Ну, ось, нарешті хоч хтось згадав, що «золота середина» — це не «покірне телятко дві матки ссе», a «medio tutissimus ibis» — слова з Овідієвих «Метаморфоз», які віддзеркалюють самісіньке єство «аполлонівської» культури Заходу. Ще греки та римляни стверджували, що «золота середина» — то принцип, на якому засновано геть усе: гармонія космосу, архітектоніка Парфенона чи Поліклетових скульптур, людське життя. Скажімо, що таке чеснота? Чеснота, відповідає великий Аристотель, — «то якесь опанування серединою, у всякому разі вона існує тоді, коли досягає її». Гадаєте, це легко зробити? Помиляєтеся. «Золота середина» невловна, мов сонячний зайчик, бо вона випливає з пізнання природи речей, а отже, повсякчас перебуває неначе по той бік нашого досвіду. «Золота середина», казав Дьєрдь Лукач, — це «не точка, а поле, просторонь» і — «без огляду на те, наскільки вдалось її досягти, — множинна…» Іншими словами, доля людини — аж до самої смерті бути в ролі Продикового Геракла на роздоріжжі. Про глибинний сенс ідеї «золотої середини», мабуть, найкраще сказав колись Горацій: «Est modus in rebus, sunt certi denique fines, / Quos ultra citraque nequit consistere rectum». У чудесному перекладі мого старого знайомого Андрія Содомори ці слова звучать так: «Все має міру якусь, повсюди межі є певні, / Далі й ближче від них — даремно шукатимеш правди». А чи не першим українським поетом, котрий переклав ці рядки Горація, був Лазар Баранович. Він зробив це 1676 року в полемічному трактаті «Нова міра старої віри». То були часи бароко — одна-єдина доба, коли наша культура по-справжньому спиралася на ідею «золотої середини».

Ясна річ, про «золоту середину» наші письменники знали й раніше. Про це свідчить хоча би український переклад знаменитого середньовічного трактату «Secretum secretorum», де мова заходить, зокрема, про «мірність». Але тільки барокова доба «розкошів і сум’яття», немовби зіткана з численних антитез, культивує в Україні ідею «золотої середини». Я міг би назвати десятки творів, у яких наші класики підносили «золоту середину» ледь не до небес. Серед них і «Аристотелівські проблеми» Касіяна Саковича, і «Євхаристеріон» Софронія Почаського, і «Десять книг Аристотеля до Нікомаха» Стефана Калиновського, і «Про поетичне мистецтво» Теофана Прокоповича, і «Камінь віри» Стефана Яворського, і «Царська дорога Господнього хреста» Івана Максимовича… А ось що писав мій улюбленець Сковорода: «Надмір і брак — це крайнощі, а посередині між ними, немов Христос поміж розбійниками, — достаток. Справа Харибда, зліва Сцилла, а посередині — шлях мудрому Одиссею, який пливе до любої батьківщини». Отак «золота середина» стає Христом поміж двома розбійниками чи вже Одиссеєм між Сциллою та Харибдою, їй підлягає все: від христологічного догмата до поезії. «Кажуть, — писав Іпатій Потій, сперечаючись зі своїм юним опонентом Клириком Острозьким, — що знаний грецький поет Піндар написав якось вірші, де було надзвичайно багато всіляких прикладів та порівнянь, і подарував їх ученій панні на ім’я Сапфо. Однак та дівчина замість подяки присоромила його, мовивши, що вченим людям такими прикладами варто користуватися, наче приправами або сіллю, щоб не надто пересолити…» Щастя, багатство, радість, сум, ба навіть віра, надія та любов — це «золота середина». Ось що сказано про віру в дуже цікавому анонімному трактаті «Екзамен оборони», виданому у Вільні 1621 року: «Віра є однією з чеснот, до того ж головних, тих, що мають стосунок до самого Бога, а тому підлягає тим самим законам, що й інші чесноти. Отже, як той, хто вірить замало, не має віри й не може отримати порятунку, так і той, хто вірить занадто, не має віри й не може бути врятований». «Міра в усьому» — тільки вона прикрашає людину.

Словом, світ українського бароко несила уявити без старовинної ідеї «золотої середини». Та часи бароко минули — й ця ідея канула в Лету, поступившись місцем «діонісійським» крайнощам, якими наша культура ХІХ—XX століть сповнена по вінця. Та й саме бароко постає на цю пору в образі ледь не космічного буяння непогамованих пристрастей. Так було в тих, хто не любив бароко. Пам’ятаєте іронічну репліку Олекси Горбача про «наш «гоцадральний барок», коли то ми всіх «закидували шапками», а батько Зиновій не вмів навіть забезпечити мілітарно-фінансової автономії своїй «Козакії»? Так було й у тих, хто бароко любив. «Я люблю браму Заборовського… — казав юний Нік Бажан. — Я люблю органічну, міцну й не фальшовану культуру. Таку культуру Україна мала лише одну: культуру февдалізму, культуру Мазепи…» Та якою ж постає брама Заборовського — ця перлина високого українського бароко — у Бажановому триптиху «Будівлі»? «І творчий хист, / що не втомивсь, не вистиг, / Снопи принадних зел на камені поклав, / Як груди дів, / гарячих і нечистих, / У шпетних ігрищах уяв. / Так щедро кинув семенасту брость, / Як звик на ложе кидати коханку, / Що зна любовний піт, / важких запліднень млость, / І ситий сон, / і спрагу на світанку. / На брості — квіт, / на брості — квіт, мов око / Розпаленого самкою самця / Ще тих століть, / коли в серця / Вливалась пристрасть хтивого бароко…» Бароко — стихія розбурханих пристрастей, ледь не чиста сублімація лібідо. Може, саме цей Бажанів образ якнайкраще свідчить про те, що ідея «золотої середини» органічно чужа нашій культурі новітньої доби. Чужа вона нам і сьогодні. Тому я питаю сам себе: чи годні ми творити «органічну, міцну й не фальшовану культуру», схожу на культуру нашого бароко, коли давним-давно забули, що таке «золота середина»? Не знаю.

Осінь — час стиглих духмяних яблук і час Довженка, бо він народився на початку осені 1894-го, а помер наприкінці осені 1956-го, рівно через двадцять днів після того, як народився я. Останніми роками Довженко писав свою «Зачаровану Десну». Й у ній зринає виведений із дивовижними глибиною та ніжністю образ дитини-ангела… Колись Шевченко казав, що діти схожі на ангелів, які прилетіли до нас із неба… Пам’ятаєте: «Я так люблю дітей, що й не надивився б на цей справжній образ ангела»?.. Тільки ангел у «Зачарованій Десні» — упалий: «У малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Ангел, який упав на грішну землю, поламавши свої тонюсінькі крильця. Чи не здається вам, дорогий Читачу, що таким ангелом Довженко залишився на ціле життя? Ні-ні, я не маю жодного наміру ідеалізувати цього чоловіка — він міг бути аж ніяк не ангелом. Недаремно дехто звав його «сірооким вовком». Мені важить тут символ. Мені важить питомий для Довженка експресіоністський жест, коли хочете — Довженкова романтика.

Саме так, бо в Довженку чи не найбільше вабить романтика. Мабуть, вона в нього від батька. Пригадуєте, як він змалював свого батька в «Зачарованій Десні»? Весна. Річка розлилася широко-широко, затопивши все довкола, а батько пливе човном рятувати людей і худобу. «Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавцем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку… Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море, — бездонне і безкрає». А коли помножити цю вроджену романтику на поезію Української революції, тоді й вийде те, що Микола Хвильовий називав «романтикою вітаїзму». У Юрія Яновського є чудове осіннє оповідання «В листопаді». Так-от, його герой — художник, у якому легко впізнати Сашка Довженка, — просто марить запашним і барвистим життям. «Я такий багатий, — каже він, — як папуга, що має сотні фарб і сотні років перед собою, гойдаючись над затишною бухтою тропічного моря». Оце і є «романтика вітаїзму» в її найчистішому вигляді… Довженко до останнього подиху був послідовником Хвильового — цього, за словами Григорія Костюка, може, найбільшого українського «фантаста і мрійника»… 13 травня 1933 року, того самого дня, коли Хвильовий звів порахунки з життям, Довженко приїхав до Харкова. Він пішов у будинок «Слово», зайшов до кімнати, де лежав Хвильовий, мовчки поцілував йому голову і так само мовчки вийшов. Ніхто не знає, про що він тоді думав. Та ледве чи випадково через десяток років, у березні 1944-го, коли йшла кривава війна, а Довженка почали гнобити як «націоналіста» за «Україну в огні», один із його недоброзичливців у кулуарах казав, мовляв, виступ Довженка схожий на виступ Хвильового, тільки куди небезпечніший — із огляду на теперішні обставини.