А чому тут слово Urbs з великої літери? Чи не хоче Орлик сказати, що Київ — то «другий Рим», адже саме так споконвіку називали Вічне Місто? Звісно. І то не лише вказівка на те, що «семигірній» Київ для християнського Сходу є тим самим, що й «семигірній» Рим для Заходу. Тут виразно звучать імперські мотиви. Згадаймо ще раз «Дніпрові Камени» Домбровського, де старий Київ постає столицею «імперії русів», що панує «над усіма племенами Сарматії». І ця столиця корелює з Римом, бо, змальовуючи Батиєве взяття Києва, поет не називає міста, а пише просто Urbs: «Tartarus interea flammis grassatur in Urbe» («Татарин лютує тим часом в охопленім полум’ям Місті»). Але ще виразніше думка про Київ як про «новий Рим» звучить у поезії самого Орлика, коли він звеличує гетьмана Мазепу: «Тобі, Йване, з Дніпра слава плине, / Тож у чорних вод стремлінні / До небесного проміння / Лине твій орел гербовий, / Каже: Київ — то Рим новий…» Що це за «гербовий орел»? Ніщо інше, як одноголовий орел на гербі Мазепи — його можна було бачити ще на могилі гетьмана в монастирі святого Георгія в Галаці. Мабуть, саме це мав на думці Юрій Липа, коли писав: «Чорний орел Мазепи / Покидає сонні Яси…» А що таке геральдичний одноголовий орел? Avis Romana — «римський птах», символ імператорської влади… Образ «Києва-Рима» є й у фінальних рядках «Похвали Дніпру» Прокоповича: «О славо і гордосте наша одвіку! / Місто — держави могутньої мати й окраса вітчизни — / Має, тобі завдяки, вельми благ усіляких чимало!..» Тут знову виразна алюзія на Рим, бо, як і у «Дніпрових Каменах», Київ названо «Містом» (Urbs), а державу — «імперією» (imperia).

А поруч — образ Києва як «домівки Муз», що стає поширений від часу «культурної революції» Петра Могили, який зумів перетворити Київські гори на «Парнас» і «Гелікон». Цей образ є і в панегірику Софронія Почаського «Євхаристеріон…», і у «Мнемозині…», й у книзі «Ехо жалю…», і в епіцедіоні «Політ стріли», де мова заходить про «гори Парнас і Гелікон, які, наближаючись своїми вершинами до сонця, шукають ліпшого світла». Ясна річ, образи Парнасу та Гелікону мають тут виразне «софійне» звучання. Вони покликані засвідчити, що Київ — це Трон Премудрості, або, як тоді казали: Secies Sapientiae. Як це уявити? Погляньмо на гравюру Леонтія Тарасевича «Радість Дніпрових вод»: широкий Дніпро, на хвилях якого сурмлять у сурми та грають на скрипках русалки; на правому березі дві гори — Парнас і Гелікон. На Парнасі стоїть Пегас, із-під чийого копита б’є Кастальське джерело; на Геліконі грає Орфей-кобзар; здалеку мріє величне місто Київ…

Те саме «софійне» підложжя має також образ «Київ-Париж». Згадаймо, як чернігівський владика Лазар Баранович просив своїх київських приятелів допомогти йому перекласти дещо з латини. Мовляв, у самого мене надто багато клопотів, а знайти на Сіверщині доброго латиніста важко. А от «Київ цим славиться. Оскільки він руський Париж, то, коли не буде відповіді з Києва, як з розумної голови, ця справа завмре навіки». Париж у Барановича постає, звісно ж, не уособленням «легковажної моди», як у Закревського, а символом науки. Париж — це Сорбонна, що була alma mater і для багатьох українців. Але куди частіше наші письменники, говорячи про Трон Премудрості, вживали образ «Київ-Атени». Він зринає, скажімо, в пасійній драмі 1703 року «Предвічна Мудрість», де Києво-Могилянську академію названо «руськими Атенами». А ще раніше Антоній Радивиловський порівнював із Атенами Києво-Печерську лавру. Мовляв, цар Філіпп II, коли в нього народився син Олександр, дуже радів, але ще більше він радів із того, що в Атенах жив великий філософ Аристотель. Так само і Києво-Печерська обитель дуже раділа, побачивши на Київських горах Теодосія, та ще більше вона раділа, що в київських печерах, «далеко шляхетніших від Атен», був «преподобний отець Антоній, муж дивовижної набожності». Думку про те, що Київські гори є «далеко шляхетніші від Атен», можна трактувати не лише як варіацію на тему «Атени — Єрусалим», але і як своєрідний коментар до алегоричної композиції Олександра Тарасевича, на якій Віра, Надія та Любов тягнуть колісницю з Христом-Аполлоном у бік храму святої Софії. Київ як Sedes Sapientiae — то богообране місто, «другий Єрусалим».

Ця ідея дуже стара. Вона є вже у «Слові про Закон і Благодать» Іларіона. Як Давид, каже автор, зробив Єрусалим столицею Ізраїлю, а його син Соломон збудував Храм, так і Володимир зробив Київ християнським містом, а його син Ярослав збудував храм святої Софії. А ще він звів Благовіщенську церкву, «щоб благословення, яке архангел дав Діві, було й цьому місту. До неї сказано: «Радуйся, обрадованна, Господь з тобою!» А до міста: «Радуйся, благовірне місто, Господь з тобою!» Богообраність Києва потверджує і легенда про те, як апостол Андрій освячував Київські гори. Словом, ідею «Київ-Єрусалим» закорінено у віках. Але особливої сили вона набуває за часів Сагайдачного, коли єрусалимський патріарх Теофан III відновив православну ієрархію Київської митрополії. Уже 15 грудня 1621 року митрополит Йов Борецький у своєму окружному посланні, здається, вперше прямо назве Київ «другим руським Єрусалимом». Відтоді цей образ стає «вічним». Він може бути простий і величавий, як у Теофана Прокоповича: «Богом бережене місто Київ, мати міст і велика окраса всієї нашої великої землі, яке має в усіх християн одне ім’я — другий Єрусалим і новий Сіон». Він може бути тонким мереживом асоціацій, як у Лазаря Барановича: «Київ — хрест, два киї має преложені, / Ті, хто їх тримає, ними бережені. / Київ хрестом є, бо це Місто Пана, / Де Його смертельна застукала рана. / Але ота рана всіх нас вздоровила, / Місто-хрест нам миле і рана нам мила». Тут, окрім прямої назви «Місто Бога», є ще і вказівка на те, що слово «Київ» має чотири літери, а цифра 4 завжди веде до теми «чотириконечного хреста», і натяк на Хрещатик та на події Володимирового хрещення, і гра з етимологією (Київ — князь Кий — кий-палиця), й алюзія на хрест, на якому зазнав мук апостол Андрій…

Але хай там як, а саме «єрусалимське» обличчя Києва змальовуватимуть перегодом і Квітка-Основ’яненко, і Гребінка, і Максимович, і Шевченко, і Федькович, і Тичина у своєму «Золотому гомоні»… аж до написаної вже в Америці по Другій світовій війні поезії Миколи Щербака «Світися, Києве!»: «Світись, світись, як сонце золоте, / Наш Києве — новий Єрусалиме!» Святе місто, яке чи то вже зійшло з небес на землю, чи то — навпаки — піднялося зі землі на небо, місто, від якого струмує золоте проміння Господньої благодаті…

16 серпня 1862 року майбутній видатний історик та ідейний монархіст родом із Чернігівщини Дмитро Самоквасов сповіщав Михайла Максимовича про одну сенсаційну новину, яка облетіла Санкт-Петербург: «А Шевченка прибрали з пам’ятника тисячоліття Росії і на його місце поставили Миколу І»…

Величний монумент «Тисячоліття Росії», що височить і сьогодні навпроти старовинного, зведеного ще за часів Ярослава Мудрого, Софійського собору у Великому Новгороді, нагадуючи своєю формою чи то «шапку Мономаха», чи вічовий дзвін, буде урочисто відкрито через три тижні — 8 вересня 1862 року. На ньому є горельєф Миколи І, а горельєфа Шевченка нема…

Слід сказати, що роботу над цим пам’ятником розпочали ще за життя поета, в 1859 році. На ту пору він дружив зі значно молодшим за себе художником і скульптором Михайлом Микешиним і не раз навідувався до його майстерні, що була в ливарному дворі Академії мистецтв, неподалік від квартири поета. Саме той проект пам’ятника «Тисячоліття Росії», який подав Микешин, переміг на конкурсі, молодий митець отримав державне замовлення і тепер напружено працював із ранку до ночі, бо часу було вкрай мало. А щочетверга ввечері Микешин запрошував до себе на дружні розмови істориків і письменників: Костомарова, Тургенєва, Полонського й інших, — із якими говорив про історію Росії та про її найвидатніших діячів.