І річ тут не просто в цікавості, — якби ми знали історію нашої літератури як історію її читача, ми би куди краще розуміли морфологію своєї сьогоднішньої пам’яті, а ще — залежність нашої системи координат від сили-силенної всіляких обставин. Хіба не варто пам’ятати, скажімо, того, що мало ким знаний за життя Іван Вишенський (його ім’я не зринає в жодній із відомих мені пам’яток української полемічної літератури зламу XVI—XVII століть) був геть забутий в Україні від 1630-их років аж до другої половини XIX століття й перетворився на ключову постать нашої літературної традиції тільки у XX столітті? Чи того, що коли в 1832 році харківські романтики намагалися видати твори Сковороди, дуже популярного сьогодні не лише в Україні, але й у світі, то на цілу неозору Російську імперію їм вдалося знайти аж двох (sic!) передплатників. Зрештою, навіть Шевченко вже після того, як з’явився і досить швидко, менш як за два роки, був розпроданий увесь наклад його «Кобзаря» (близько 1 000 примірників), із труднощами шукав собі передплатників-«субскрибентів». Його слава була попереду. Що вже казати про інших! На альманах «Сніп», який видав у Харкові Корсун, підписалася 31 особа, на «Думки і пісні» Метлинського — 72 людини. А от збірник «Ландыши Киевской Украйны» мав аж 907 передплатників, хоча ця обставина того ж таки Шевченка зовсім не тішила, бо такі «ландыши» формували у свідомості читача дуже специфічне уявлення про українську літературу. Мовляв, хочеш стати українським поетом? No problem. «Треба тільки взяти аркуш паперу, — як каже один із героїв роману Тургенєва «Рудін», — і написати згори «Дума», а потому почати так: «Гой, ти доля моя, доля!» або «Сєдє козачино Наливайко на кургане!», а там: «Попід горою, попід зеленою, грає, грає, воропає, гоп! гоп!»… І готово. Друкуй і видавай».

А ось зовсім інша історія. Якби на початку XX століття спитали в якого читача, хто найпопулярніший сучасний український автор, відповідь була б одна: звісно, Винниченко. Недаремно в 1909 році Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Та хіба тільки «у нас»? Винниченко поруч із Горьким і Купріним належав до трійки найпопулярніших авторів Російської імперії, його п’єси з успіхом ішли на сценах Берліна, Дрездена, Ляйпцига, Мілана, Москви, Парижа, Петербурга, а в 1922 році німці навіть екранізували «Чорну Пантеру» («Die schwarze Pantherin»). Тим часом сьогоднішній читач асоціює українську літературу початку минулого століття з Франком, Лесею Українкою чи тим-таки Коцюбинським, а от Винниченко опиняється десь далеко-далеко на маргінесах — десятиліття замовчування та цькування цього надзвичайно талановитого письменника й у Радянській Україні, й на еміграції далися взнаки.

Крім того, історія літератури як історія читача допомогла би нам позбутися багатьох міфів. Тоді би ми знали, наприклад, те, що «Народні оповідання» Марка Вовчка далеко не такі «народні», як ми звикли думати. Ще в середині 1880-их років Іван Манжура писав Миколі Сумцову: «Народні оповідання» Марка Вовчка «наводять на справжній народ при читанні ледве не сон». Те саме зазначав уже в 1907 році й Борис Грінченко у своїй книжці «Перед широким світом». А ще Грінченко каже, що селяни на дух не сприймали «Енеїди» Котляревського: вони «її просто не розуміли, а грубі, карикатурні, а часом і сороміцькі вислови в ній відпихали від себе читача-селянина». «Се через те, — гадає Грінченко, — що селянський читач хоче знайти в книзі щось гарне, краще, ніж бачить коло себе: лайки, — каже він, — й без того багато чуєш, — нащо ж її ще й у книзі читати?» Та навіть у Шевченка простий читач сприймав далеко не все. Приміром, любовні сцени в «Гайдамаках» змушували молодь червоніти, а у старших викликали осуд. Зрештою, ми би знали й те, що аж ніяк не всі наші класики прагнули стати «народними». Згадаймо хоча би Якова Щоголева, який казав: «Видавати на бібулі, як дурацька «Енеїда» або не менше дурацькі байки Глібова, що з його галичани зробили генерала від поезії, і сунути цю книжку книгоноші в скриньку поруч з «Бовою» та «Єрусланом», — я на те не згоджуся». Ну, що ж! Може, і так. Читач завжди правий.

Мій рідний Харків не можна уявити без Сумської. На перший погляд — вулиця як вулиця, та є в ній своя особлива принада. Недаремно ж писав колись рвійний панфутурист-екструктор Нік Бажан Аркадієві Любченку: «Я вже встиг так занудьгувати за Харковом, що мені й вночі сниться, ніби я по Сумській ходжу. От іще де сіро-зелена нудьга, так це на цьому хуторці, що Києвом зветься». А ось «Вступна новела» романтика Миколи Хвильового. Її автор разом зі своїм добрим приятелем Юліаном Шполом іде Сумською під справжньою тропічною зливою — розкішною, теплою, запашною: «…Юліан Шпол, автор комедії «Катіна любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно — з його капелюша тече чомусь синя вода. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку».

Сумська — то взагалі вулиця поетів і митців. Пройдіть сотню метрів від її початку — і перед вами пам’ятник Гоголю. Гоголь поглядає на Сумську, а за його плечима — майдан Поезії. Чи є ще де на світі майдан Поезії? Не знаю. Щоправда, останнім часом поезії на майдані трохи поменшало. Уже немає ні крамниці «Поезія», куди я заходив три десятки років поспіль, ані кав’ярні, яку ми називали «Грецька зала», з її духмяною кавою, тістечками, гіркуватим сигаретним димом і нашими нескінченними балачками про все прекрасне, що є в житті й у мистецтві… А що ж бачить Гоголь на Сумській? Нічого такого, що би змусило його меланхолійно зітхнути: «Скучно жить на этом свете, господа!» Яке там «скучно», коли прямо перед твоїми очима — ошатний будинок у стилі французького неоренесансу! Легендарний «Березіль». Пам’ятаєте вірші «Кобзаря на мотоциклі» Леоніда (Льоньки!) Чернова, де він оспівує романтику Харкова, а власне — вулиці Сумської? «В Харкові, / біля держдрами / після десятої / ночі /з жовтим квитком у кишені бродить / романтика міста. / Вітер / — з дощем під очима — / десь над держбанком лютує, / рве / крижаними зубами / мокрий зів’ялий плакат. / У «Березолі» — «Мікадо»…» «Мікадо»… Яким теплом віє від самої назви цієї славетної савойської опери Вільяма Гілберта й Артура Саллівана! Сьогодні у «Березолі» її не ставлять, але, коли прямуєш сюди на спектакль (особливо на малу чи на експериментальну сцену), здається, що ось-ось вийде з-за рогу Лесь Курбас у своєму темному шкіряному плащі та широкополому капелюсі…

Ще сотня метрів угору Сумською — і перед вами будинок міської опери, а відразу за ним — затишний сад Шевченка. Ще трішки вгору — і вас, обличчям до Сумської, стріне вже сам Великий Кобзар (без мотоцикла, ясна річ). Якщо вірити Сергієві Жадану, то одного разу він узяв та й утік зі свого височенного постаменту. Ішов неспішно Сумською, насолоджувався життям слобожанського мегаполіса. От тільки дівчата на Сумській йому не сподобалися: «Дівчата пахощами вкриті / Прохали в нього закурити / Їм одвічав не вельми чемно / Тарас Григорович Шевченко». Мабуть, ті дівчата просто заважали поетові подумки складати вірші. Бо як же можна бути нечемним із жінками на Сумській, коли вони такі прекрасні! Може, десь саме тут, а може, просто на сцені «Березоля» Льонька Чернов і побачив юну Курбасову вихованку, божественну Зіну Пігулович. Авторові «Профспілки божевільних», «Пригод професора Вільяма Вокса на острові Ципанго» й інших чудових творів за своє життя доводилося бувати у багатьох містах: і в Петербурзі, й у Владивостоці, й у Коломбо, й у Бомбеї, й у Стамбулі, й в Одесі, а в них, певна річ, він стрічав чимало прекрасних жінок, але ця дівчина зі Сумської здалася йому просто неймовірною. Словом, Льонька Чернов закохався без пам’яті. Та от біда: на ту пору він був уже одружений. І тоді наш «Кобзар на мотоциклі» знайшов десь фото Пігулович, на якому вона була гола-голісінька та ще й у неабияк спокусливій позі, й почепив його над своїм робочим столом у будинку «Слово». А щоби ніхто не бачив його пасії, поет прикріпив зверху зроблений на тонкому папері фотопортрет Зигмунда Фройда. З відчиненого вікна повівав легенький вітрець, портретик доктора Фройда раз по раз злітав догори, і тоді закоханий «Кобзар на мотоциклі» бачив свою любов такою, якою і хотів її бачити. Ось вона — справжня Муза. Якби іронічний Фройд довідався про свій грайливий портрет у ролі фігового листка чи то пак superego, він би, мабуть, не те що плакав, як в Ірени Карпи, а помер би від сміху.