який робить у слові «еще» чотири помилки». Як я пам’ятаю, зробити чотири помилки в слові «еще» — значить написати «исчо». Але це так — між іншим. «Культурне життя в нас іще не почалося, — продовжує лікар. — Та сама дикість, те саме суцільне хамство, та сама нікчемність, що й п’ятсот років тому… Якщо вам здасться, що ви помітили глибоку суспільну течію і, йдучи за нею, присвятите ваше життя таким модним на сьогодні завданням, як звільнення комах із рабства чи невживання яловичих котлет, тоді — вітаю вас, пані. Учитися нам треба, учитися й учитися, а з глибокими суспільними течіями не поспішаймо: ми ще не доросли до них і, правду кажучи, нічого в них не тямимо». «Ви не тямите, а я тямлю, — відповідає на те Марія Вікторівна. — Ви сьогодні бог зна який нудний!» Та лікар продовжує гнути своє. «Наша справа, — каже він, — учитися й учитися, пробувати накопичувати якомога більше знань, бо серйозні суспільні течії там, де знання, і щастя майбутнього людства тільки в знанні. П’ю за науку!»

Не казатиму про ідейне підложжя цих міркувань, тобто про філософію Конта, Спенсера, Ренана, Толстого… Хочу звернути вашу увагу, дорогий Читачу, лише на одне: якщо гасло «учитися, учитися й учитися» дійсно є відлунням «Мого життя», то в ньому неодмінно має бриніти щось українське, бо ж Чехов — українець. І сам Антон Павлович наполегливо це підкреслював. Наприклад, у 1902 році він казав Горькому: «Я справжній малорос, я в дитинстві й не говорив інакше, як по-малоросійськи». А ще він не раз писав про свої «хохлацьке серце», «хохлацьку кров», «хохлацьку логіку», «хохлацьку лінь»… Навіщо він це робив? Може, знав, що прізвище його діда «Чех» означає «хохол, чуприна»? Та ледве чи. Просто Чехов дуже любив свій рідний край. «Україна дорога й близька моєму серцю, — признавався він Агатангелові Кримському. — Я люблю її літературу, музику й чудову пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко…» І, коли граф Толстой казав Чехову: «Да, да, да, вы очень русский», — він тим самим лише засвідчував, що Чехов якраз «нерусский»…