Не буде тієї жаданої рівноваги й тоді, коли до нас, нарешті, прийде мода на літературу бароко, бо це станеться на початку 1940-их. Піонерська праця глибокого філософа й «універсального славіста» Дмитра Чижевського «Український літературний барок» з’явиться друком у Празі трьома окремими частинами в 1941—1944 роках, коли довкола шаленітиме світова війна. У першій частині цих блискучих нарисів помилок не дуже рясно, у другій — так само, а от у третій, яка побачила світ 1944 року, всього за кілька місяців до того, як у «злату Прагу» вступили танкові колони 1-го Українського фронту, помилок сила-силенна…

Відтоді минуло шістдесят років. Харків, осінь 2004-го. Помаранчева революція. Майдан Свободи вирує під різними прапорами: десь там у наметовому містечку і мій син, і мої найкращі студенти. А мені самому, як завжди, за роботою світу білого не видно. Я приношу до видавництва верстку книжки Чижевського «Філософія Г. С. Сковороди». Це одна з моїх улюблених книжок. Саме під її вирішальним впливом я й почав іще на початку 1980-их працювати в україністиці. Та що там я! Євген Маланюк колись казав, що без цієї книжки він узагалі не може уявити духовного життя його покоління… До того мені доводилося видавати багато різних книг: і своїх власних, і чужих. Але то була одна з тих кількох, які я видавав за кошти моєї сонячної парламентсько-президентської республіки. П’ять тисяч накладу! Як на тодішні українські реалії, — просто бестселер. Розмовляю з редакторкою про правку, а з-за вікна долинає галас юрби на майдані Свободи. Наче й далеченько до того майдану, а галас чути нівроку. І раптом ця красива літня жінка якось сумовито дивиться у вікно й наче сама до себе каже: «Ох, і буде ж нам за цю книжку, як оті прийдуть до влади…» Потому змовкає і переводить на мене по-дитячому розгублений погляд — так несподівано й так мило, що я мимоволі всміхаюся. «Нічо’, — кажу. — І не таке було, та в коноплях пересиділи». Народна мудрість — велика сила. Обличчя жінки ясніє, вона посміхається мені у відповідь, і ми продовжуємо роботу…

Ідуть роки, минають століття — а у нас, властиво, мало що міняється. Ті самі помилки, та сама література для хатнього вжитку, той самий брак вільної думки… Пам’ятаєте, як свого часу Іван Мірчук пробував зрозуміти, чому це в Україні, ну хоч ти вбий, ніяк не може по-людському прижитися філософія? «Лише в часи забезпеченого державного життя, — писав він у своїй «Історії української культури», — і при кращих і догідніших умовах, лише коли принаймні деякі суспільні кола можуть віддатися солодкому ледачінню — dolce far niente, щоб з вищої точки погляду роздумувати над вічними життєвими загадками, аж тоді постає догідний момент для розвитку філософічного думання». Не знаю, що воно за звір — оте «забезпечене державне життя», проте напевно знаю одне: у нас і досі нема не те що «суспільних кіл», а навіть дрібочки поетів і філософів, котрі могли би дозволити собі розкіш віддатися «солодкому неробству», а не тратити сили на боротьбу чи то вже «за світле майбутнє», чи «за розбудову держави», чи на звичайне житейське борюкання — дарвінівську борню «за насущник», кажучи словами Панаса Мирного. Хоч, зрештою, все в цьому світі переплетено неймовірно складно. Колись Теодор Адорно у своїй «Негативній діалектиці» стверджував, що поезія в її класичному розумінні померла після Освенцима. Мовляв, після всіх жахіть концентраційних таборів середини XX століття, порівняно з якими Дантове пекло — просто дитяча забавка, вона втрачає будь-який сенс. Аж ніяк. Може, навіть навпаки: поезія годна засвідчити саму можливість неможливого. Іван Світличний казав, що якраз тоді, коли він опинився за ґратами, в ньому неждано-негадано «ожив естет», тобто прокинувся смак до найвибагливіших, найрафінованіших поетичних форм. Якраз там поет і створив свій сонетарій. Щоправда, то були «ґратовані» чи, як сказав би Франко, «тюремні» сонети. Але ж сонети! Чи відав Світличний про те, що в Україні сонет уперше з’явився ще на початку XVII століття — у «Треносі» Мелетія Смотрицького — саме як форма політичної поезії? Хоч бери та й декламуй десь на людному майдані приголомшливі рядки Василя Голобородька: «Тоді пустили його / не по колах Дантового пекла, / а по штреках підземель шахт Воркути — / може, й з нього буде Данте. / Подякуймо усі разом — три, чотири: / Спасибі Миколі І / за те, що ув’язнив Шевченка в казематі, бо там він створив / «Садок вишневий коло хати…»

Та невже ж таки наша література існує лише для того, щоби засвідчити можливість неможливого? Пам’ятаєте, як у 1989 році Оксана Забужко казала: «…Історія української літератури є історія «проклятих поетів», і саме тому — ненаписаних книг…» І всі свої надії Забужко покладала на… ні-ні, не на dolce far niente — на мужність наших поетів і філософів. На їхню «мужність всидіти в робітні / Під лютий гул поблизьких барикад». Я теж покладаю на неї свої надії. А про dolce far niente читаймо у книжках класиків. Розгортаєте, наприклад, роман Агатангела Кримського «Андрій Лаговський» і читаєте про одну з його героїнь: вона, «як звичайно, сиділа була в холодку коло фонтана під пальмами і, серед «солодкого нічогонероблення», серед dolce far niente, дивилася в далечінь на море…»

Як гарно спекотної літньої днини сидіти в холодку під пальмами й дивитися на море! Може, якраз тоді в тобі й народжується висока поезія чи зринають думки про вічність і повноту буття. Може, якраз тоді ціле твоє єство бринить двома найкоротшими та найзагадковішими у світі словами: «Я є». Та, як на мене, ще більша насолода, — ні, просто неземне блаженство! — випити філіжанку запашної кави, сісти за робочий стіл, увімкнути комп’ютер, погладити старого кота Енея, котрий неодмінно товчеться десь поруч, а потому забути про все на світі й подумки повторити вслід за Лесею Українкою: «Як я люблю оці години праці!»

Про те, що Іван Андрусяк рано чи пізно стане дитячим письменником, я знав уже давно. Щоби зробити такий висновок, зовсім не обов’язково ретельно вивчати його творчість. Варто лише звернути увагу на те, з яким захватом Іван розповідає про витівки своїх донечок. Він каже, що разом із ними проживає ще одне життя… Проте я, звісно, і гадки не мав, що в його дитячій прозі зрине коли-небудь справжній фаустівський мотив. Аж раптом — «Вісім днів із життя Бурундука», такий собі український дитячий «Фауст»! «Бурундук» — це шкільне прізвисько Івася Бондарука, головного героя повісті. Хлопчина добрий і кмітливий. Одна біда — він пишкатенький-щокастенький, тому на фізкультурі йому хоч «пробі» кричи. Злізти вгору по канату — дзуськи, перестрибнути через «козла» — дзуськи, забити м’яч навіть у порожні ворота — дзуськи… І от одного разу Івась їде на вихідні в село до бабусі й знаходить там дивне-предивне куряче яєчко. Бабуся каже, що коли те яєчко сім днів носити під пахвою та ще при тому ні з ким не розмовляти, то з нього може вилупитись «антипка», тобто чортик. І потому він зробить для тебе все-все, чого тільки душа схоче. «О! — думає Івась. — Треба спробувати!» Починається історія. Чим вона закінчилася, читайте самі, а от мене вона наштовхнула на думку поговорити про нашого «рідного» українського «антипку». Тим паче, що це мій тринадцятий «урок літератури» на шпальтах «України молодої».

Здається, перший яскравий портрет нечистої сили було змальовано в Києво-Печерському патерику — мегабестселері нашої старовинної літератури. Ось, наприклад, Теодосій Печерський, доземно вклоняючись Богові, співає вночі псалми, аж раптом невідь-звідки зринає перед ним чорний пес і так пильно дивиться на святого, що той не може покласти поклон. А ось Матвій Прозорливий бачить, як на утрені ходить по церкві хтось схожий на лицаря й розкидає довкола троянди, і до кого з братії квітка пристане, той іде собі геть спати. Іншим разом він бачить, як найстарший біс гордо їде верхи на свині, а за ним суне ціле юрмисько менших бісів. Тим часом до святого Ісакія найстарший біс приходить в образі Христа, оточеного сонмом сонцесяйних янголів. Прибулий просить своїх слуг заграти на сопілках, гуслях і бубнах, щоб Ісакій потанцював. І святий танцює, танцює, танцює, аж доки падає додолу без пам’яті… А першого українського «світського» чорта змалював, коли не помиляюсь, уже за часів Ренесансу польський письменник Себастьян Фабіян Кльонович у поемі «Роксоланія». Там є така історія. Хлопець розлюбив дівчину, а та хоче повернути його любов назад і просить ворожку допомогти. Ворожка згодна, якщо тільки дівчина нічого не боятиметься. Ніч, чар-зілля, виття собак — усе таємниче, заманливе і, зрештою, зловісне. Аж ось і сам чорт: «Цап волохатий з’явився, важкі довгі кудли звисають, / Чорні, і полум’я зле в нього блискоче в очах. / Іскри летять із пащеки, вогнем рясно сипле із ніздрів, / З лоба страшного його роги гострезні ростуть». Отака-от ренесансна любовна магія по-українськи, а разом із нею і чорт.