Не важко здогадатися: П’єр просто марить, аби Катя вийшла заміж, батько — теж не проти. Та й матуся, Катерина Іванівна, хоче видати свою донечку, щоби та нарешті забула про комсомол, поезію та інші дурниці. Що вже казати про закоханого в дівчину Колю! Щоправда, любов він розуміє по-своєму. «Ви знаєте, що таке любов?» — питає його Катя. «Авжеж знаю», — відповідає Коля. «А що?» «Це… коли… цілуваться хочеться…» Чим вам не Стецько Кандзюбенко з Квітчиного «Сватання на Гончарівці»? Тим часом рвійна Катруся — комсомолка й поетка — навіть гадки не має виходити заміж. І хоч як переконує її Катерина Іванівна, що без заміжжя, «без панталонів і без бога… не проживеш», Катя непохитна. «Я хочу йти своєю дорогою, — каже вона. — Наплювать мені на ваш заміж, на ваші панталони, на все ваше барахло, разом з вашим господом богом…» І невже любов — це оте Коліне «коли цілуваться хочеться»? Ні! «Любов — це коли цвітуть фіалки. Любов — це коли запах липи паморочить голову… Любов — це ніжність, ніжність. Безмірна ніжність, і жаль, і туга…»

Словом, інтрига закручується стрімко, весело, легко й невимушено. У цій комедії чарує, перш за все, якесь особливе почуття свободи, радості існування, я би сказав, враження вічного свята. Мабуть, найкраще його передає оцей рядок із Катіної поезії: «І життя наше, то — свято в карнавалі». Саме так. «Свято в карнавалі»! І в цьому карнавалі є місце геть для всього: для химерних поворотів сюжету, грайливих інтермедій, приказок на зразок «Політика! Це вам не хунт озюму», для кумедного цитування «кремльовського Аристотеля» («І… як сказав товариш Ленін, — важливо почати, а… гм… той… Кінець буде. Да!..»), для іронічної розмови між поетом і редактором (Поет: Вірші ось. Привіз. Редактор: Возом чи потягом. Поет: До станції возом, а там потягом), ба навіть для отаких жіночих любовних секретів: «Коли якось одного разу бере так ніжно-ніжно мене за руку, дивиться мені в вічі і так тихо-тихо каже: «Будь моєю», — та в руку мене чмок… Ну, в мені тут все і пішло вверх дном. І так мені раптом стало — уесесерно, уесесерно на душі…»

Аж раптом П’єр знаходить Катін зошит із віршами. Розгортає його, читає, і… о радість! Його сестра таки нарешті закохалась у Кольку Сімонцева! Хіба ж ні, коли там написано, «і як він любий їй «до схід сонця і вночі», і як вона кохає його у «сивих присмерках туманного вечора» і «в злотнім промінні голубого дня»… Потому називає його «мій любий, любий первісток мого серця» і «весняний цвіт моєї душі»… А далі вже, як каже П’єр, так прямо про любов. І декламує з Катрусиного зошита: «Красунцю! / Тобі єдиному співаю я пісню, / Тобі несу свою нерозквітлу любов…» Усе сходиться! Катруся точно закохалась у Кольку! Одне лише трохи бентежить П’єра — чому це вона далі пише: «І сотні вікон твоїх, як сотні сонць, кинуть своє проміння на нашу вбогу ще землю»? «Вікон?..» — перепитує Катерина Іванівна. «Еге ж!» — каже П’єр. Дивно! Та то вже дрібниці. Мабуть, у Катрусі просто в голові замакітрилося від надміру почуттів. Поезія, словом! А поети, звісна річ, як каже Оксен Іванович, покрутивши пальцем біля скроні, узагалі трохи «з блискавкою»…

Та які ж спантеличені були всі, коли Катруся у відповідь лише розсміялась і заявила, що насправді її коханий, той, кому вона присвятила ці вірші, — не Коля, а Держпром! «Оця велетенська, монументальна будівля, що її на своїх м’язах виносе вгору робочий люд! Її повинні оспівати великі поети нашого часу. І вони її — прийде час — оспівають!» «Тю! — каже на це один із персонажів, — щоб молоді дівчата любили молодих хлопців — бачив. Щоб молоді дівчата любили семидесятилітніх старичків — бачив. Щоб молоді дівчата любили кошенят там чи цуценят — теж бачив… Але щоб молоді дівчата, та любили будинки… та не тільки любили, а ще й вірші їм писали, — от накажи мене бог, — уперше чую!..»

Держпром і справді оспівають геніальні поети. Пам’ятаєте хоч би навіяний цією спорудою образ Харкова у Маяковського: «…В полотна железных дорог забинтованный, / столицей гудит / украинский Харьков, / живой, трудовой и железобетонный»? Держпром і зараз звучить для мене застиглою «музикою революції». І коли я дивлюся на цей будинок, то думаю: які несхожі ті десять років Українського Ренесансу на нашу сьогоднішню добу! Красень Держпром збудували всього за два з половиною роки, а ми ось уже бозна-скільки часу не можемо його навіть відремонтувати.

Ледве чи помилюся, коли скажу, що вино та поезія — речі нероздільні. Точніше, вино — то справжня «кров поезії». Воно означає тут геть усе: Бога й диявола, душу й тіло, любов і ненависть, пам’ять і забуття, а ще — насолоду, дружбу, гріх, жертовність, свободу… Що таке наповнений по вінця келих? Ясна річ, повнота буття, п’янка любов. А що символізує келих випитий? Сум за тим, що минуло. Хоч, зрештою, і повен келих може бути символом цієї проминальності. Писав же колись Іван Максимович: життя — то повен келих, що падає і розлітається на друзки від нашого найлегшого необережного дотику.

Крім того, п’янке вино споконвіку було невичерпним джерелом поетичного натхнення. Уже Гомера можна сміло назвати співцем вина. І навіть дуже-дуже поміркований Горацій, покликаючись на батька атенської комедії Кратина, який був завзятим шанувальником веселого бога Бахуса, казав: «Пісня, якщо написав її той, який п’є лише воду, / …не буде втішатись / Ні довголіттям, ні славою». Та я і не знаю, чи була на батьківщині Горація бодай одна людина, котра пила саму тільки «голу воду». Сумнівно. Пам’ятаєте, чим частували нашого славетного пілігрима Василя Григоровича-Барського, коли він мандрував дорогами Італії? Вином і хлібом. Як на причасті. До речі, в деяких краях розжитися хлібом йому було куди важче, ніж вином.

І хіба так ведеться тільки у Греції та в Італії? Ні. Згадаймо хоча би Омара Хаяма. Одна з його поезій у чудовому перекладі знавця віденського та пільзенського пива Агатангела Кримського звучить отак: «Гей, питво моє кипуче, дар веселої лози! / Мрії дай мені палючі, мудрі думи загаси! / Хто сп’яніє, той одкриє превеликії чуда, / І поллється жвава мова, як текучая вода». А рівно за півстоліття до того, як народився Хаям, у Києві могутній і мудрий князь Володимир не схотів прийняти ісламу з тієї простої причини, що тоді не можна буде пити вина. «Русі веселість — пиття, — сказав він, якщо вірити Несторові, — ми не можем без цього бути». І наші старі поети, ясна річ, були згодні з великим монархом. Маю на думці й княжих бардів (згадаймо образ «синього вина» у «Слові о полку Ігоревім»), і невідомого автора думи «Ой полем, полем Килиїмським…», чиї рядки «Медом шклянкою / І горілки чаркою» любив цитувати Шевченко, і гамірливе плем’я мандрівних поетів-школярів, таких схожих своїми звичаями та обичаями на західних вагантів. Тільки якщо вагантів за їхню пристрасть до вина називали «вакхантами», то наших поетів-школярів — «пиворізами». А столиця «пиворізів», місто Короп на Чернігівщині, мала колись статус «горілкородної». Хіба ж ні, коли за часів Іллі Турчиновського, яскраво змальованих в його автобіографії-«пікаресці», тут щороку виробляли чи то 75 тисяч відер горілки, чи більше!

Навіть відлюдник і аскет Сковорода дуже любив вино. Проте, на відміну від своїх братів-«пиворізів», він надавав перевагу вишуканим сортам. У юності філософ смакував токайське вино, пробувши аж п’ять років у складі очолюваної генерал-майором Федором Вишневським Токайської комісії, що закуповувала вина для імператорського столу. Золотисте і дороге токайське вино вважали тоді «вином королів», хоча його любили й такі володарі дум, як Вольтер чи Ґете. А на старість Сковорода, здається, найбільше шанував вина з острова Скопелосу, що в Егейському морі. Ці вина з незапам’ятних часів і до сьогодні славляться неповторним смаком. Зрештою, не відмовлявся він і від дечого більш звичного. Наприклад, в одному з листів до свого учня Якова Правицького філософ писав: «Пришли, друже, барильце пива бабаївського». На жаль, не можу сказати, яке на смак бабаївське пиво, так само, як не знаю і того, що таке згаданий у притчі «Убогий Жайворонок» «головичник». Може, це «оловина», що її словник Памва Беринди трактує як «напій з ячменю, пиво», а може, й ні. При тому Сковорода казав, що мудрий чоловік, заживаючи хмільних напоїв, зважає на «час, місце, міру й особу». Інакше досконала «божественна комедія» неодмінно перетворюється на «комедію людську». «Я знаю шевця, — іронічно писав філософ, — який упродовж двох або трьох місяців свято дотримувався правила не пити сивухи, але після закінчення посту за один день стільки набирався артемівського нектару, скільки могли б випити три превеликі мули або три аркадські осли, змучені спрагою».