Ясна річ, наші автори трактували свободу не лише в етичній площині. Вона раз по раз набуває в них і суспільно-політичного звучання. Той-таки Мелетій Смотрицький, гаряче обстоюючи у своїй «Суплікації» права «старожитнього народу руського», висуває на передній край поняття свободи. «Наш руський народ, — пише полеміст, — прилучився до народу польського як рівний до рівного, як вільний до вільного. Але де ж та свобода, якщо він мав би бути поневолений у вірі!» Та сама ідея перебуває і в підложжі неприхованої відрази до всіляких форм неволі. Досить пригадати запальну промову Івана Богуна, з якою, коли вірити авторові «Історії русів», цей славетний полковник Богдана Хмельницького виступив на генеральному сеймі в Чигирині 1650 року. Висловлюючи свою незгоду з ідеєю Хмельницького щодо союзу України з «єдиновірною» Москвою, Богун казав: «У московському народі панують просто неймовірні рабство й неволя… там гадають, що люди приходять у цей світ тільки заради того, щоб не мати в ньому нічого, а бути лиш рабами».

Тим часом самого Хмельницького у старій Україні сприймали як «батька вольності». Уславлення свободи пов’язане з ім’ям великого гетьмана й у згаданій у Санте Ґрачотті поезії Сковороди «De libertate»: «Що то за вольність, добро в ній якеє? / Дехто говорить, немов золотеє. / Ах! не злотеє, як зрівняти злото, / То проти вольності воно болото… / Будь славен вовік, о муже ізбранний, / Вольності отче, герою Богдане!» І тут не проста історична ремінісценція — тут щось значно глибше. Про це красномовно свідчить назва шкільної драми, що її студенти Києво-Могилянської академії грали 1728 року на відзнаку вісімдесятої річниці початку революції Хмельницького: «Милість Божа, Україну от неудобоносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького, преславного військ запорозьких гетьмана, свободившая». Не важко зрозуміти, що Хмельницького змальовано тут в образі «другого Мойсея», який виводить свій народ із «єгипетської неволі». Свобода опиняється в незбагненних лабіринтах Божого промислу, а ще стає такою собі небесною «ліствицею Якова». Людина — вільна, бо є образом і подобою Божою. «Господь Бог, — писав один василіянський богослов XVIII століття, — дав нам свободу волі для того, щоб ми заробляли на небо; наша воля є вільна якраз тому, щоб ми з власної охоти цуралися зла й творили добро, а ще — підпорядковували свою волю волі Божій…» З огляду на це старі українські письменники ніколи не визнавали радикального обмеження свободи волі, характерного, наприклад, для кальвінізму. «Бог потребує добровільних слуг і послідовників, а не підневільних, — писав Петро Могила. — Звідси випливає, що людська воля повинна схилятися до доброго чи до злого не з Божого промислу (як учать послідовники Кальвіна), а так, як казав Августин: «Промисел Божий для багатьох є причиною порятунку, але для жодного не є причиною погибелі». Та, з другого боку, вони були цілком свідомі того, що, вражена первородним гріхом, людська природа не може покладатися тільки на власні сили. Навіть Сковорода, який ніколи не наголошував на темі первородного гріха, нерозривно пов’язує «дух свободи» з Христом. Оспівуючи Різдво, він каже: «Обіщан пророками, отчими нароками. / Рішить в посліднії літа печать нового завіта. / Дух свободи внутрь нас родить. / Веселітеся, яко з нами Бог!» Я гадаю, філософ міг би повторити слова Антонія Радивиловського: «Казав апостол Павло: «„Де дух, там свобода“», — а я кажу: «Де хрест Христа, там і свобода».

Й оця візія свободи, візія України, де «усі козаки, усі вільні й рівні», тобто ніхто не має «над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного», візія нашої історії як безугавної борні за свободу луною відгукнеться перегодом у «Книгах битія українського народу» — найяскравішій пам’ятці нашої романтичної ідеології. Тут збережено навіть христологічний аспект свободи, бо прямо сказано: «Тільки там свобода, де дух Христов». І можна не сумніватися, що Павло Чубинський, пишучи рядки, які стали приспівом Гімну моєї країни: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу / І покажем, що ми, браття, козацького роду», — мав на думці саме ті ідеї, про які я говорив у своєму сьогоднішньому «уроці літератури».

Про що ми думаємо, коли чуємо слова «золота середина»? Мабуть, про щось пересічне, невиразне, буденне, про психологію «маленької людини», чия хата завжди скраю… І це не дивно хоча би тому, що так привчила нас думати література двох останніх століть. Ось, скажімо, герой оповідання Панаса Мирного «Народолюбець». Чому людина так часто зазнає катастроф на бурхливому житейському морі? — питає він сам себе. Тому що живе за покликом серця, не тримаючись «золотої середини»: «…Не здерже чоловік свого замаху, не вкоротча заміру — і полетів сторч головою! Ні, історія не йде шкереберть, вона не робить перескоків — вона плазує тихо, помалу, як мала дитина, але рівним шляхом і рівною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловікові, котрий от, приміром, як я, оснастив, осмолив свій корабель і хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспівав би слова колядки: «Ой не їдь, синку, поперед війська, / Не зоставайся позаду війська, / Держись війська середнього…» Золота середина! Золота середина — перше усього!»

Як бачимо, слова тужливої пісні «У неділю рано…» починають говорити про «золоту середину», про еволюціонізм як принцип життя, коли історія постає в образі немовляти, котре тихесенько плазує собі туди, куди йому треба. А звідси — цілковита підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розуму», те, що робить її пристосованою та захищеною. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» — ось вічне джерело життєвих поразок і катастроф. А що ж тоді означає «золота середина»? Мабуть, те, про що говорять наші приказки: «Покірне телятко дві матки ссе», «Тихше їдь, дальше будеш»… Така життєва мораль для Мирного не прийнятна. Принаймні ті герої письменника, що їх можна трактувати як його «друге я», — бунтарі. Сергій Єфремов мав підстави стверджувати, що Мирний понад усе дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця», гостро кинути йому виклик і попробувати скинути його з незаслуженого п’єдесталу. Сили були занадто нерівні — він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, — але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчать і роман «Хіба ревуть воли…», і драма «Лимерівна», та, мабуть, найбільше — містерія «Спокуса», де письменник трактує бунт як прояв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про втрачений Рай Мирний розкриває ту саму тему, яка перегодом знайде свій класичний вираз у «Бунтівній людині» Альбера Камю.

Зрештою, і Єфремов трактував «золоту середину» точнісінько так само, як його улюбленець Мирний. Ось що він писав, наприклад, про лірику Володимира Самійленка: «І серед цього дрібного міщанства, розміреного й акуратного животіння, серед панування золотої середини, що морем розлилася навкруги й затопила все — єдиний чистий і незасмічений притулок бачить Самійленко в творчості духа, в її високих завданнях…» Схожі мотиви звучать і у книжці полум’яного філософа-волюнтариста Дмитра Донцова «Дух нашої давнини», й у словах президента Вільної академії пролетарської літератури Миколи Куліша, який казав: «ВАПЛІТЕ, я думаю, ніколи не стане школою літературних парикмахерів. Тим паче не візьме вона в руки замість гострих блискавичних списів мелодійних дзвоників золотої середини».

І в Мирного, й у Єфремова, й у Донцова, й у Куліша «золота середина» викликає хіба що презирливу посмішку та роздратування. Це тому, що наша культура двох останніх століть сповідувала суто «діонісійські» ідеали. Тут превалюють крайнощі, екстатичні пориви, революційне безумство… що завгодно, тільки не «золота середина». Хіба вряди-годи наші класики робили спроби трактувати «золоту середину» в інакшій стратегії. Згадаймо присвячене темі жіночої емансипації оповідання Франка «Маніпулянтка», де змальовано три шляхи жінок-робітниць. Правий шлях — шлях жінок цілком педантичних, як-от пані Грозицька. Лівий — шлях жінок, котрі живуть серцем і приречені на страждання, а то й на смерть, як Ольга Невірська. А посередині — шлях «натур гармонійних»: «Людськість, гідність і індивідуальність людська в тій громадці хорониться свято і переноситься, як найцінніше насліддя, все наперед, до далекої, кращої будущини». Франко, писав Агатангел Кримський, «оддаючи належну честь Невірським, таки не узнає їх за норму, а знаходить, що medio tutissimus ibis [найбезпечніший шлях — серединний]».