Але облишмо цю тему, бо, зрештою, автором гасла «учитися, учитися й учитися» був і не Ленін, і не Чехов. Це гасло належить одному з найбільших європейських мислителів XIX століття Михайлові Драгоманову, якого не любив Ленін, зате дуже шанував, скажімо, фундатор соціології Макс Вебер. Справді, ще в 1873 році Драгоманов, повернувшись із Європи й розпочавши лекції в Київському університеті (Леніну було на ту пору три роки, а Чехову — тринадцять), казав: «Студент повинен учитися, учитися й учитися, а не брати передчасної участі в політиці; політиком може бути тільки людина зовсім освічена й підготовлена». Потому він часто повертався до цієї думки. Зокрема, вже незадовго до смерті, 22 травня 1894 року, Драгоманов писав Франкові: «…Студенти мають свій обов’язок — учитись і через те вже не можуть сповняти обов’язків партійних».

І коли я починаю думати про гасло великого європейця Драгоманова «учитися, учитися й учитися», то відразу згадую, що однією з найважливіших рис української традиції споконвіку була повага до школи, оте «почитаніє книжноє», про яке сказано в «Ізборнику Святослава» 1076 року. Пам’ятаєте? «Добро єсть, братіє, почитаніє книжноє, паче всякому християнину: блаженні бо, рече, іспитающії свидінія Єго, всім серцем взищуть Єго». Останні слова взято зі 118-го Псалма. В українському перекладі вони звучать так: «Блаженні, хто держить свідоцтва Його, хто шукає Його всім серцем». Отже, «починаніє книжноє», школа — то ніщо інше, як сердечний порив до Абсолютного.

Та чи завжди в нас той порив мав належну силу? Ні. Недаремно десь наприкінці 1605 року невідомий автор «Перестороги», розмірковуючи про причини занепаду колись могутньої Руської монархії, казав: наші князі «багато з великим коштом намурували церков і монастирів і маєтностями їх забезпечили, золотом, сріблом, перлами й дорогим камінням церкви приоздобили, нанесли силу-силенну слов’янських книг, тільки того, що було найпотрібніше, — громадських шкіл — не закладали. А тому, з бігом часу, поганська грубість і єство, що тягло до цьогосвітньої марноти, так зміцніли, що потомки тих набожних благочестивих самодержців, княжат руських, зведені красотами цього світу, а наукам не навчені, впали у велике лакомство, взяли велику хтивість до панування й розділились… І очі свої вилупляли на панування, один одному їх видираючи та закликаючи собі на поміч ближчих сусідів, як-от угорців, поляків, литву, чинили між собою велике кровопролиття. А ті помічники, перемігши їхніх супротивників, перемагали потім і їх самих, і Руська держава переходила в їхні руки… Отак-то дуже зашкодило Руській державі те, що не могли громадських шкіл і наук поширити і їх не закладали, бо коли б мали науку, то не дійшли б тоді через своє незнання й глупоту до такої погибелі».

Так було сказано напередодні культурної революції Петра Могили, коли з’явиться Києво-Могилянська академія, а цілу Україну вкриє густа мережа шкіл. На початку XVIII століття їх у нас було більше, ніж на початку століття XX. Кожен хазяїн уважав своїм святим обов’язком віддати дітей до школи. На цьому ґрунті розвинулася й українська «метафізика школи». Згадаймо, як Григорій Сковорода трактував семантику грецького слова schole, від якого походить наше «школа». Schole — це «дозвілля», «спокій», зрештою, найвище призначення людини, що полягає в не підлеглому жодній прагматиці пізнанні природи речей. Недаремно в нього сам Христос є «школярем»-«схоластом», та навіть більше — «главою схоластів». В одному з листів до Ковалинського Сковорода писав: «Адже ти знаєш, найдорожчий, що я часто вихваляв відпочинок і спокій, проведення часу в Христовій мудрості й називав самого Христа главою схоластів»…

Це слова філософа, якого вважають «хрещеним батьком» першого українського університету, що його було відкрито 17 січня 1805 року в Харкові. На пишній церемонії відкриття ректор місцевого колегіуму Андрій Прокопович казав: «Настав світлий день жаданого благополуччя щасливої України. Запалені премудрими монархами зорі просвіти від сьогодні будуть сяяти в цьому місті в усій своїй красі». Так, «зорі просвіти» перетворили Харків на «українські Атени». До харківського навчального округу входили тоді землі Слобідсько-Української, Орловської, Воронезької, Курської, Чернігівської, Полтавської, Миколаївської, Таврійської, Катеринославської губерній, Донського та Чорноморського козацьких військ. Територія цього округу, як із подивом писав у своїх спогадах Кристоф-Дитрих фон Роммель, була майже така сама, як ціла Німеччина… Словом, Іван Вагилевич мав повне право стверджувати в «Замітках о руській літературі», що в першій половині XIX століття «Харков бил средоточієм просвіщенія руського». Потому таким «средоточієм» стане Львів, де в 1868 році розпочне діяльність товариство «Просвіта», а трохи згодом — Наукове товариство імені Шевченка. У 1918 році вже в Києві було засновано Українську академію наук. Потому буде потужна хвиля культурної революції 1920-их років. Уже в 1925 році Україна за кількістю книжкових видань вийде на сьоме місце у світі (це близько 30 мільйонів примірників)… А що сьогодні?..

Пригадую, як у липні 2007 року мій друг, світлої пам’яті Володимир Мойсейович Кошкін — видатний учений-фізик, філософ і поет, — запросив мене на відкриття виставки «Українська муза зарубіжжя». Чудова була виставка: Василь Кричевський, Міртала, Лео Мол… Чудовий виступ Емми Андієвської… А потому ми поверталися додому. Вечоріло. Поспішати було нікуди, та й погода прекрасна. Зупинились у сквері навпроти нашої almae matris — Харківського університету. Кошкін, як завжди, безугавно курив. Ми стояли і згадували роки навчання. «Знаєте, Льоню, — сказав Кошкін, — у мене немає жодних сантиментів до радянщини. Одне-єдине, що було тоді справді добре, — то це освіта». Володимир Мойсейович мав на увазі освіту не лишень елітарну, але й масову. Я так не думав. Зрештою, ми мали різний досвід: Кошкін — фізик, я — філолог; Кошкін народився в 1936-му, я — на двадцять років пізніше. У мене не викликало сумніву лише те, що моди на інтелект, на оте «почитаніє книжноє», сьогодні в Україні куди менше, ніж було раніше. Оце вже напевно. Та й сама та мода стала якась дивна. Хіба ж ні, коли наслідком освітніх реформ найкращі вихованці наших університетів дедалі частіше опиняються за кордоном, у Європі й Америці, а на їхнє місце все частіше приходять молоді люди з найбідніших країн Азії та Африки, спокушені дешевизною навчання в Україні?..

І коли я думаю про це, то мимоволі згадую слова Драгоманова: «Кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, — єсть видаток з української… скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки». А ще мені чогось дуже хочеться, щоби на фронтоні чи Могилянки, чи мого рідного Харківського університету красувалося гасло: «Учитися, учитися й учитися». І підпис: «Драгоманов».

Надворі літо. Спека панує на вулицях слобожанського мегаполіса. У цей час, мабуть, кожен городянин лине думкою кудись далеко-далеко, на берег синього моря, де цілюща солона вода, прохолодний бриз, спокій. Як у Миколи Бажана. Пам’ятаєте? «Тут тільки море й ти, тут тільки ритм і тіні, / Плавкий гекзаметр хвиль, мовчання берегів…» Бажан мав ідеальний слух і просто неймовірне чуття ритму. Тому він так трепетно слухав море… Колись Вільгельм фон Гумбольдт не без подиву думав собі: «Чому це ритми старовинної поезії народжують у твоїй душі такий спокій?» Ось хоча би ті-таки гекзаметри. І, якби він спитав про це у Бажана, той, напевно, відповів би: «Тому що гекзаметр — це лагідна морська хвиля, що мірно набігає на берег».

Ритми моря звучать у душі поета навіть тоді, коли він раптом утрачає слух, як те сталося з Олексою Влизьком. Згадаймо хоча би його легку та плинну «іронічну увертюру» про Одесу: «Над хорошим Чорним морем / Тріпотять серця і райни / І суворий владар — вікінг — / Свій проводить корабель. / Він проходить у тумані, / Обминаючи Одесу, / Де живуть буденні люди / І найкращі із жінок!» Ясна річ, поета-романтика буденні люди не дуже ваблять. Його ваблять моряки — ті, хто вічно шукає чогось незвіданого, хто має залізні нерви, мужність, порив і силу, ось як оцей капітан із «Балади про летючого голландця»: «Важкий броненосець відходить в рейс, / Відходить земля, мов іржавий дах. / Місток. Капітан. На злих вустах / Тринадцять чортів, а на носі цейс». Словом, ідеал поета — людина моря. Та й сам він — моряк, і його побратими — моряки: «Загартовані сонцем, вітрами, / Перепливши незнані світи, / Ми не маємо стежки і брами, — / До якої прийти». Ні-ні, це аж ніяк не маніфест заблукалих мандрівників, не образ безцільних людей-номадів. Це — панегірик безмежній свободі. Бо в морі куди не кинь — стежки. Море не знає лабіринтів земного світу. У морі не треба шукати якихось там доріг чи брам, бо воно само безмежна дорога-брама в незнаний світ. І про це чудово писав Юрій Яновський у своєму «Майстрі корабля»: «Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце — дорога». Море — це абсолютна свобода, це образ людського пориву до всього незнаного та безмежного, зрештою, це щемке почуття твоєї власної зникомості й малості. «Перед морем, — каже Яновський, — завжди себе почуваєш ніби винуватим за те, що мало живеш. За те, що такий малий». Яновський просто обожнював море. Недаремно Євген Маланюк у «Книзі спостережень» писав, що Яновський був тим, «хто відкрив і завоював нам море, море в значенні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс…»